Стефани Майер – Аптекар (страница 48)

— Точно?

— Просто здивувалась. У Барнабі?

— Я гадав, ти вчора сказала…

Глибоко вдихнувши, вона знову кахикнула.

— Що люблю його, — вона здригнулась. — Даруй, у мене просто сильні огидні кровозмішувальні рефлекси. Барнабі правив мені за батька. Єдиного батька, якого я коли-небудь знала. Насправді важко усвідомлювати, якою була його смерть, і я страшенно за ним сумую. Тому так, мене його смерть просто знищила. Але не в тому сенсі.

Деніел поволі повернувся на своє місце. Хвилину поміркувавши, спитав:

— З ким іще тобі довелося розірвати стосунки, коли ти зникла?

Вона уявила, яка довга низка облич постає зараз у його голові.

— Мені це було неважко. Хай яким жалюгідним це не видається, але Барнабі був єдиним моїм справжнім другом. Моя робота втілювала для мене ціле життя, і мені було заборонено обговорювати її з кимось, окрім Барнабі. Я вела дуже усамітнене існування. Навколо були люди… наприклад, лакеї, які готували допитуваних суб’єктів. Вони в загальних рисах були обізнані з тим, що відбувається, але не знали точних подробиць того, яку інформацію ми намагаємось випитати. І теє… вони боялись мене. Вони знали, яка в мене робота. Тому ми не надто теревенили. Ми мали кілька лаборантів, у яких було багато обов’язків поза кімнатою для допитів, але вони гадки не мали, що роблять, а я мусила пильнувати, щоб не вибовкати їм нічого. Часом поодинці приходили люди з інших агенцій, щоб спостерігати за тим, як тривають допити, але я вкрай мало контактувала з ними, хіба що тільки для того, аби отримати настанови щодо того, з яких кутів маю підійти до питання. Здебільшого вони спостерігали крізь однобічне скло, а Карстен передавав мені інформацію. Раніше я гадала, що Карстен мені на кшталт друга, але він справді намагався мене вбити… Тому я не можу порівнювати це з тим, що втрачаєш ти. Мабуть, у мене було небагато життя, за яким шкодуватиму. Навіть до того, як мене завербували… Певно, я просто не вмію налагоджувати зв’язки з іншими людськими істотами, нормальними людьми. Кажу ж тобі, усе жалюгідно.

Він усміхнувся їй.

— А я жодної різниці не помітив.

— У-у-у… Дякую. Уже пізненько. Дай-но я допоможу все прибрати.

— Звісно, — підвівшись, він випростався, а потім став складати тарілки. Вона мала швидко ворушитись, аби встигнути схопити хоч щось, перш ніж він вправно з усім упорався сам. — Але ніч ще тільки починається, — вів далі він. — І я збираюся втілити другу половину угоди з тобою.

— Га?

Він усміхнувся. У його руках було повно посуду, тому вона відчинила посудомийку. Вона склала посуд униз, поки він складав угорі, ставлячи більші тарелі у мийку. Прибирання швидко добігло кінця, адже вони працювали у злагодженому тандемі.

— Ти справді не пам’ятаєш? Лише кілька днів минуло. Хоча визнаю, здається, що більше, що вже кілька тижнів спливло.

— Я гадки не маю, до чого ти ведеш.

Зачинивши посудомийку, він нахилився над стільницею, схрестивши руки. Вона чекала.

— Ану згадай, перш ніж усе стало… дивним. Ти пообіцяла, що якщо ти мені ще подобатимешся після вечері разом…

Він дивився на неї, звівши брову, чекаючи, поки вона відновить події у пам’яті.

Ой! Він про розмову в потягу метро. Її ошелешило, що він так легко про все говорив. То була остання мить, коли його життя було цілком нормальним. Остання мить, перш ніж усе в нього вкрали. І хоча вона не була творцем тієї крадіжки, вона стала рукою, яку було використано.

— Щось про іноземний кінотеатр поряд із твоїм університетом, адже так?

— Так, утім, я не мав на думці, щоб ти настільки деталізувала. Кіно біля університету не надто зручне наразі. Однак…

Розчинивши шафку за спиною, потягнувся за чимось і вийняв із верхньої полиці. З широкою усмішкою він повернувся до неї з DVD-диском у коробці. На вицвілій обкладинці виднілася гарна панянка в червоній сукні й темному крислатому капелюсі.

— Овва! — мовив він.

— Де ти в біса його добув?

Його усмішка стала не такою широкою.

— У другій крамниці, куди я подався. У секонд-хенді. Мені дуже поталанило. Це чудове кіно. Він оцінив вираз її обличчя. — Я вмію читати твої думки. Саме зараз ти думаєш: «Куди тільки в біса цей ідіот не заходив? Нас прикінчать ще до світанку».

— Не так багатослівно. Якби я гадала, що все настільки кепсько, ми б уже зникали в ніч на поцупленій у Арні вантажівці.

— Однак мені дуже-дуже прикро через мою гарячковість. Але я дуже радий, що знайшов цю коштовність. Тобі сподобається.

Вона захитала головою — не заперечуючи, а просто дивуючись, як усе її життя стало таким дивним. Один хибний вчинок — і раптом їй доводиться читати субтитри разом із найдобрішим і най… незіпсованішим чоловіком у житті.

Він зробив крок їй назустріч.

