Сол Беллоу – Гендерсон, повелитель дощу (страница 58)

— К бісу з моєю матір’ю, сунго, — сказав Дафу. — Чи ви думаєте, що світ — яйце, і ми народилися лише для того, щоб на ньому сидіти? Природні явища — ось що має привертати нашу увагу передовсім. Я розповідаю вам про велике відкриття, а ви мені у відповідь посилаєтеся на матерів. Я знаю, її вони теж залякують. Адже моя мати пережила батька Гміло вже на півдесятка років. Проходьте за мною в двері й дайте Тату зачинити їх. Проходьте, проходьте!

Та я наче прикипів до місця.

— Проходьте, я сказав! — гримнув Дафу, і я переступив через поріг.

Я побачив, як Тату прилаштовує на місце важкий дерев’яний прогонич. Він упав, двері з грюкотом зачинилися, і ми опинились у темряві. Цар бігцем кинувся сходами вниз.

Я наздогнав його там, де крізь заґратований отвір у стелі соталося згори світло — водянисте, жовтаве, під колір каменю.

Він сказав:

— Чому ви так грізно на мене глипаєте? У вас лютий вираз.

— Царю, вираз мого обличчя відбиває мої почуття, — відповів я. — Я вже вам казав, що я медіум. І я передчуваю біду.

— Не дивно, бо справді пахне бідою. Але я зловлю Гміло, і всяка небезпека розвіється. Тоді ніхто вже не посміє заперечувати мені чи виступити проти мене. Мої розвідники щодня вистежують Гміло. Про нього вже надійшли відомості, якщо хочете знати. Запевняю вас, що зловлю його дуже скоро.

Я відповів схвильованим голосом, що вірю, він таки зловить його, свого батька-лева, і тоді ми не боятимемося двох отих душогубів — Бунама та його чорно-шкіряного попихача. І вони перестануть надокучати його матері. На цю другу згадку про матір Дафу не на жарт розсердився і вперше подивився на мене гнівним поглядом. Потім відвернувся і пішов далі сходами вниз. Я подався за ним, збентежений до глибини душі. Так, так, міркував я, цей чорношкірий цар справді геній. Людина того типу, що й Паскаль, який у дванадцять років цілком самостійно відкрив тридцять другу теорему Евкліда.

Але до чого, тут леви?

А до того, любий Гендерсоне, відповів я сам собі, що ви погано уявляєте справжню любов, коли думаєте, що вона самохіть обирає об’єкт прихильности. Ви просто любите — от і все. Це почуття природне, неподоланне. Дафу закохавсь у свою левицю з першого погляду — coup de foudre[26]. Я йшов за ним, збиваючи бур’яни, що промикалися крізь нижні приступки сходів, і отак розмовляючи сам із собою. Водночас я стримував дихання, бо ми вже наближалися до оселі Атті. Страх пригнітив мене ще невблаганніше, ніж того першого разу. Мов обценьками здавив він мені обличчя. Я дихав зі спазматичним хрипом, насилу проштовхуючи повітря крізь горло. Почувши нас, левиця заричала — вона була в своєму внутрішньому закутні. Дафу подивився крізь грати і сказав:

— Усе гаразд, можна входити.

— Просто зараз? А ви впевнені, що з нею все в порядку? Вона ричить так, ніби чимось стривожена. Може, я зачекаю тут, поки ви з’ясуєте, звідки вітер віє?

— Ні, ви повинні увійти зараз, — сказав цар. — Невже ви й досі не зрозуміли, що я намагаюся допомогти вам? Зробити вам послугу. Я не знаю людини, яка потребувала б цього більше, ніж ви. А небезпека для вашого життя тут мізерна. Звір зовсім ручний.

— Ручний для вас, але мене вона по-справжньому ще не знає. Я ладен піти на розумний ризик, як і будь-хто інший. Але я нічого не можу з собою вдіяти, я боюся її.

