Стефани Майер – Аптекар (страница 50)

— Не знаю, — простогнала вона.

Вона не знала, ані чому, ані як він став головною людиною в її житті. Вона й гадки не мала, чому вирішила, що він ніколи в майбутньому її не покине, коли на це геть не було жодних підстав. Вона не знала, чому, коли його брат попросив її пильнувати його, її відповідь була такою відвертою і такою… однозначною.

Деніел чекав більшого. Вона безпорадно розкрила обійми. Вона не знала, що ще сказати.

Він ледь усміхнувся:

— Тепер відповідальність не видається таким страшним словом, як перше.

— Це стосується мене.

— Знаєш, якби вони прийшли по тебе, я зробив би все, аби заступити їм шлях. Тому я теж за тебе відповідаю.

— Я не хотіла б, аби ти так робив.

— Бо зрештою ми обоє помремо.

— Так, помремо! Якщо вони прийдуть по мене, ти тікай.

Він засміявся.

— Я залишаюсь при своїй думці.

— Деніеле…

— Дозволь мені сказати, що ще я бачу, дивлячись на тебе.

Вона машинально згорбилась.

— Скажи, що ти в мені бачиш найгіршого?

Зітхнувши, він простягнув руку й пучками пальців торкнувся її вилиць.

— Ці синці розбивають мені серце. Але насправді, хай це збочено й неправильно, я вдячний за них. Це прикро?

— Вдячний?

— Якби мій пришелепкуватий брат-забіяка не відгамселив тебе, ти б зникла, і я не зміг би тебе знайти й побачити знову… Через свої рани ти потребувала нашої допомоги. І ти залишилась біля мене.

Вираз обличчя, з яким він промовив останні чотири слова, дуже її збентежив. Чи, можливо, це дотик його пальців до її шкіри?

— Можна сказати, що ще я бачу?

Вона розгублено глянула на нього.

— Я бачу жінку, яка більш… справжня, ніж будь-хто, яких я зустрічав раніше. Через тебе всі інші, кого я зустрічав, здаються неістотними, немов незавершеними. Ніби тіні та ілюзії. Я кохав свою дружину, — чи, як ти слушно зазначила, поки був під кайфом, — я любив своє уявлення про неї. Я справді любив. Але вона ніколи не була для мене настільки поряд, як ти зараз. Мене ніколи не тягнуло ні до кого так, як до тебе, з першої миті, коли я побачив тебе. Це як різниця між тим, коли просто читаєш про земне тяжіння і вперше падаєш.

Здавалося, вони дивились одне на одного годинами, хоча насправді минуло лише кілька хвилин чи секунд. Його рука, яка спочатку торкалась лише маленькими пучками, тепер, розслаблено обійняла їй вилицю. Він провів великим пальцем по нижній губі, ледве натискаючи, вона навіть не була певна, чи не уявила все це.

— На будь-якому рівні це цілком нераціонально, — прошепотіла вона.

— Гляди, не вбий мене, будь ласка.

Можливо, вона й кивнула.

Він торкнувся її обличчя другою рукою — так легенько, що, попри синці, жодного болю вона не відчула. То був живий потік струму — мабуть, саме такою на дотик зсередини є плазмова куля.

Коли він лагідно притиснув свої губи до її, вона нагадала собі, що їй уже не тринадцять і це не перший її поцілунок, тому… він опустив руки в її волосся, притиснувся губами до її губ дужче, а коли розтулив їх, вона вже не спромоглася домислити думку до кінця. Вона гадки не мала, як зв’язати слова.

Вона хапнула повітря — короткий повів подиху — і він відхилив голову на кілька сантиметрів назад, досі міцно тримаючи її голову у своїх довгих руках.

— Я скривдив тебе?

Вона не змогла згадати, як кажуть «просто цілуй ще», тож натомість, ставши навшпиньки, обійняла його руками за шию і приголубила до себе. А він охоче не чинив опору.

Мабуть, він відчув, як вона його тягне, чи його спина опиралась через значну різницю у зрості між ними; схопивши її за стан, він посадив її на столешню кухонного острівця, не перериваючи поцілунку.

Інстинктивно її ноги обхопили його стегна в ту самісіньку мить, як він міцніше притиснув до себе її тіло, тож їхні тіла тепло злилися в одне ціле. Її пальці занурилися в його волосся, і вона нарешті могла собі зізнатись, що її завжди вабили ці неслухняні кучері, якими вона потай милувалася, торкаючись пальцями, коли він лежав несвідомий, що було цілком непрофесійно.

Щось у тому поцілунку було таке щире й таке Деніелове, немов його особистість — укупі з пахощами і смаком — стала частиною струму, що протікав між ними туди-сюди. Вона починала розуміти його слова про те, настільки була для нього справжньою. Він був для неї чимось геть новим, абсолютно новим досвідом. Цей поцілунок і справді був для неї немов уперше, бо жоден донині не був настільки живим, настільки потужнішим за її аналітичний розум. Їй не потрібно було думати.

Яке ж то прекрасне відчуття, коли не треба думати!

Усе навколо обернулось просто на поцілунок із Деніелом, немов ніколи не було іншої мети, щоб дихати.

Він цілував її шию, скроню, маківку. Пригорнувши її обличчя до своєї шиї, зітхнув.

— Почуваюся так, немов чекав ціле століття, щоб це зробити. Немов час зупинився. Кожна секунда з тобою переважує дні життя до того, як я тебе зустрів.

— Усе не має бути таким простим, — щойно він припинив цілувати, вона знову могла думати. Як би їй хотілось, щоб у цьому не було потреби!

Він підняв її підборіддя:

— Ти про що?

— Чи не має нам бути… незручно? Щоб носи заважали й усе таке; себто, уже чимало часу минуло, відколи я це робила, але саме таким я все пригадую.

Він поцілував її ніс, — зазвичай так, але в нашому випадку усе було ненормальним, з якого боку не глянь.

— Не збагну, як таке могло трапитись. Імовірність цього астрономічно незначна. Ти був випадковою принадою, яку вони закинули в пастку для мене. І, за збігом обставин, виявився саме… — вона не знала, як договорити.

— Саме тим, кого я хочу, — договорив він і нахилився, щоб знову її поцілувати. І надто швидко відсторонився. — Визнаю, — погодився він, — я б на таку ймовірність не закладався.

— У тебе більше шансів виграти в лотерею.

— А ти віриш у долю?

— Звісно, ні.

Він засміявся через її обурений тон.

— Гадаю, карма теж не обговорюється.

— Ані першої, ані другої не існує.

— Можеш довести?

— Беззастережно, звісно, ні, не можу. Утім, ніхто не може довести, що вони існують.

— Тоді тобі доведеться погодитись, що це найнеймовірніший у світі збіг обставин. Утім, я вірю, що у Всесвіті є така собі рівновага. З нами обома повелися нечесно. Можливо, у цьому й є наша рівновага.

— Це ірраціонально…

Він обірвав її, його губи змусили її забути, що вона збиралася сказати. Він вкривав поцілунками її вилицю аж до вуха.

— Раціональність переоцінено, — прошепотів він. А потім їхні губи знову зустрілись, і вона не могла не погодитись. Бо поцілунок був кращим за логіку.

— Ти ще не звільнена від «Індохіну», — прошепотів він.

— Га?

— Кіно. Я життям ризикував, щоб добути його, тож найменше, що ти можеш зробити, це…

Цього разу вже вона не дала йому договорити.

— Завтра, — мовив він, коли вони перервались, щоб набрати повітря.

— Завтра, — погодилася вона.