Сол Беллоу – Гендерсон, повелитель дощу (страница 30)
— Їхня велить твоя показати своя дім, — переклав Ромілаю.
— Це розумна вимога, — сказав я.
Ставши навколішки й присвічуючи собі запальничкою, я почав водити над Америкою збільшувальним склом і з його допомогою знайшов Данбері в штаті Коннектикут. Потім показав свій паспорт, а тим часом жінки з чудернацькими, але дуже гарними головами сміялися з того, як незграбно я опускаюся навколішки і як незграбно підводжуся, сміялися з моєї опасистості та нервових і сердитих, але примирливих гримас, що то з’являлися, то зникали на моєму обличчі. На цьому обличчі, яке іноді видається мені не меншим, ніж тіло дитини, постійно відбуваються перетворення і роблять його неспокійним, химерним і мінливим, схожим на морське створіння, що лежить під рифом у тропічному океані то червоне, мов гвоздика, то жовте, як картоплина; зухвалий виклик, діяльна сила, пильна увага, замисленість — усі ці людські пристрасті на межі сумніву (я хочу сказати, що їхня приналежність до людських почуттів підлягає сумніву) проступають крізь розмаїття кольорів на моєму обличчі. Ця безліч виразів охоплювала зусібіч мій ніс і круто вигинала мої брови. Проте я мав більш ніж серйозні підстави стримувати спалахи свого темпераменту й поводитись обачливо — адже мій послужний список у Африці навряд чи можна було вважати блискучим.
— Де цар? — запитав я. — Адже цей добродій — не цар, воно зразу видно. Я хотів би поговорити з царем. Він знає англійську мову. Що тут, власне, діється? Скажи йому, що я сьогодні ж таки хочу стати перед очі його царської величности.
— Ні, ні, пане, — відповів Ромілаю. — Так їхній не казати, їхня — поліцай.
— Ха-ха, ти жартуєш!
Але незнайомець і справді допитував мене, як поліційний чиновник, і якщо ви пам’ятаєте про мої сутички з лягавими (якось вони загребли мене в таверні Ковінскі поблизу Сьомої автостради, і Лілі довелося брати мене на поруки), то ви вже уявляєте собі, як я, будучи багатієм, аристократом і людиною палкої вдачі, ставлюся до допитів у поліції. А надто коли врахувати, що я громадянин Сполучених Штатів. Невже якийсь дикун має право допитувати мене? Від такого неподобства в мене волосся на шиї стає дибки. Одначе на моєму сумлінні лежав чималий тягар, і я докладав зусиль, щоб поводитися розважливо й настільки дипломатично, наскільки це могло в мене вийти. Отже, я витерпів допит, який мені влаштував цей чоловічок. Він був дуже похмурий і настроєний по-діловому. То ми прийшли з Бавентаї? А коли ми звідти вийшли? Скільки днів прожили ми в арнюїв і що там робили? Я нашорошив своє здорове вухо і пильно дослухався, чи не прозвучать слова «ставок», «вода» або «жаби», хоч уже й знав, що можу звіритися на Ромілаю і що він не викаже мене. Ось як воно буває на світі: ви вирушаєте в кіноекспедицію, цілком випадково зустрічаєтеся біля тропічного озера, населеного крокодилами, з людиною і відкриваєте в ній майже безмежну доброту. Одначе Ромілаю, мабуть, уже розповів про жорстоку посуху на берегах річки Арнюї, бо чоловік, який мене допитував, твердо заявив, що варірі збираються влаштувати незабаром відповідну церемонію і небо дасть їм стільки дощу, скільки буде треба. «
— Запитай у нього, — сказав я, — чому вони забрали наші рушниці й коли їх повернуть?
У відповідь я почув, що варірі не дозволяють чужинцям носити зброю на своїй території.
— Це з біса розумне правило, — сказав я. — Я не виню цих хлопців. Вони дуже завбачливі. Зрештою, для мене було б ліпше, якби я взагалі ніколи не брав у руки вогнепальної зброї. Ти тільки попроси його, щоб вони були обережні з оптичним прицілом. Навряд чи ці йолопи коли-небудь тримали в руках таку досконалу зброю.
Допитувач розтяг свої товсті губи й оголив ряд якось по-дивному покалічених зубів. Сміявся він чи не сміявся? Потім він заговорив, а Ромілаю переклав його запитання. З якою метою я вибрався в мандри і чому подорожую пішки?
Знову це запитання! Знову! Схоже на запитання, яке поставив Теннісон, побачивши квітку в розколині муру. Дати відповідь на нього означало б переказати чи не всю історію всесвіту. Я був розгублений не менше, ніж тоді, коли про це саме запитала в мене Віллатале. Що я мав сказати цьому чудієві? Що життя стало мені гидке? Це не та відповідь, якою можна відбутися за таких обставин. Чи міг я сказати, що світ, весь світ загалом, повстав проти життя і був настроєний вороже до нього, — він убивав життя, якщо висловитися точніше, — а проте я й досі живий і, щиро признатися, вважаю за неможливе пливти за течією? Що якесь моє внутрішнє «я» моє
Не відповів би я йому і такими словами:
«Розумієте, пане слідчий, все прибрало таких велетенських розмірів і так переплуталося, а хто ми? Просто знаряддя цього світового процесу».
