Стефани Майер – Аптекар (страница 44)

Із задоволенням поглинаючи перший шматок морозива, він усміхнувся:

— З іншого боку, я матиму проблеми, якщо колись мені знадобиться пересадка органа. Усі мої органи розташовано дзеркально, тому дещо замінити було б важко, хіба що лікарі знайдуть донора з-поміж інших дзеркальних близнюків, та ще й поталанить із генетичним збігом. Іншими словами, сподіваймося, шо мені ніколи не знадобиться нова печінка.

Він з’їв іще трохи морозива.

— Як на мене, більше сенсу було б, коли б це у Кевіна все було навпаки.

Вони розсміялись обоє, але значно спокійніше, ніж до цього. Схоже, істерія в їхніх відносинах минулася.

Деніел, добувши аркуш паперу з кишені, прочитав і передав їй.

На папірці великими літерами написано: ПРОТОКОЛ УТЕЧІ.

— Гадаєш, щось трапиться, якщо промовити вголос? — поцікавилась вона.

— Гадаю, що так. Я будь-чому ладен повірити, побачивши його таємне лігво.

— Кевінові справді потрібно когось найняти, аби той вигадав кращі назви для його команд. На цьому він не дуже знається.

— Мабуть, тепер це моя справа, — зітхнув Деніел. — Я справді люблю собак. Можливо, весело буде.

— Це ж також певною мірою викладання, хіба ні?

— Якщо Кев дозволить мені взагалі що-небудь, — насупився він. Цікаво, він дійсно вбачає в мені лише прибиральника у хліві? Це на нього схоже… — і знову зітхнув. — Принаймні, усі учні ніби досить тямущі. Гадаєш, я навчу їх грати у волейбол?

— Ну… гадаю, так. Вони, як видається, чимало вміють.

— Непогано було б, га?

— Так, — відповіла вона впевнено. А подумки назвала себе брехухою.

Розділ 14

Найперше, що вона відчула, ледь прокинувшись, — біль. Безтямність дозволила їй відпочити від болю, і через це нетривале полегшення пробудження стало навіть боліснішим, ніж завжди.

У кімнаті було темно хоч в око стрель. Їй здалося, що десь за коробками є вікно, але, мабуть, його запнули темним екраном. Кевінові не сподобалося б, якби забагато вікон уночі світилось. Краще, якщо будинок видаватиметься обжитим лише частково. Місцеві гадали, що Арні тут — єдиний мешканець.

Вона скотилася з розкладачки, застогнавши, коли вдарилась об підлогу лівим плечем і стегном, а потім намацала вимикача. Розчистила широкий прохід від розкладачки до дверей, щоб не додавати собі забиття, ходячи навпомацки в темряві. Щойно увімкнувши світло, вона роз’єднала дроти й зняла протигаз. З огляду на те, що в будинку перебували люди, яких вона не хотіла вбивати, усе ж заповнила герметичну касету газом, що знетямлює.

Коридор стояв порожній, двері у ванну кімнату — розчинені. На решітці висів один мокрий рушник, отже, Деніел уже прокинувся. І не дивно. Вона лягла спати пізненько, складаючи перелік спогадів, поринаючи у відчай, навіть коли продовжувала друкувати, сумніваючись у тому, що зуміє за тиждень згадати, як розшифровуються її закодовані записи. Записуючи, вона помітила безліч секретів, вартих того, щоб за них позбавити життя, але жодного особливого для неї чи Барнабі. Були б іще жертви, якби котрась із цих таємниць була коренем проблеми. З огляду на те, що вона чула в новинах, після їхньої з Барнабі смерті не пролунало жодного знайомого їй імені. Принаймні, публічно.

Намиливши голову шампунем, вона розмірковувала, як звузити часові рамки. Зазвичай їй найкреативніше міркувалось у душі.

Барнабі завжди був параноїком, але почав поводитися, як параноїк, лише за два роки до смерті. Вона пригадала розмову з ним, коли вперше усвідомила, що насправді є в небезпеці. Це було пізньої осені, майже в день Подяки. Якщо це не було випадковістю, то, певно, було щось, що спричинило таку реакцію Барнабі. Не будучи впевненою щодо точного часу, вона досить упевнена в тому, яким був допит, що відбувся одразу після змін, коли їх з усіх боків оточив новий стрес і відчай. Тому ці випадки можна викреслити. І вона пригадувала всі свої справи за перший рік роботи, коли все було страшенно нове та недоладне; ці справи теж можна відкинути. Залишалось розсортувати три роки роботи та два ядерні жахіття, але вона тішилась, що має хоч якісь засоби обмеження.

Їй подобались пухкі рушники, яких у ванній було безліч, адже Кевін, певно, тішився тим затишком, який зміг створити. Чи, можливо, то Арні полюбляв усе м’якеньке. Хай хоч хто з них, але ванну кімнату було напхано усіляким туалетним приладдям, яке зазвичай є у готелях, хіба тільки в пляшечках великого розміру. У душовій стояв шампунь і кондиціонер. Зубна паста, лосьйон, засіб для полоскання зубів — усе це було виставлено на поличці. Вражає!

