Стефани Майер – Аптекар (страница 15)

— Я обіцяю, що забуду про це. Що ще тобі подобається?

— Створювати щось своїми руками. Я допомагаю будувати будинки. Не як профі. Я просто стукаю молотком, де мені кажуть. Але люди такі добрі та щедрі. Це мені подобається.

Здавалося дуже переконливим, вона затремтіла від страху. Як він може дотримувати своєї історії так невимушено під впливом хімічних речовин, що зараз течуть у його організмі? Хіба що якось у нього розвинулась невразливість. Хіба що у відділі створили протиотруту, хіба що вони його підготували, і тепер він її розігрує. У неї потилиця вкрилася гусячою шкірою. Не обов’язково його мав підготувати відділ. Можливо, це його співпраця з де ла Фуентесом. Хтозна, як впливатиме її зілля, змішуючись із дивними наркотиками? Вона торкнулася язиком до несправжньої коронки на кутньому зубі. Відділ просто убив би її, якби в цьому була їхня мета. А де ла Фуентес покарав би її за спробу завадити його планам. Але як міг він знати заздалегідь? Як Деніел упізнав у ній агента супротивників так швидко? Вона ж зараз навіть ні на кого вже не працює.

Дотримуйся плану, — мовила вона сама до себе. — Посади його в авто, і ти в безпеці. На кшталт.

— Мені й тамтешні будинки подобаються, — розповідав він. — Вікна ніколи не зачиняють, просто провітрюють оселю. У декого навіть скла у шибках немає. Набагато краще, ніж на Колумбійських Пагорбах. Запевняю. Можливо, не краще, ніж у Бетесді. Закладаюсь, лікарі живуть у гарних будинках.

— Я — ні. Мешкаю у звичайній тісній квартирі. Я там небагато часу проводжу, тому мені байдуже.

Він розсудливо кивнув.

— Тебе немає вдома, бо ти рятуєш життя.

— Та не зовсім. Я не з невідкладної допомоги абощо.

— Ти рятуєш моє життя, — сіро-зелені очі широко розплющені, а в них — цілковита довіра.

Вона знала, що якщо він поводиться щиро, то це діють ліки. Та все одно ніяковіла.

Їй лишалось лише грати свою роль.

— Я стежу за тобою. Ти не помираєш.

І це щира правда. Хлопці з відділу могли б убити його. Принаймні, вона може йому зберегти життя. Хоча… після того, як вона завадить катастрофі, Деніел Біч ніколи не побачить світ ззовні в’язничної камери. І через це вона почувалась…

Мільйон смертей. Невинних малесеньких немовлят. Милих літніх бабусь. Перший Вершник Апокаліпсиса на білому коні.

— О, ще й на автобусі поїдемо, — мовив він ласкаво.

— Цей довезе нас до моєї машини. Тоді тобі більше не доведеться ходити.

— Я не заперечую. Мені подобається ходити з тобою.

Він усміхнувся їй; ноги в нього заплітались, поки він піднімався нагору сходами. Вона підтримала його, перш ніж він міг упасти, а потім підвела його до найближчого вільного місця у майже порожньому автобусі.

— Тобі подобається іноземне кіно? — спитав він раптом ні до чого.

— Деяке, мабуть.

— В університеті є гарний кінотеатр. Можливо, якщо вечеря вдасться, ми наступного разу сходили б на фільм із субтитрами.

— Укладімо угоду, — мовила вона. — Якщо я ще подобатимусь тобі після одного вечора разом, я обов’язково подивлюся з тобою кіно, у якому ні слова не розумію.

Він усміхнувся, його повіки тим часом опускались.

— Ти все одно мені подобаєшся.

Цілковита нісенітниця. Має ж бути якийсь спосіб відвернути нашу розмову від флірту. Чому це вона почувається монстром з-поміж них двох? Звісно, вона і є монстр, і вона з цим переважно змирилась, знаючи, що такий різновид потвор, як вона, має існувати заради загального добра. У певному сенсі вона, ніби звичайний лікар, має завдавати болю, щоб рятувати життя. Як іноді відтинають вражену гангреною кінцівку, щоб урятувати решту тіла, відокремивши її. В одному місці біль, а для решти тіла — добро. І решта набагато більше варта того, щоб її врятувати.

Вона раціоналізувала, як завжди, задля того, щоб змогти ужитися сама із собою. Утім, вона ніколи зухвало собі не брехала. Вона усвідомлювала, що не існує у якійсь сірій моральній зоні. Вона існує в моральній зоні суцільно чорній. Єдине, що було гіршим за Алекс, яка виконує свою роботу добре, те, що є хтось, хто виконує її роботу зле. Або взагалі ніхто.

Утім, навіть цілком погоджуючись з ярликом «монстр», вона ніколи не була потворою, яка вбиває невинних. Вона навіть не збиралась убивати цього винуватого… який досі дивився на неї з-під своїх довгих кучерів великими світло-карими собачими оченятами.

Мертві діти, — волала вона сама до себе, — мертві діти, мертві діти, мертві діти.

Вона ніколи не прагнула ставати шпигункою чи працювати у підпіллі, а зараз усвідомила, що вона емоційно не годиться для цієї роботи. Вочевидь, забагато безпідставної симпатії переповнює її тіло, що більш ніж іронічно. Ось чому ти ніколи не заговорювала із суб’єктом, до того як зверталася до нього на завданні.

— Добре, Деніеле, ми йдемо. Можеш підвестися?

— Мм-хмм. Отак, дай я сумку твою візьму.

Він мляво підняв руку, потягнувшись до її кейса.

