Сол Беллоу – Гендерсон, повелитель дощу (страница 57)
— Що це за штукенція? — запитав я.
То була голова однієї з лево-жінок — чаклунки й відьми. Вона виходила в чагарі й там зустрічалася з левами. Вона труїла і зачаровувала людей. Бунамів помічник зловив її на гарячому, її піддали тортурам і задушили. Але вона повернулася. Ці троє не мали найменших сумнівів і так мені й заявили, що вона і є тією самою левицею, яку полонив Дафу і яку звуть Атті. Це з’ясовано з цілковитою точністю.
— Ame de lion, — сказав Хорко. — En bas[25].
— Не розумію, звідки у вас така впевненість, — сказав я.
Я не міг відвести очей від зморщеної голівки з її незворушним застиглим поглядом. Вона промовляла до мене, як промовляло оте створіння в баньюльському акваріумі, коли я посадив Лілі на поїзд. І я подумав, як подумав тоді в огорненому присмерком вологому кам’яному приміщенні: «Ось воно! Настав мій кінець!»
Цього вечора Ромілаю молився палкіше, ніж будь-коли. Губи в нього випнулися далеко вперед, м’язи перекочувалися під шкірою, а голос зі стогоном вихоплювався з самого дна душі.
— Правильно, Ромілаю, — сказав я. — Молися. Вилий свій біль. Молися від усього серця. Розкажи Богові, як ти сумуєш. Я тебе розумію. Молися, хлопче, молися!
Мені здалося, що він вкладає в це діло не досить почуття, і я його страшенно здивував, вибравшись із ліжка і ставши у своїх зелених штанцях поруч із ним навколішки, щоб приєднатися до нього в молитві. Коли хочете знати, то за останні роки я звертався до Бога аж ніяк не вперше. Ромілаю подивився з-під своєї кучерявої чуприни, що нависала над низьким лобом, потім зітхнув і здригнувся, чи то від задоволення, що я маю в душі трохи віри, чи то від жаху, який опанував його, коли він несподівано почув мій голос у своєму звуковому тракті, чи то його вразив мій чудернацький вигляд — цього я, звичайно, не знав. А мене понесло! Засушена людська голівка й видовище бідолашної цариці Ясри зачепили мене в найглибших моїх почуттях. І я молився й молився.
— О Ти, Царю Буття, — казав я. — О Царю Буття, завдяки якому зникло небуття! Допоможи мені здійснити Твою волю. Очисти мене від моїх безглуздих гріхів. Визволи мене з тенет, у яких я заплутався. Отче Небесний, наділи даром розмови моє заніміле серце і вбережи мене від потойбічних прояв. О Ти, Хто забрав мене від свиней, не допусти, щоб мене вбили через левів. І прости мої злочинства й дурість, і дозволь мені повернутися до Лілі та дітей.
Потім я замовк і, важко навалившись на свої коліна та стуливши долоні, молився далі, і тягар мого масивного тіла гнув і гнув мене до широких дощок на підлозі.
Я був глибоко приголомшений — як ви, мабуть, і розумієте, — бо тепер з усією очевидністю усвідомив, що потрапив у пастку, опинившись між царем і клікою Бунама. Цар заповзявся здійснити наді мною своєрідний експеримент. Він вірив, що змінитися для людини ніколи не пізно, байдуже наскільки вона вже сформована. І для прикладу взяв мене й був сповнений рішучости домогтися, щоб я набув від його лева левиних якостей.
Коли вранці наступного дня після відвідин Ясри, Бунама та Хорко я попросив зустрічі з царем, мене провели в його приватний дворик. Там був садочок, влаштований за певною схемою. В кожному з чотирьох кутків росло карликове помаранчеве дерево. По стіні палацу в’юнилася квітуча лоза, схожа на бугенвілію, і саме біля тієї стіни сидів під розгорнутою парасолею цар. На ньому був його крислатий оксамитовий капелюх, оздоблений людськими зубами, і сидів він у м’якому кріслі, оточений царськими дружинами, які безперервно втирали йому обличчя клаптями кольорового шовку. Вони припалювали йому люльку й підносили трунки, стежачи, щоб він, коли робив ковток, був затулений гаптованим запиналом. Біля однієї з карликових помаранч старий дід грав на струнному інструменті. Дуже довгий, лише трохи коротший за контрабас і внизу заокруглений, інструмент стояв на грубому кілку. Грали на ньому смичком з кінської волосіні, й він видавав низькі, скреготливі звуки. Старий музика був кощавий, мов кістяк, і з випнутими коліньми; довгаста голова з лискучим обличчям була густо змережана зморшками. Кілька білих, схожих на павутину волосинок у нього над карком маяли на легкому вітерці.
— Вітаю вас, Гендерсоне-сунго, добре, що ви прийшли. Ми будемо розважатися.
— Я хочу поговорити з вами, величносте, — сказав я, знову й знову втираючи обличчя.
— Ми, звичайно, поговоримо, але зараз у нас будуть танці.
— Мені треба вам дещо сказати, величносте.
— Скажете, скажете, проте спершу танці. Мої дами хочуть повеселитися.