Ні такими:
«Мене давно все дратує, і я змушений перебувати в постійному русі».
Ні такими:
«Я намагаюся чого-небудь навчитись, перш ніж усе втрачу».
Як бачите, мені спадали на думку лише неможливі відповіді. Перебравши їх одну за одною, я вирішив спробувати забити йому баки і сказав, що мені траплялося чути чимало захоплених відгуків про варірі. Оскільки в ті хвилини я не зміг би дати якісь точніші відомості, то вельми зрадів, що він не попросив мене бути конкретнішим.
— Чи нам дозволять відвідати царя? Я знаю його друга, і мені страх як кортить познайомитися з ним.
На моє прохання чоловічок не звернув уваги.
— То дозвольте бодай послати йому записку. Я друг його друга Ітело.
На це прохання я теж не дістав відповіді. Жінки зі смолоскипами в руках захихотіли — чомусь ми з Ромілаю видавалися їм дуже кумедними.
Після цього нас відвели до якоїсь хижки і залишили самих. Вартового до нас не приставили, але ж і їсти не дали. В хижі не було ні м’яса, ні молока, ні фруктів, ні вогню. Це був дивний вияв гостинності. Нас затримали ще вдень, а тепер за моїми підрахунками було вже пів на одинадцяту або й одинадцята. Хоча яке відношення до годинників мала ця оксамитова ніч? Ви мене розумієте? Але мій шлунок гарчав, а озброєний хлоп’яга, привівши нас до цієї оселі, пішов собі, і ми залишилися самі. Село спало. Тільки подекуди чулися шерехи — то вовтузилися якісь нічні створіння. Над нами низько нависала стріха з прілої, смердючої, схожої на волосся соломи, а я дуже чутливий до повітря, в якому сплю, до того ж мені хотілося їсти. Мій шлунок, можливо, був не так голодний, як стривожений. Я помацав язиком рештки зламаного мосту й вирішив, що не вгризу сухих харчів. На цю думку мене аж занудило. Тому я сказав Ромілаю:
— Розпалимо невеличкий вогонь.
Ця пропозиція видалася йому недоречною. Проте навіть у темряві він побачив чи то відчув, який я розлючений, і спробував остерегти мене: мовляв, не варто привертати до себе зайву увагу. Але я сказав йому:
— Назбирай-но хмизу — і хутчіше!
Долаючи страх, він вийшов з хижі і приніс кілька галузок та сухих кізяків. Можливо, він подумав, що на відплату за неповагу до себе я хочу спалити селище. Без будь-якої остороги я висмикнув зі стріхи кілька жмутиків соломи, потім відкрив пакетик сухого супу з локшиною та курятиною, висипав усе це в алюмінієвий казанок, долив туди трохи води й крихту віскі, щоб потім скоріше заснути, а Ромілаю тим часом розпалив біля дверей невеличке багаття. Через сморід ми не наважилися зайти вглиб хижі. Вона, мабуть, правила за склад для всякої всячини: стоптаних мат та дірявих кошиків, старих рогів і кісток, ножів, сітей, мотуззя і такого іншого. Ми випили суп теплим, бо, здавалося, він ніколи не закипить, оскільки вогонь був надто слабкий. Локшина насилу пропхалася крізь моє горло. Потім Ромілаю опустився навколішки й проказав вечірню молитву. Мені стало його шкода, адже місце, де ми збиралися прихилити голови на ніч, найменше скидалося на затишний притулок. Він стулив докупи пучки пальців і підпер ними підборіддя, тяжко зітхаючи та похиливши свою легковірну голову з понівеченими щоками. Він був дуже стурбований, і я сказав:
— Сьогодні ти помолився на совість, Ромілаю.
Власне, я сказав це сам собі.
Аж раптом я скрикнув: «Ой!» — і весь мій правий бік застиг, мов паралізований, я навіть губи стулити не зміг. Я почав кахикати й задихатись, наче хтось підступно закапав мені в носа дивні ліки страху. Бо в ту мить, коли яскраво спалахнула одна з найбільших галузок, мені привиділося в глибині хижі, під стіною, велике чорне тіло, випростане на підлозі.
— Ромілаю!
Він перестав молитися.
— В хижі хтось є.
— Ні, — сказав він. — Тут нема ніхто. Тільки моя — і твоя.
— А я тобі кажу, тут хтось є. Він спить. Мабуть, ця хижа комусь належить. Вони мали б попередити нас, що ми ночуватимемо тут не самі.
Страх і споріднені з ним почуття часто підступають до мене крізь ніс. Так буває, коли вам зроблять укол новокаїну, і ви відчуваєте доторк холодної рідини в перетинках та хрящах цієї частини тіла.