Стефани Майер – Аптекар (страница 13)

— Ліки, — пробурмотів він. — Ти лікар.

Ці події ближчі до сценарію, тому вона заспокоїлася. — Так, і мені твій стан не до вподоби. Ти виходиш зі мною на наступній зупинці. Тобі треба подихати.

— Не можу. Школа… я не можу баритися.

— Я напишу для тебе записку. Не сперечайся зі мною. Я знаю, що роблю.

— Ок, Алекс.

Анфант Плаза була однією з найбільших і найхаотичніших станцій на цій лінії метро. Коли двері розчинилися, Алекс повела Деніела за собою, тримаючи його за зап’ясток. Він поклав руку їй на плече, щоб не впасти. Вона не здивувалася цьому. «Триптамін», який вона йому вколола, спричиняв у людей дезорієнтацію, покірність і неабияку привітність. Він ітиме за нею, скільки знадобиться, якщо вона надто не підштовхуватиме. Речовина була подібна до класу барбітуратів, які необізнані люди називають «сироваткою правди», і вона в дечому впливала, як екстазі; і те, і те добре спрацьовувало, щоб подолати замкнутість та заохотити до співпраці. Їй подобалася ця суміш, бо викликала сум’яття. Деніел почуватиметься неспроможним приймати рішення, а тому робитиме все, що вона йому скаже, поки дія речовини не припиниться або поки вона не попросить у нього щось, що насправді тиснутиме на межі його зони комфорту.

Усе вийшло легше, ніж вона гадала, завдяки несподіваному тет-а-тет. Вона планувала вколоти його, потім розігравши давнє-добре «Чи є тут лікар? О так, я, власне, лікар!», щоб він пішов із нею одразу. Це спрацювало б, але він не був би настільки покірним.

— Гаразд, Деніеле, як почуваєшся? Дихати можеш?

— Аякже. Добре дихаю.

Вона йшла хутко поруч нього. Речовина рідко викликала в людини нездужання, але завжди є винятки.

Вона підвела очі, щоб подивитися на колір його обличчя. Він досі був блідий, але губи не мали зеленкуватого відтінку, що видавало б нудоту.

— Нудить у шлунку? — спитала вона.

— Ні, ні, я в порядку.

— Боюся, що ні. Я заберу тебе з собою на роботу, якщо ти не проти. Хочу переконатися, що нічого серйозного.

— Добре… ні, мені у школу!

Він легко встигав за нею попри дезорієнтацію. У нього були майже вдвічі довші ноги, ніж у неї.

— Я розповім їм, що сталося. Маєш номер школи?

— Так. Стейсі — з приймальні.

— Ми зателефонуємо їй дорогою.

Через це їм доведеться уповільнитись, але що вдієш; вона має вгамувати його занепокоєння, щоб він і надалі був покірним.

— Слушна думка, — мовив він, добуваючи старенький «Блекберрі» з кишені та клацаючи кнопки.

Вона обережно забрала телефон з його рук.

— Яке у Стейсі прізвище?

— Там записано «приймальня».

— Бачу. Гаразд, я наберу замість тебе. Отак, скажи Стейсі, що нездужаєш. Ідеш до лікаря.

Слухняно взявши телефон, він чекав, поки Стейсі відповість.

— Привіт, — мовив він, — Стейсі, це Деніел. Так, пан Біч. Я поганенько почуваюсь, іду до лікаря Алекс. Даруй. Прикро, що доводиться звалювати все на тебе. Даруй, дякую. Звісно, я одужаю, звісно.

Вона непомітно здригнулась, почувши, що він назвав її ім’я, але то просто звичка. Байдуже. Вона просто на певний час не буде використовувати ім’я Алекс, та й по всьому.

Забирати його зі школи було ризиковано. Таке де ла Фуентес, можливо, помітить, якщо тримає руку на пульсі подій у житті свого посланця смерті. Утім, він, звісно, не надто здійматиме тривогу через відсутність один раз на роботі у п’ятницю. Коли Деніел неушкодженим з’явиться у понеділок, наркобарон заспокоїться.