Він помовчав, і я встиг подумати, що, мабуть, я дуже впав у його очах, а ніщо не могло завдати мені більшої прикрости.

— Он воно що, — сказав він і, як мені здалося, глибоко замислився.

Пауза затяглася. Аж раптом Дафу підвів голову, подивився на мене і заговорив — як завжди, мудро й розважливо:

— Здається, коли ми говорили з вами про удари, то згадали й про те, що сміливців на світі обмаль. — Він зітхнув і роздумливо провадив, ворушачи губами, які навіть у затінку крислатого капелюха були яскраво-червоні. — Страх править людьми. Його володіння не мають меж. Від страху людина стає біла, мов лойова свічка. Страх розколює кожне око надвоє. Страх створив більше, ніж будь-яка ішла сила. Страх формує людину, поступаючись у цьому лише Природі.

— То, виходить, і ви не вільні від нього, так?

Цар Дафу кивнув головою на знак цілковитої згоди.

— О, звичайно. Аж ніяк не вільний. Від страху ніхто не вільний. Страх невидимий, але чутний, як радіо. Він звучить майже на всіх частотах. І всі тремтять, усі здригаються — хто більше, а хто менше.

— А є від нього ліки, ви як гадаєте? — спитав я.

— Звичайно, є, я в цьому переконаний. А то людям довелося б відмовитися від найчудовіших переживань. Проте я не наполягатиму, щоб ви увійшли сюди разом зі мною і поводилися так, як завжди поводивсь я. Як поводився мій батько Гміло. Як поводився Суффо, батько Гміло й мій дід. Як поводилися всі мої предки. Ні. Якщо ви справді не годні перебороти себе, ми можемо, зрештою, сказати один одному «до побачення» і піти кожен своїм шляхом.

— Зачекайте хвилину, царю, не кваптеся, — сказав я.

Я був засмучений і наляканий, мені було гірко навіть подумати, що нашим близьким взаєминам настане край. Щось надірвалось у мене в грудях, мої очі зволожились, і я сказав, майже похлинаючися слізьми:

— Ви не відштовхнете мене так відразу, царю, правда ж, не відштовхнете? Адже ви розумієте, як мені нелегко.

Він це розумів, але знову повторив, що, можливо, мені ліпше піти звідси, бо хоч у нас і споріднені темпераменти, й він любить мене як найближчого друга, й дякує долі за те, що звела нас докупи, і глибоко вдячний мені за мої послуги племені варірі — адже я переніс Мумму, — та все ж якщо я не розділю його любови до левів, то дальше поглиблення нашої дружби неможливе. Я просто повинен розвинути в собі таку саму любов.

— Зачекайте хвилину, царю, — сказав я. — Я відчуваю, що ми з вами неймовірно близькі люди, і я ладен повірити вам у всьому.

— Дякую, сунго, — сказав цар Дафу. — Я теж відчуваю, що ми з вами дуже близькі люди. Це почуття взаємне. Але я потребую глибшої споріднености. Я прагну, щоб мене розуміли й на словах, і без слів. Ми повинні розвинути нашу духовну схожість у процесі спілкування з левом. А то як же ми виконаємо угоду про взаємну щирість, що її ми з вами уклали?

Зворушений до глибини душі, я сказав:

— О, це жорстоко, царю, погрожувати мені втратою вашої дружби.

Ця погроза, проте, була болюча й для нього. Атож, я побачив, що він страждав, мабуть, не менше, ніж я. Мабуть. Бо хто здатний страждати так, як страждаю я?

— Не розумію, нащо ви це робите? — промовив я.