Провівши рушником по люстерку, вона пересвідчилась, що на неї досі краще не дивитись. Синці стали майже темно-зеленими, з темно-пурпуровим забарвленням у внутрішньому куті ока. Губи почали сходити, але через те суперклей став ще помітнішим. А синці на щоках лише почали жовтіти по краях.

Вона зітхнула. Сплине ще безмаль тиждень, поки її обличчя можна буде показувати на людях, навіть із макіяжем.

Перевдягнувшись у найменш брудний одяг, Алекс, зібравши решту у вигорнуту навиворіт футболку, як у імпровізований мішечок для прання, пішла шукати машинку. Унизу було порожньо й тихо. Чутно тільки, як вдалині гарчать собаки. Арні та Деніел, мабуть, на вулиці, зайняті із псами.

Вона знайшла простору пральню, розташовану за кухнею. Вона зауважила чорний хід — завжди добре знати, де розташовано виходи — і велику пластикову штуку, прикріплену до його нижньої частини. Їй знадобилося кілька хвилин, щоб збагнути, що це хідник для собак, достатньо великий хідник, щоб у нього зміг пролізти Хан. Поки що вона ще не зустрічала собак у будинку, але їм, звісно, вхід заборонено не завжди. Вона запустила прання, а потім пішла шукати щось на сніданок.

Буфет сьогодні зарадив не більш ніж холодильник учора. Половина була сповнена жерстянками із собачою їжею, а друга майже порожня. Дякувати Богові, на столешні у заварнику лишилось трохи кави. Вона знайшла коробку з печивом, яке поцупила. Мабуть, Кевін та Арні харчами переймалися менше, ніж рушниками. Вона знайшла чашку Бойскаутів близько 1983-го року, щербату й вицвілу. Час не збігався із життями обох чоловіків, які мешкали в цьому будинку, тож, мабуть, купили вживану. Утім, їй згодиться. Поївши, вона поклала чашку в сталеву посудомийку, а потім пішла подивитись, що на порядку денному.

Лола та Хан сиділи на ґанку, разом із ротвейлером, чийого імені вона ніяк не могла пригадати. Вони гуртом поскакували на ноги, немов чекали тільки на неї, і пішли за нею слідом, коли вона попростувала до хліва. Вона кілька разів приголубила дорогою Лолу; їй здалося, що це ввічливо. На півночі надбудови розташовувався великий вигін, повний тварин. Посередині височів Арні, вигукуючи команди собакам, що метушились навколо. Не схоже, щоб багато його слухали, але кілька тварин грались в улюбленця вчителя. Вона ніде не бачила Деніела. Зайшовши у надбудову, вона пройшла її вздовж аж до місця, де розташовувалась комора. Виявляється, Кевін з Арні зробили значно кращі запаси для собак, ніж для себе. Деніела й там не було.

Вона попленталася до краю тренувального майданчика, гадки не маючи, що робити далі. Дивно: вона вже давно звикла до самоти. А зараз, коли Деніела не було поруч, вона несподівано розгубилась.

Певна річ, Арні не звернув на неї жодної уваги, коли вона, підійшовши до загону, схопилася за дошки. Вона спостерігала, як він тренує малих цуценят німецької вівчарки — усі з надміру великими лапами та лапатими вухами, — виявляючи терпіння навіть там, де її власне вже давно б вичерпалось. Двоє Лолиних цуценят притулилися тільцями до огорожі, канючачи, щоб матір їх вилизала. Та кілька разів лизнула їх, а потім гаркнула, і цей чудний звук нагадав Алекс про те, як колись її мати нагадувала їй, щоб по обіді сідала за уроки. І справді, двоє цуценят неквапно подріботіли до чоловіка з ласощами.

Можливо, Деніел повернувся на тренувальне стрільбище? Кевін сказав, що поруч стоїть вантажівка, але вона й сліду її не бачила. Прикро, що Деніел її не дочекався. Вона хотіла б ще трішки побавитись із СІГом. І, щиро кажучи, могла б ще потренуватись зі своїм ППК. У минулому її життя ніколи від прицілу не залежало, але цілком може залежати у майбутньому. Тому вона не хотіла марнувати несподівану нагоду поліпшити свої вміння.

Вона спостерігала за тим, як Арні тренує собак, ще півгодини. Урешті вона втрутилась, радше знудьгувавшись, ніж від нагальної потреби спитати.

— Агов, — перекрикувала вона собачий гавкіт. — Мм, Арні?

Він підвів очі з неприхованою байдужістю на обличчі.

— Деніел забрав вантажівку на стрільбище? Коли він поїхав?

Той кивнув головою, потім знизав плечима. Вона спробувала розтлумачити, що це означає, але швидко здалась. Вона поставить запитання простіше.

— Він забрав вантажівку? — виправилась вона.

Арні знову зосередився на собаках, але цього разу вона таки отримала відповідь.

— Мабуть. Її не було, коли я востаннє ходив у сарай.

— Чи далеко стрільбище? — спитала вона. Відстань, схоже, чимала, але шкоди не буде, якщо спитати.

— Навпростець кілометрів шість.

— Не так далеко, як вона гадала. Деніел бігав — то чому не облишив вантажівку? Вона б і сама побігла, але він, мабуть, повернеться додому ще до того, як вона добіжить до стрільбища.

— І ти не знаєш, коли він поїхав?