Сол Беллоу – Гендерсон, повелитель дощу (страница 29)
Едвард знову оселився в Нью-Йорку разом зі своєї Марією Фелуккою, уродженкою Гондурасу.
Колись і я замовив свій портрет у формі національного гвардійця. Та ні Лілі, ні я не висітимемо в головній залі.
І не тільки це мені пригадалося, коли ми з Ромілаю сиділи й хтозна-чого ждали в селищі варірі. Річ у тім, що я не раз казав Лілі: «Щоранку ти їдеш позувати для портрета, а ти ж така сама брудна, якою була завжди. Я знаходжу дитячі пелюшки і під ліжком, і в сигарному ящику. У зливальниці повно покидьків та жиру, і дім має такий вигляд, ніби в ньому оселився нечистий дух. Ти умисне втікаєш від мене. Я знаю з біса добре, що ти женеш «б’юїка» зі швидкістю сімдесят миль на годину, а на задньому сидінні в тебе діти. Не криви знуджено обличчя, коли я говорю про це. Ти, звичайно, вважаєш, що такі проблеми належать до нижчого світу, але мені в цьому світі доводиться перебувати чимало часу».
В таких випадках вона ставала біла мов крейда і відвертала від мене обличчя, всім своїм виглядом показуючи, що я нездатний зрозуміти, яке добро вона мені зробила, замовивши свій портрет.
— Я знаю твої проблеми, — казав я. — Сусідки смертельно тебе скривдили під час кампанії заснування Молочного фонду. Вони не обрали тебе до комітету. Я все знаю.
Але найбільше мені згадувалося того вечора, коли я сидів з поламаними зубами в руці в тубільному селищі, загубленому в африканських горах, як я зганьбив себе з місіс Кларою Спор, дружиною художника, що доводився дантистові кузеном. До Першої світової війни Клару (нині їй за шістдесят) вважали знаменитою красунею, і вона так і не отямилася після тієї слави, бо й досі вдягається, як молода дівчина, — носить сукні з оборками, прикрашає себе квітами. Схоже на те, що колись Клара й справді була добра штучка — принаймні так вона сама запевняє, — хоча великим красуням це не властиво. Але час і природа полишили на ній свою печать, і Клара дуже подалася. Проте сексуальна знада ще ховалася в її очах, як ото сицилійський бандит, такий собі Джуліано, ховається в горах. Волосся в неї руде, як тертий червоний перець, а частина цієї рудої барви розбризкалася по обличчю у вигляді ластовиння.
Одного зимового полудня ми з Кларою випадково зустрілися на Центральному вокзалі. Я щойно побував на прийомі в Спора-дантиста й на уроці в Гапоні, вчителя гри на скрипці, і в ті хвилини був страшенно роздратований. Я поспішав так, що штани й черевики ледве встигали за мною, — я біг темним переходом із низьконавислою стелею, де тьмяно блимали лампочки, а підлога була вичовгана мільярдами підошов і всіяна розчавленими жувальними ґумками, схожими на амеб. Ось тоді й побачив я Клару Спор — вона виходила з Устричного бару. Здавалося, її просто змило в це море, і вона борсалася в ньому без стерна, без вітрил, її краса зазнала кораблетрощі, і Клара, прагнучи втриматися на поверхні, чіплялася за свою душу. Але марно — я бачив, що вона йде на дно. Коли я проходив повз неї, вона гукнула мене й узяла під руку — під ту, в якій не було скрипки; ми увійшли до вагона-ресторану й почали чи то продовжили пити. О цій самій годині того зимового дня Лілі позувала для портрета, який збиралася подарувати коханому чоловікові, отож Клара сказала мені:
— Чому б вам не вийти разом зі мною? А потім ви й Лілі поїдете додому.
Насправді вона хотіла сказати мені трохи інше: «Хлопче, ну чого тобі пхатися в Коннектикут? Давай-но зійдемо з поїзда і влаштуємо скандал».
Потяг рушив, і незабаром ми вже їхали берегом протоки, що огинає Лонґ-Айленд, дивлячись на сніг, на призахідне сонце, яке крізь грубий шар атмосфери здавалося величезним, а чорні пароплави кричали: «Ту-ту-у!» — і чорний дим валував з їхніх труб і стелився над хвилями. А Клара вся палахкотіла і говорила, і говорила, і стріляла в мене очима, і зваблювала мене своїм кирпатим носиком. Я мав нагоду спостерігати, як оживають давно захололі чари, як розгоряється жага до життя, яка ніколи не вмирає. Клара стала розповідати мені, як була замолоду на Самоа й Тонга і кохалася з чоловіками на березі океану, на плотах у квітах. Мені здалося, я вдруге чую знаменитий виступ Черчілля, коли він заприсягся, що ми стоятимемо на смерть на берегах океану і заради перемоги не пошкодуємо ні крови, ні поту, ні сліз. Я не міг не поспівчувати їй, бодай почасти. Я вважаю, що коли людина хоче розкритися перед тобою, ти не повинен їй перешкоджати. Ти повинен терпляче ждати, поки вона висипле тобі під ноги весь свій мотлох. Коли ми виходили на її станції, ця стара пройда вже плакала, і я почував себе препогано. Я вже вам розповідав, як гнітюче впливають на мене жіночі сльози. Я теж розхвилювався страшенно. Коли ми зійшли з поїзда, падав сніг. Я взяв Клару під руку й підкликав таксі.
