Сол Беллоу – Гендерсон, повелитель дощу (страница 27)

Коли ми потрапили в засідку й нас за кілька хвилин обеззброїли, це спочатку видалося мені жартом, та коли нам звеліли підібрати свої манатки і йти попереду, я став міняти думку. Ці чоловіки були дрібніші, темніші й нижчі на зріст, ніж арнюї, але дуже витривалі. На стегнах у них теліпалися барвисті пов’язки. Простували вони дуже швидко, і після того, як ми пройшли близько години, моя радість стала розвіюватись. Я почав злитися на цих хлопців, і мені вистачило б найменшого приводу, щоб згребти їх жужмом, усіх десятьох чи дванадцятьох, і пожбурити вниз зі скелі. Щоб опанувати себе, довелося згадати про історію з жабами. Я погамував свій безрозсудний порив і вдався до політики очікування й терплячості. Ромілаю був страшенно пригнічений, і я обняв його рукою за плечі. В рясні зморшки на його обличчі, коли він притискався ним до землі, понабивалася пилюка, його чуб, кучерявий, як шерсть у пуделя, теж був пересипаний сірим порохом, і навіть покалічене вухо притрушене білою курявою, мов пиріжок цукровою пудрою.

Я заговорив до нього, але він був такий стривожений, що навряд чи й почув мене. Я сказав:

— Чоловіче, ну чого ти так тремтиш? Чого боїшся? Сам подумай, ну що вони можуть з нами зробити? Посадити нас до в’язниці? Вирядити геть? Затримати заради викупу? Розіп’яти на хресті?

Але моя впевненість мало його заспокоїла. Тоді я сказав:

— А чого ти не запитаєш у них, чи поведуть вони нас до царя? Він друг Ітело. Я певен, він знає англійську мову.

Боязким голосом Ромілаю спробував звернутися до одного з воїнів, але той у відповідь лише гарикнув: «Гар-р-рф!» І м’язи на його щоці напружились, як вони часто напружуються в тих, хто несе військову службу. Я відразу впізнав цю гримасу.

До селища ми підійшли, подолавши дві чи три милі досить швидким маршем угору по крутосхилу, де нам доводилось і видряпуватися на скелі, і повзти на череві, і бігти підтюпцем. На відміну від селища арнюїв будинки тут були більші, серед них траплялися й споруджені з дерева. Селище варірі розкинулося значно ширше, оповите червонястим світлом надвечір’я, тієї пори дня, коли сонце вже зайшло, а темрява ще не насунула. На сході ніч уже огортала небо, і там мерехтливо сяяла вечірня зірка. Білі камені, яких у цій місцевості було дуже багато і які скочувалися зі схожих на церковні бані гір, здебільшого мали форму круглої чаші, і ці чаші тубільці використовували з декоративною метою. Перед царським палацом, найбільшою серед червоних будівель, у таких чашах росли квіти. Палац був оточений кількома огорожами з колючого чагарника, і на їхньому тлі яскраво вирізнялися круглі камені, схожі на тихоокеанських молюсків, які поїдають людей, а з їхніх роззявлених пащ виглядали дикі квіти яскраво-червоного кольору. Коли ми підійшли ближче, два вартові заступили нам дорогу, але ми й не збиралися завертати у ворота. На мій подив, ми проминули палац, пройшли через центр селища і попростували кудись на околицю. Люди кидали вечеряти, щоб підійти й подивитись на нас, вони сміялися й щось вигукували гортанними голосами. Хижі тут, як і скрізь у Африці, були збудовані у формі вулика й покриті пальмовим листям. То там, то там я бачив корів, а біля хат невиразно проступали у вечірніх сутінках сади, і я подумав, що варірі, певне, забезпечені водою краще, ніж арнюї, і принаймні щодо цього можуть не боятися моєї допомоги. Я не сердився, що вони сміялися з мене, а вирішив поставитися до цього з гумором і махав їм рукою й поплескував себе по шолому. Правду кажучи, мені було байдужісінько до того, як вони мене зустрічають. Я тільки дратувався в душі, чому мене відразу не відрекомендували цареві Дафу.

Вони привели нас на якесь подвір’я і звеліли сісти на землю під хатою, трохи більшою, ніж решта. Над дверима була намальована біла смуга, яка свідчила про те, що тут міститься громадська установа. Загін, який узяв нас у полон, пішов геть, охороняти нас залишився тільки один тубілець. Я міг схопити його рушницю, одним рухом зігнути її й перетворити на металевий брухт. Але яка була б з того користь? Тому я, чекаючи дальших подій, дозволив йому стояти в себе за спиною. П’ятеро чи шестеро курей паслися на подвір’ї, хоч їм уже пора було дрімати на сідалі, а кілька голих дітлахів гуляли в гру, що нагадувала скакалку, і співали гортанними голосами. На відміну від дітей арнюїв ці до нас не підходили. Небо скидалося на обпалену глину, що пахла невідомим мені запахом, а потім на землю опустилася непроглядна ніч. Кури й діти позникали, і ми залишилися самі біля ніг озброєного вартового.

