Стефани Майер – Аптекар (страница 112)

— Добридень, — сердечно привітався Адам. — Чи можу я поговорити з пані Вікс, будь ласка, чи кимось із панів Віксів?

— Я пані Вікс.

— Чудово. Привіт. Мене звати Адам Копецки, я телефоную Вам із шоу «The Great American Food Trip»[13].

Він чекав. Часом люди потребували із хвилину, щоб допетрати. Цікаво, пані Вікс із тих, хто пищить, чи з тих, хто зітхає? Мабуть, крикуха.

— Звісно, — холодно відповіла пані Вікс. — Чим можу вам допомогти?

Адам ніяково прокашлявся. Часом і таке траплялось. Не всі знали це шоу, хоча останніми днями про нього чимало балакали.

— Ми — кулінарне реаліті-шоу, ми влаштовуємо кулінарні подорожі Шеф…

— Так, я бачила передачу, — а зараз у голосі з’явилась дрібка нетерпіння. — І як я можу вам допомогти?

Адам спантеличився. У її реакції проступала якась дивна підозріливість, ніби вона боялась, що він шахрай. Чи, можливо, навіть гірше. Адам не міг одразу збагнути, у чім річ.

Він поспішив ввести її в курс справи.

— Я телефоную, бо «Хайдевей» обрано для знімання в нашому шоу. Наші шпигуни, — він весело засміявся, — повернувшись, не могли нахвалитись вашим меню та атмосферою. Ми чули, що ви стали неабияк популярним місцевим закладом. Ми хотіли б зробити нарис про ваш заклад — розповісти про вас кожному, хто ще не чув.

Безперечно, зараз вона допетрає. Як власниця третини закладу вона, мабуть, облічує подумки фінансову вигоду. Він чекав на перший зойк.

Нічого.

Він досі чув, як торохтять тарілки, стукає ніж, бурмотіння, а десь вдалині гавкала пара собак. Якби не це, він би подумав, що дзвінок урвався. Вона поклала слухавку, чи що?

— Алло, пані Вікс?

— Так, я тут.

— Ну, тоді мої вітання. Ми плануємо навідатися у вашу місцину в першій половині наступного місяця, у тому проміжку часу ми можемо підлаштуватись під ваш графік. Я чув, що вечори у п’ятницю у вас неповторні, тож, можливо, ми так і сплануємо…

— Даруйте, кажете, вас звати пан Коперски?

— Так, але кличте мене Адамом.

— Даруйте, Адаме, нам, звісно… лестить, але не думаю, що ми зможемо взяти участь.

— О, — відповів Адам чи то зітхаючи, чи то буркочучи.

Йому траплялось кілька разів, щоб на заваді ставав розклад чи вагомі нагальні обставини: весілля, похорони, пересадка органів, що перешкодили, але мрія ніколи не помирала через наполегливі зусилля власників закладу та подальшого розчарування. Якось бідолашна жінка з Омахи пробалакала, шмигаючи носом, у слухавку цілісіньких п’ять хвилин.

— Я щиро вдячна, що ви про нас згадали…

Немов то було звичайнісіньке запрошення від далеких родичів відвідати вечірку у дворищі з нагоди дня народження.

— Пані Вікс! Я не впевнений, що Ви усвідомлюєте, як це, можливо, вплине на ваш бізнес. Я можу прислати вам трохи статистики — ви здивуєтеся, як зміняться цифри під підсумковою рискою після появи в шоу.

— Я переконана, що ви маєте рацію, пане Копецки…

— Що там таке, Оллі? — втрутився чужий голос. Глибокий та дуже гучний.

— Даруйте, хвилинку… — мовила пані Вікс до Адама, а потому заговорила трохи приглушено. — Зрозуміло, — відповіла вона гучному голосові. Це те шоу, щось про «American Food Trip».

— Чого їм?

— Вочевидь, хочуть знімати «Хайдевей».

Адам повільно увібрав повітря. Можливо, хтось із решти власників гідно відреагує.

— О, — мовив глибокий голос, а те, який тоном він говорив, нагадало Адамові про першу реакцію жінки. Прісно.

Хіба це погані новини? Адам почувався так, наче з нього поглумились. Чи це так Бесс і Нейл вирішили пожартувати?

— Невже? — спитав хтось здаля. Ще один глибокий голос, але цей з більшим ентузіазмом. — Вони хочуть знімати нас у своєму шоу?

— Так, — відповіла пані Вікс, — але не…

Пролунало кілька схвальних відгуків, які перервали те, що вона збиралася сказати. Адам досі сидів напружено. Він не відчував, що щось змінилось на тому кінці дроту.

— Хочеш, аби я побалакав із ним, Оллі? — заговорив гучний голос.

— Ні, йди владнай усе з ними, — мовила пані Вікс. — Можливо, Натаніелю знадобиться міцний напій. Можливо, ще й офіціянти. Я сама впораюсь.

— Слухаюсь.

— Даруйте, що нас перервали, пане Капецки, — відповіла пані Вікс знову гучним голосом. — Я справді щиро дякую вам за пропозицію. Але даруйте, нічого не вийде.