Вже в неї вдома я хотів допомогти їй скинути пальто, але вона підвела моє обличчя і з плачем стала цілувати мене. Я ж повівся як несосвітенний йолоп і, замість відштовхнути Клару, почав відповідати на її поцілунки. Забувши про те, що за кілька годин до того мені поставили новісінький зубний міст. То справді була дуже дивна сцена. Вона скинула калоші, а потім і черевики. Ми стояли, обнявшись, у жарко натопленому, яскраво освітленому передпокої, в якому було повно сувенірів із Самоа та південних морів, і цілувалися з таким самозабуттям, ніби за мить нас мала розлучити кощава лапа смерти. Я ніколи не міг зрозуміти, чому в ті хвилини повівся так по-дурному, і собі виявивши активність. Хочете вірте, хочете — ні, а я справді відповідав на її поцілунки.
— Ох-ох-ох! Що з тобою сталося тоді, Гендерсоне? Чи здолав тебе смуток? Чи хіть? Чи потягло до зів’ялої краси? Чи заморочив тобі голову п’яний чад? Чи вплинули на тебе жіночі сльози? Чи ти просто очманів, як ґедзь, що б’ється у віконну шибку?
Більше того, Лілі та Клаус Спор усе це бачили. Двері до студії були розчинені. В каміні палахкотів вогонь.
— Чого це ви з таким запалом лижетесь? — спитала Лілі.
Клаус Спор не промовив ні слова. Він схвалював усе, що визнавала за потрібне робити Клара.
От я й розповів вам історію цих зубів, які були виготовлені з дуже міцного матеріалу, так званого «акрилу». Вважалося, що він ніколи не ламається — fort comme la mort[16]. Але від моїх зусиль і ці зуби кінець кінцем зносилися. Мені казали (Лілі, Френсіс чи Берта? Не пам’ятаю вже, котра з них), що вві сні я скрегочу зубами, й немає сумніву, що саме ця моя звичка і призвела до лихого наслідку. А може, я надто жадібно вгризався в життя і розхитав щелепи. Хай там як, а коли я виплюнув оті кутні зуби, я затремтів і подумав: «Мабуть, ти зажився на світі, Гендерсоне». І хильнув із фляги віскі, від якого защеміла подряпина на язику. Потім промив у віскі уламки зубів і поклав їх до кишені — на той малоймовірний випадок, якщо раптом зустріну десь тут людину, здатну притулити їх на місце.
— Чому вони змушують нас стільки ждати, Ромілаю? — сказав я. Потім, стишивши голос, запитав: — А може, вони довідалися про історію з жабами, як ти гадаєш?
— Ні, ні, пане, моя не думай, що довідатися.
Від палацу почувся могутній рик, і я сказав:
— Невже це лев?
Ромілаю відповів, що, мабуть, таки лев.
— І я так подумав, — промовив я. — Але ж рикнув він десь у селі. Невже вони держать лева в царському палаці?
— Мабуть, їхня держать, — невпевнено відповів Ромілаю.
Запах диких звірів був дуже чутний у селі.
Нарешті наш охоронець дістав знак, якого я в темряві не помітив; він звелів нам підвестись, і ми ввійшли до хати. Нам наказали сісти, і ми опустилися на низенькі ослінчики. Дві жінки з поголеними головами тримали над нами смолоскипи. Їхні голови, відкриті в такий спосіб, були прегарної форми, хоч і завеликі. Обидві розтулили товсті губи й усміхнулися нам, і я, побачивши ці усмішки, відчув полегкість. Жінки ледве стримувалися від сміху, аж димучі смолоскипи хитались і миготіли в їхніх руках. Коли ми сіли, звідкись із глибини хати до нас підійшов чоловік, і почуття полегкості в мене зникло. Воно розвіялось у ту ж таки мить, коли він поглянув у мій бік, а я подумав: «Безперечно, він уже чув про мене, або про тих чортових жаб, або про щось інше». Голос сумління й страху шпигонув мене в саме серце. Хоча які я мав підстави боятися?
На голові в незнайомця було щось на зразок перуки. Якийсь офіційний головний убір, схожий на мичку з конопель. Чоловік сів на своє місце на гладеньку лаву, обабіч якої стояли жінки зі смолоскипами. На колінах він тримав паличку зі слонової кістки і мав дуже діловитий вигляд; його зап’ястки були обгорнуті клаптями леопардової шкіри.
Я сказав Ромілаю:
— Мені не до вподоби, як цей тип на нас дивиться. Він примусив нас довго чекати, і мене вже бере тривога. Ти що про все це думаєш?
— Моя не зовсім знаю, — сказав Ромілаю.
Я розгорнув пакунок і дістав звідти сякі-такі дрібнички — кілька запальничок, збільшувальне скло, — що їх випадково прихопив із собою. Я поклав їх на підлогу, але ніхто на них навіть не подивився. Принесли величезну книгу — ознака того, що письменність тут була відома, — і це здивувало й стурбувало мене. Що там було — список гостей чи якісь інші відомості? Дивні здогади снувалися в моїй голові, і тепер вони цілком перейшли у сферу фантазій. Одначе, як з’ясувалося, книга була географічним атласом. Послинивши два пальці, незнайомець досить вправно перегорнув у ньому кілька сторінок і підсунув його мені.