Він підвів мене до самих дверей, сказав, щоб я дивився крізь ґрати на Атті, левицю, і заговорив притаманним йому лагідним та довірливим голосом, який так умів переконувати:

— Всю ту радість, яка переповнює християнина в храмі святої Софії, де я був, коли навчався в Туреччині, я дістаю в спілкуванні з левом. Коли Атті вигинає хвіст, серце солодко завмирає. Ви запитуєте, що вона може для вас зробити? Дуже багато. По-перше, її не уникнеш. Поспілкуйтеся трохи з нею, і ви переконаєтеся, що її справді не уникнеш. А вам це дуже потрібно, бо ви схильний уникати неминучого. І вам це не раз вдавалося — бодай на короткий час. Але вона вас змінить. Вона очистить ваше сумління. Вона відполірує його. Вона примусить вас жити нинішнім днем. По-друге, леви — дослідники. Але вони ніколи не поспішають. Вони проводять свої досліди неквапно і з насолодою. Як висловився поет: «Тигри у гніві мудріші, ніж коні в своїй ученості». Це сказано про тигрів, але про левів можна сказати те саме. Придивіться до Атті. Поспостерігайте за нею. Як вона ходить, як ступає, як лежить, як дивиться, як відпочиває, як дихає. Особливу увагу зверніть на дихання. Вона завжди дихає глибоко. Розкутість міжреберних м’язів і гнучкість черева (яке внизу, там, де ми його бачили, біле) забезпечує життєву нерозривність між частинами її тіла, розпалює жар у її карих очах-діамантах. Є й витонченіші речі в її поведінці, наприклад, коли вона на щось натякає або уникає пестощів. Але я не можу сподіватися, що ви все це побачите з першого разу. Вона ще багато чого вас навчить.

— Навчить? Ви маєте на увазі, що вона може мене змінити?

— Авжеж. Ви висловилися дуже точно. Вона може змінити вас. Ви втекли від самого себе, від тієї людини, якою були раніше. Ви не вірили, що приречені на загибель. Ще раз — і востаннє — ви кинули виклик долі. З надією на відродження. О, не дивуйтеся з моєї обізнаности, — сказав Дафу, бачачи, який я зворушений від того, що він мене розуміє. — Ви мені багато чого розповіли. Ви людина відверта. І це надає вам невідпорного чару, властивого не багатьом. У вас збереглися рештки високого духу. Ви здатні на благородні вчинки. Деякі з ваших чудових якостей, мабуть, поховані так давно, що ви вважаєте їх мертвими. А вони можуть воскреснути — і в них для вас джерело переміни.

— Ви думаєте, для мене є надія? — запитав я.

— Цілком можливо, якщо ви виконуватимете мої вказівки.

Левиця потерлася об двері. Я почув її густе, лагідне, незмовкне гарчання.

Дафу пройшов у двері. Мене пройняло зимним холодом — у нижній частині тіла. Мої коліна були вже не коліна, а два камені на дні холодної і бурхливої альпійської річки. Вуса настовбурчились, боляче вкололи мене в губи, і я зрозумів, що моє обличчя скривилося в гримасі жаху; я знав також, що мої очі заповнилися фатальною чорнотою. Як і першого разу, Дафу взяв мене за руку, і я ввійшов за ним у оселю лева, подумки повторюючи: «Порятуй мене, Боже! Спаси й порятуй!» Сморід засліплював очі, бо саме біля дверей повітря застоювалося і тхнуло немилосердно. З темряви виринула морда левиці з поморщеними губами — її вуса здавалися тоненькими рисками, надряпаними алмазом на склі. Вона дозволила цареві погладити себе, але пройшла повз нього, щоб уважніше оглянути мене, і підступила до мене, світячи ясними лютими кружальцями, брунатними й прозорими кружальцями, в яких застигли цятки моторошного чорного сяйва. Верхня губа між пащею та ніздрями була розділена лінією, нагадуючи звужену середину піскового годинника, і плавно переходила в морду. Знову вона обнюхала мої ноги, починаючи від ступнів і до промежини, і знову мої статеві органи зморщилися до мікроскопічних розмірів і сховалися, наскільки могли, під черевом. Потім вона тицьнула мордою мені під пахву і замуркотіла, створюючи таку потужну вібрацію, що в голові у мене забулькало, наче в чайнику.