«Його дами!» — подумав я, і окинув поглядом компанію голих жінок. Бо відтоді, як Дафу сказав мені, що його задушать, коли він перестане їх удовольняти, я почав ставитися до них майже вороже. Проте деякі мали розкішний вигляд — високі, наділені дивовижною елегантністю жираф, з обличчями, що були прикрашені витонченими візерунками рубців. Голі клуби та перса личили їм куди більше, аніж личило б хай там яке вбрання. Риси в них були широкі, але не грубі, ніздрі — тонкі й акуратно окреслені, очі — лагідні. Жінки були розмальовані, розцяцьковані й напахчені мускусом, що запахом нагадував оливкову олію. Деякі носили намисто, — дутики скидалися на порожні шкаралупи золотих горіхів, — і воно двічі-тричі обмотувалося навколо стану й звисало аж до колін. Інші прикрасили себе коралами й перами, а танцівниці — барвистими шарфами, що маяли навколо їхніх пліч, коли вони бігли на ніби виточених довгих ногах через дворик, а примітивна віолончель скреготіла й скреготіла під смичками, що його совав туди-сюди старий музика — циги, циги, циги!
— Але я маю вам щось повідомити.
— Авжеж, я так і подумав, Гендерсоне-сунго. Одначе спершу ми подивимося танці. Це Муні, гляньте, яке вона чудо!
Інструмент схлипував, стогнав і каркав під дикунським смичком старого музики. Входячи в ритм, Муні двічі, тричі гойднулася, підняла зігнуту в коліні ногу, потім повільно опустила маленьку ступню до землі й, здавалося, почала там щось шукати. А тоді заплющила очі й стала трястися, водночас намацуючи землю то однією ніжкою, то другою. Тонкі, ковані золоті намистини, схожі на порожні шкаралупки волоських горіхів, шаруділи і дзеленчали в неї на тілі. Муні взяла в царя люльку й висипала жаринки собі на стегно, притиснувши їх до тіла долонею; і в той час, як вона припалювала собі шкіру, її очі, скаламучені від болю, не відривалися від його очей.
Цар прошепотів мені:
— Це гарна дівчина — дуже гарна дівчина.
— Вона без тями від вас, — сказав я.
Танці тривали під каркання двострунного інструмента.
— Величносте, я мушу з вами поговорити…
Торочки з людських зубів зацокотіли, коли він повернув до мене голову в м’якому крислатому капелюсі. В затінку капелюха його обличчя здавалося жвавішим, ніж будь-коли, а надто кирпатий ніс і товсті, наче припухлі, губи.
— Величносте…
— О, ви страшенно наполегливі. Гаразд. Якщо це справді так нагально, то ходімо кудись, де ми зможемо поговорити.
Він підвівся, і це спричинило серед жінок справжній переполох. Вони почали стрибати й бігати по всьому дворику, щось викрикуючи та дзеленькаючи прикрасами; одні плакали з горя, що цар іде від них, другі стали кричати різкими голосочками на мене за те, що я забираю від них Дафу, треті вигукували: «
Жінки вгадали правильно, бо Дафу повів мене не до внутрішніх покоїв, а в підземелля, в оселю Атті. Коли я збагнув, куди він мене веде, я сказав:
— Стривайте, стривайте! Поговорімо про те, заради чого я прийшов. Це забере одну хвилину, не більше.
— Я перепрошую, Гендерсоне-сунго, але ми повинні провідати Атті. Я вислухаю вас там, у підземеллі.
— Даруйте мені, царю, але я мушу сказати, що ви страшенно впертий. Вам загрожує велика небезпека, хоч, можливо, ви про це й знаєте. Та ще й яка небезпека, чорти б їх узяли!
— Ет, пішли вони к бісу! — сказав він. — Їхні наміри мені відомі.
— Вони прийшли, показали мені висушену жіночу голову й заявили, що це була Атті в її людському втіленні.
Цар зупинився. Тату щойно відчинила нам двері й стояла, чекаючи, в коридорі з важким прогоничем у руках.
— Вони нас залякують — так вони роблять завжди. А ми їм не піддамося. Чоловіче, в житті не завжди все складається так, як би нам хотілося. Отже, вони на вас тиснуть? Це тому, що я показав свою прихильність до вас.
Дафу обняв мене за плечі. Доторк його руки був для мене такий несподіваний, що я мало не впав на порозі, від якого починалися сходи.
— Послухайте-но, — сказав я. — Я ладен зробити майже все, що ви мені скажете. Життя ніколи не шкодувало для мене сюрпризів, але я не знав страху, царю. Я солдат. І всі мої предки були солдатами. Вони захищали селян і ходили в хрестові походи воювати проти магометан. У мене був один пращур по материнській лінії — і генерал Сполучених Штатів Грант не мислив без його участи жодної битви. Він звичайно запитував: «Біллі Уотерс тут?» — «Тут, генерале». — «От і гаразд. Починайте бій». Хай я здохну, якщо в мені не тече кров воїна. Але, величносте, ви мене доконаєте цією історією з левом. А як бути з вашою матір’ю?