Узявши у Деніела телефон, вона поклала його до кишені.

— Нехай наразі у мене буде, добре? Ти ледве стоїш на ногах, не хочу, щоб ти його загубив.

— Добре, — роззирнувшись, він насупився, побачивши величезне склепіння бетонної стелі над головою. — Куди ми йдемо?

— У мій кабінет, пригадуєш? Нам треба сісти на цей потяг, — вона не бачила жодного обличчя з попереднього потягу в цім вагоні… Якщо вони за ними стежать, то здалеку. — Поглянь, ось вільне місце. Відпочинь.

Допомагаючи йому вмоститись, вона нишком кинула його мобільний біля черевиків, потім жбурнула ногою далі під сидіння.

Вистежити телефон — найпростіший спосіб знайти людину, взагалі не завдаючи собі клопоту. Вона завжди уникала пастки мобільних телефонів. Бо це немов добровільно прив’язатися до ворога.

Власне, насправді їй нікому було телефонувати.

— Дякую, — мовив Деніел.

Він досі обіймав її рукою, хоча зараз, коли він сидів, а вона стояла, рука опинилася на її талії. Він, хитаючись, підвів на неї погляд, а потім додав:

— Мені подобається твоє обличчя.

— О, м-м… Дякую.

— Дуже подобається.

Жінка, що сиділа поруч із Деніелом, обвела поглядом Алекс, розглядаючи її обличчя. Чудово. На жінку вона не справила враження.

Деніел обхилився чолом на її стегно, заплющився. Така близькість непокоїла одразу на кількох рівнях, але водночас і заспокоювала. Уже давно ніяка людська істота не торкалась її з любов’ю, хай навіть його любов народилася в пробірці. Хай там як, а вона не має дати йому заснути просто зараз.

— Що ти викладаєш, Деніеле?

Він підвів голову, досі впираючись їй у стегно підборіддям.

— Англійську переважно. Я її дуже люблю.

— Невже? А в мене страшні були оцінки з усіх гуманітарних предметів. Мені природничі більше подобались.

Він скривився:

— Природничі!

Вона почула, як жінка, що сиділа поруч, прошепотіла до іншої: «П’яний».

— Я не мав тобі зізнаватись, що вчитель, — важко зітхнув.

— Чому не мав?

— Рендел стверджує, що жінкам це не подобається. «Ніколи не розповідай про себе з власної ініціативи», — з його тону стало зрозуміло, що він цитує вислів Рендела.

— Але ж учителювання — це шляхетна професія. Навчати майбутніх світових лікарів і науковців.

Він зажурено подивився угору на неї.

— Цим не заробиш.

— Не кожна жінка така меркантильна. Рендел зустрічається не з тими жінками.

— Моя дружина любила гроші. Колишня дружина, — він, знову зітхнувши, заплющився. — Це розбило мені серце.

Знову приступ жалю. І суму. Вона знала, що він ніколи цього не розповідав би, якби не був під кайфом від гібриду екстазі та сироватки правди. Він уже розмовляв чіткіше; але наркотик не припиняв діяти, його мозок просто звикав працювати, обминаючи його дію.

Вона, постукавши його по щоці, надала голосові веселого тону.

— Якщо її так легко було купити, то, мабуть, вона не варта, щоб за нею плакали.

Він знову розплющив очі. Вони в нього блідо-карі, радше суміш зелених та блідо-сірих. Вона намагалася уявити їхній напружений погляд, що личить самовпевненому чоловікові у бейсболці, який на фото зустрічається з де ла Фуентесом, — і не змогла.

Вона гадки не мала, як вчинила б, якби він справді мав дисоціативний розлад особистості. Вона ще ніколи з таким не працювала.

— Твоя правда, — мовив він. — Я знаю, що ти маєш рацію. Я мав бачити її такою, якою вона була насправді, а не такою, якою я собі її уявляв.

— Саме так. Ми вибудовуємо уявлення про людей, створюємо того, з ким прагнемо бути, а потім силкуємося втримати справжню людину усередині вигаданої оболонки. І це не завжди добре виходить.