— Ти не можеш відмовитись. Ти уклала угоду, і я маю намір змусити тебе її дотримувати.

— Гаразд, я дотримаю, добре. Але маєш мені пояснити, чому я тобі досі подобаюсь, — закінчила вона речення понуріше, ніж на початку.

— О, гадаю, це я можу.

Він підійшов ближче, змусивши її обіпертися спиною на кухонний острівець. Поклав руку на край стільниці за її спиною, іншу — з іншого боку, і, коли нахилився вперед, вона відчула, як його волосся пахне цитрусовими. Він стояв так близько, що вона помітила, що він, мабуть, нещодавно голився — шкіра була гладенька, а під підборіддям залишився ледве помітний поріз.

Деніелова близькість спантеличила її, але не налякала так, як трапилось би з будь-ким іншим на землі. Він не скривдить її, вона знала це. Вона не могла збагнути, що він робить, навіть коли він трохи нахилив обличчя, і його очі стали наближатись. Вона так і не збагнула, що він прагне поцілувати її, допоки між їхніми вустами не залишилось півподиху.

І це усвідомлення ошелешило її. Украй спантеличило. А коли вона була приголомшеною, її вроджені реакції виявлялися без схвалення її свідомості.

Пірнувши йому під пахву, вона звільнилась. Кинулася на кілька метрів від нього, а потім рвучко повернулась, щоб поглянути у вічі небезпеці, напівзігнувшись. Її руки машинально опинились на талії, шукаючи пасок, якого на ній не було.

Тільки коли вона помітила злякане обличчя Деніела, збагнула, що така її реакція була б доречнішою, якби він дістав ножа і підставив його до її горла. Вона, випроставшись, опустила руки, її обличчя палало.

— Ой, пробач. Пробач! Ти мене заскочив зненацька.

Жах на обличчі Деніела змінився подивом.

— Ого, гадав, я не настільки стрімкий, та, мабуть, мені варто переглянути свою думку.

— О, даруй… Мені прикро, що то було?

На його обличчі промайнуло нетерпіння.

— Та, власне, я збирався тебе поцілувати.

— На те скидалось… але чому? Тобто, мене поцілувати? Я не… я не розумію.

Захитавши головою, він обіперся об острівець.

— Та я думав, що ми з тобою на одній сторінці, але зараз мені видається, що англійська мені не рідна. А що ти гадала тут відбувається? Із побаченням за вечерею? І маленькою сумною свічечкою? — він показав на стіл.

А потім він підійшов до неї, і вона пересилила себе, щоб не відступитись. Якщо відкинути спантеличеність, вона усвідомлювала, що її надмірні реакції — це грубість. Вона не хотіла образити його почуття. Навіть попри те, що він дивак.

— Звісно… — зітхнув він. — Звісно, ти ж помітила, як часто я… тебе торкаюсь, — він ніби ось-ось простягне руку й проведе зігнутими пальцями по її руці, показуючи їй. — На планеті, з якої я прилетів, такі речі є виявом романтичного інтересу.

Він знову нахилився до неї, примруживши очі.

— Прошу, скажи, а що вони означають на твоїй?

Вона глибоко вдихнула.

— Деніеле, те, що ти зараз відчуваєш, це така собі реакція сенсорної депривації, — розтлумачила вона. — Я таке в лабораторії вже бачила…

Він широко розплющив очі; позадкував, вийшовши з її особистого простору. Вигляд у нього був украй приголомшений.

— Це слушна реакція на те, що ти пережив, і, власне, дуже помірна м’яка реакція, зважаючи на обставини, — вела вона. — Ти добре тримаєшся, надзвичайно. Багато в кого уже наразі стався б нервовий зрив. Ця емоційна реакція, можливо, подібна до тієї, що ти вже відчував раніше, але я запевняю, що те, що ти відчуваєш зараз, не є виявом романтичного інтересу.

Поки вона пояснювала, він опанував себе, але такий діагноз його ані розважив, ані заспокоїв. Брови опустились, як і кутики рота, ніби він зажурився.

— А ти впевнена, що знаєшся на моїх почуттях краще, ніж я, бо…

— Я ж кажу, що вже бачила щось таке у лабораторії.

— Щось таке? — повторив він за нею. — Мабуть, ти багато чого надивилась у своїй лабораторії, але я все одно вважаю, що мені краще знати, чи відчуваю я романтичну прихильність? — голос у нього був сердитий, але він усміхався, підходячи ближче. — То якщо твій єдиний аргумент — це чудний…

— Це не єдиний мій аргумент, — заговорила вона повільно й неохоче. — Такі слова промовляти нелегко. — Можливо, я й поринула у свою роботу, але не поринула в незнання. Я знаю, що бачать у мені чоловіки, особливо ті, які знають, що я таке, — як ти. І я розумію таку реакцію. І не заперечую. Ворожість, яку відчуває твій брат, — це нормальна раціональна реакція. Я багато разів зустрічалася з цим раніше — страх, відраза, прагнення нав’язати фізичне домінування. Я — демон у дуже страшному і сповненому мороком світі. Я лякаю людей, які більше нічого не бояться, навіть смерті. Я відбираю у них усе, чим вони пишаються; я змушую їх зраджувати все, що вони вважали священним. Я страховисько, яке вони бачать у своїх жахіттях.