— Я потримаю, — хоча насправді руки в неї цілком затерпли, тримаючи руків’я. — Ти радше зосередься на тому, щоб утримувати рівновагу.

— Я справді втомився.

— Знаю, поглянь, он де моє авто. Сріблясте.

— Там багато сріблястих.

У тому й суть.

— Ось вона. Дай-но я посаджу тебе назад, щоб ти міг лягти. Чому не знімеш куртку, не хочу, щоб тобі стало спекотно. І роззуйся, отак. — Менше їй згодом буде клопоту. — Зігни ноги в колінах, щоби вмістились на сидінні. Чудово.

Вона поклала йому під голову наплічник, звісно, не надто зручно, але йому зараз було не до того.

— Ти така добра, Алекс, — пробурмотів він, заплющившись. — Ти найдобріша жінка, яку я зустрічав коли-небудь.

— Гадаю, ти теж добрий, Деніеле, — зазначила вона.

— Дякую, — ледве вимовивши, він заснув.

Вона хутко добула з багажника бежеву шаль у тон сидінням. Укрила його. Добувши з кишені шприц, вона встромила голку у вену на його литці, ставши так, щоб не дати сторонньому побачити, що вона робить. «Іди за лідером» за годину чи дві вивітриться, а вона потребувала, щоб він проспав довше цього часу.

Ніякий він не агент, — вирішила вона. Агент, можливо, підіграв би наркотичному сп’янінню під час викрадення, але ніколи не дозволив би отак просто себе відключити. Отже, звичайний найманий масовий убивця.

Тимчасова лабораторія, яку вона створила, розташовувалась у сільській місцевості в Західній Вірджинії. Вона винайняла гарненький маленький сільський будиночок із корівником, який уже давно стоїть без корів. Ззовні корівник був вкритий багатошаровим білим облицюванням у тон будинку; усередині стіни та стелю було вкрито алюмінієм. Підлога бетонна зі зручно розташованими ринвами. Углибині було невелике житлове приміщення; у рекламі його називали додатковою кімнатою для відвідувачів, дивовижно-сільською. Вона була переконана, що чимало наївних мандрівників вважатимуть сільське життя чарівним, але її турбувало тільки, щоб було підключено електрику та вода текла у крані. Садиба та корівник розташовувались посеред яблуневого садка завбільшки 240 акрів[2], а сам садок був оточений орними землями. Найближчий сусід мешкав за милю звідти. Власники цього садка заробляли у міжсезоння тим, що здавали в оренду садибу орендарям із міста, які удавали, ніби обробляють землю.

Садиба коштувала дорого. Вона щоразу супилась, згадуючи про ціну, але тут нічим не зарадиш. Їй був потрібен усамітнений маєток, у якому вдосталь вільного місця.

Вона працювала ночами, щоб усе підготувати. Удень вона стежила за Деніелом на відстані, потім спала, скільки могла, протягом занять у школі. Наразі вона виснажена, але їй ще чимало слід устигнути, перш ніж її робочий день добіжить кінця.

Перша зупинка — другорядний з’їзд з автостради більш ніж за годину дороги від міста. Вузька ґрунтова дорога, якою, як видавалось, ніхто багато років не користувався, вела її углиб гаю. Мабуть, ця дорога кудись веде, але вона не заїжджала достатньо далеко, щоб подивитись, куди саме. Вона стала під густою тінястою кроною, заглушивши двигун, і пішла працювати.

Якщо Деніел працював на відділ чи, імовірніше, на одну з організацій, що тісно з ним співпрацює, на кшталт ЦРУ чи кількох військових відділів та ще деяких тимчасових підрозділів для здійснення спецоперацій, які, як і її відділ, не мають офіційних назв, — тоді на ньому стоїть електронний пристрій стеження. Як колись був на ній. Вона замислено почухала маленький опуклий шрам на зашийку, порослий її коротким волоссям. Вони полюбляли мітити голову. Якщо можна забрати котрусь одну частину тіла, то найкраще — голову, бо за нею найкраще проводити упізнавання.

Відчинивши задні пасажирські дверцята, вона, ставши на вогку землю, схилилась над головою Деніела. Вона почала з місця, де мітили їх з Барнабі, легенько проводячи пальцями по його шкірі, потім знову, натискаючи дужче. Нічого. Вона бачила кількох суб’єктів іноземців, у яких нещодавно витягли жучки з-за вух, тому це місце вона перевірила наступним. Потім вона швидко пробігла пальцями по голові, намацуючи на черепі гулі чи будь-які інші ущільнення, яких там не має бути. У нього були дуже м’які кучері, що приємно пахли цитрусами. Не те, щоб їй було діло до його волосся, та принаймні їй не довелося длубатися у чийомусь масному смердючому гнізді. І вона за те була вдячна.

А тепер непросте завдання. Якщо за ним стежить де ла Фуентес, пристрій стеження, імовірно, буде зовнішнім. Спочатку вона викинула черевики у підлісок при дорозі: найімовірніше, саме на них падає підозра з-поміж всього одягу. Чимало чоловіків щодня носять одні й ті самі черевики. Потім вона зняла з нього сорочку, дякуючи, що на ній тільки комір має ґудзики, хоча їй важко було її витягти з-під його тіла. Вона навіть не намагалася зняти йому майку через голову, а просто, добувши з кишені лезо, розмотала його та розітнула тканину на шматки, що легко знімаються. Пильно обдивилась йому груди — жодних підозрілих шрамів чи горбиків. Шкіра у нього на торсі була світліша, ніж на руках; він був по-сільському трохи засмаглим, безперечно, через те що будував будинки у Мексиці в сорочці. Чи скуповував супервіруси в Єгипті — там теж дуже сонячно.