— Не збагну, — він чув, як його голос осів, усвідомлюючи, що вона теж це почула. — Ми можемо підлаштовуватись під вас, як я вже казав. Я… Я ніколи не чув, щоб хтось не хотів зніматись.

Зараз її голос пожвавішав, став спокійнішим, ласкавішим.

— І ми б хотіли. Якби було можливо. Але, бачте… — коротке мовчання. — У нас є одна проблема, юридичного характеру, з якою ми саме маємо справу. Пов’язана з арештом майна через колишню подружку мого дівера. Чи то позичка для бізнесу, чи то подарунок? Сяке-таке, ви ж зрозуміли картину. Украй делікатна річ, хитромудра, тож зараз усяка реклама не на користь. Ми маємо не показуватись. Сподіваюсь, ви розумієте. Але нам страшенно лестить.

Він чув, як голосний брат свариться з кимось вдалині, знову гарчать собаки, а потім хтось тихенько чи то бурмотить, чи то нарікає.

Але було щось більше. Конкретна причина, навіть якщо він ніяк не міг збагнути, як участь закладу в реаліті-шоу може негативно вплинути на судовий процес… хіба що вони гадали, що їй доведеться сплатити відсоток від вартості закладу?

— Так прикро, пані Вікс. Можливо, колись згодом? Я можу дати вам мої…

— Аякже. Щиро вам дякую. Я зв’яжуся з вами, якщо колись усе складеться так, що ми зможемо погодитись.

На лінії запала тиша. Вона не дала йому змоги продиктувати його номер телефону.

Адам кілька секунд не зводив очей з паперів, що лежали перед ним на столі, намагаючись відігнати від себе відчуття, ніби щойно спіймав облизня, умовляючи когось пожаліти його й стати йому парою на випускному.

Він кілька хвилин дивився на телефон. Нарешті, струснувши головою, потягнувся до течки, у якій складено запасних. Кав’ярня у Паркері буде тільки вдячною за те, що її обрали. Адам зараз потребував почути кілька захоплених вигуків.

Слова подяки

Я самотужки не змогла б написати таку історію, тому я безмежно вдячна всім людям, які приділили мені так багато їхнього часу, терпіння та майстерності.

Найціннішим моїм гравцем був доктор Кірстін Ґайдріксон зі школи молекулярних наук при Державному університеті Аризони, а також її колега доктор Скотт Лефлер. Доктор Ґайдріксон витратила чимало часу, створюючи для мене найвигадливіші способи вбивства, тортур, маніпуляцій над героями за допомоги хімічних речовин, тому я щиро вдячна їй за допомогу.

Моя улюблена медсестра, Джуд Менденхолл, дуже допомогла зберігати Деніелові Бічу життя після наскрізної рани на грудях та підказала, як у пригоді стане ветеринар.

Без блискучої допомоги лікаря Грегорі Прінса в галузі молекулярної біології та моноклональних антибіотиків я не створила б для Алекс досвіду, на який вона заслуговувала.

Кожному з наведених нижче людей — величезна подяка: Томмі Вітману, спецагентові у відставці, спеціалісту-тактику, який дав мені швидкий курс використання протигазів. Полу Моргану та Джуді Ґайн, які страшенно допомогли з механікою та функціональними смертельними пастками. Сержантові Ворену Бруеру з поліційного відділку у Феніксі, який перевіряв мої оборудки з наркотиками. С. Деніелові Колтону, колишньому капітанові ВВС США, який допомагав створювати життєпис Кевіна, старшині першої статті Джону Е. Роу, який завжди радо теревенить зі мною про зброю чи будь-що інше, що мене цікавить.

І величезна подяка моїм джерелам, які виявили бажання залишитись неназваними. Я дуже ціную вашу допомогу.

Моя щира любов — моїм звичним підозрюваним: моїй украй чуйній родині, яка так терпляче ставиться до моїх безсонних, маніакальних письмових заклять; моїй блискучій і добрій редакторці Асі, яка ніколи не називає мене божевільною, навіть коли так і є; моєму агентові-ніндзя, яка вселяє страх у кожного, хто з нею не згодний (а часом і в тих, хто погоджується), моїй суперкласній кіноагентці Кессі, якою я сподіваюсь стати, коли доросту; моїй партнерці з виробництва Меган, яка тягне на собі увесь тягар «Fickle Fish», аби він не згорів ущент за її відсутності. І, певна річ, моє серце сповнене любові до всіх, хто обирає мої книжки, даючи їм шанс, — дякую вам усім за можливість розповісти ваші історії.

І насамкінець, я вдячна Кишенці, моїй надрозумній розкішній вівчарці, яка за найменшої небезпеки притискається до моїх ніг. Яка ніколи не полюбить мене так, як любить мого чоловіка. Яка досі не розуміє основних правил команди гри у «принеси предмет». Я тебе теж люблю моя велика, дурна, прекрасна ціпа.

Про автора

Стефані Майєр закінчила університет Бригама Янга за спеціальністю «англійська література». Мешкає разом із чоловіком та трьома синами в Аризоні. Читайте більше про Стефані Майєр та решту її творів на stepheniemeyer.com.