Ми чекали, а для людини з шаленою вдачею чекання — це справжня мука. Я був певен, що тип, який примушував нас чекати — тутешній чорношкірий мировий суддя або слідчий, — вирішив просто познущатися з нас. Можливо, він навіть виглядав крізь плетені очеретяні двері, поки ще не смеркло й можна було роздивитися вираз мого обличчя. Цей вираз міг здивувати його, і тепер він, либонь, обмірковував лінію своєї поведінки в розмові зі мною. А може, просто принишк там, усередині, як мурах, сподіваючись рано чи пізно виснажити моє терпіння.

І на мене це справді вплинуло; невдовзі я вже нетямився з люті й роздратування. Мабуть, важко знайти у світі людину, яка ненавиділа б чекання більше, ніж я. Не знаю, в чому тут річ, але я просто нездатний чекати, це дуже погано впливає на мою душу. Отож я сидів там, під хатою, стомлений і стурбований, і невиразний страх поймав усі мої думки. А тим часом нас усе щільніше огортала прегарна ніч, насичена темрявою й теплом; спочатку в небі засяяла найяскравіша зірка, а потім виплив і місяць, надщерблений і плямистий. Невідомий чорношкірий урядовець сидів у хаті і, мабуть, тріумфував, утішаючись приниженням здоровенного білого мандрівника, в якого забрали зброю і який мусив сидіти голодний, чекаючи невідомо чого.

Отоді й сталася одна з подій, від яких життя ніколи не хотіло мене вберегти. Сидячи й марно чекаючи в темряві тієї екзотичної ночі, я вирішив підвечеряти твердою галетою і, надкушуючи її, зламав свій зубний міст. Я давно остерігався такої халепи — що я робитиму в глибині африканських пустель, якщо пошкоджу свої зубні протези? Страх перед цим не раз утримував мене від участі в бійках, а коли я боровся з Ітело і після його кидка вдарився обличчям об долівку, я насамперед подумав про свої зуби. Навіть удома, бездумно надкушуючи карамельку в кіно або обгризаючи курячу кісточку в ресторані, я не раз мав таке відчуття, ніби в роті щось хруснуло або щось мене шпигнуло в ясна, і в таких випадках серце моє завмирало, і я швидко проводив язиком по зубах. І ось те, чого я найдужче боявся, сталося — разом з галетою я жував тепер зламані зуби. Обмацавши нерівні краї зламаного мосту, я нетямився від люті, роздратування й страху. О прокляття! Я був у розпачі, на очах у мене заблищали сльози.

— Що то, пане? — запитав Ромілаю.

Я дістав запальничку, засвітив вогника й показав йому уламки зуба в своїй руці, а тоді задер губу й підніс вогника, щоб Ромілаю міг заглянути мені в рот.

— Я зламав кілька зубів, — пояснив я.

— Ой, погано! У твоя багато боліти?

— Ні, ні, зуби в мене не болять. А ось душа болить, — сказав я. — І це в такий недоречний час, що просто жах!

Потім я збагнув, що він тремтить від страху, побачивши на моїй долоні кілька кутніх зубів, і погасив світло.

Після такої халепи я мусив з усіма подробицями пригадати, як мені вставляли зуби.

Головну роботу виконала в Парижі відразу по війні мадемуазель Монтекукколі. Саме вона поставила мені перший міст. А рекомендувала її нам одна дівчина на ім’я Берта, яку ми найняли доглядати за нашими двома доньками. Генерал Монтекукколі[9] був останнім супротивником знаменитого маршала Тюренна[10]. За тих давніх часів вороги на полі бою мали звичай проводжати один одного в останню путь, тож і Монтекукколі з’явився на похорон Тюренна й бив себе там у груди, і гірко плакав. Я належно оцінив славне прізвище моєї лікарки. Та не все в ній мені подобалося. Мадемуазель Монтекукколі мала величезний бюст, і коли вона забувалася в роботі, то притискалася ним до мого обличчя й мало не розчавлювала мене, а в моєму роті було стільки дренажних трубок, і вати, і дерев’яних брусочків, що я не міг навіть закричати. А тим часом мадемуазель Монтекукколі, страхітливо закотивши чорні очі, оглядала поле своєї діяльності. Її кабінет був на вулиці Колізе. На вимощеному плитами дворі, де панували жовті й сірі барви, стояли погнуті poubelles[11] із покидьками, в яких нишпорили голодні коти, мітлами й відрами; була там і вбиральня з прорізами для черевиків. Ліфт скидався на портшез і підіймався так повільно, аж поривало спитати, котра година, в людей, які проминали тебе, ідучи вгору сходами. На мені був твідовий костюм і черевики зі свинячої шкіри. Все це пригадалося мені, коли я разом з Ромілаю сидів під хатою із білою смугою над дверима, а поруч стовбичив вартовий, що стеріг нас обох… Я підіймаюся в ліфті. Моє серце калатає часто-часто. Аж ось і мадемуазель Монтекукколі, чиє п’ятдесятирічне обличчя має форму серця, на якому грає тонка довга усмішка, позначена французьким, італійським і циганським (від матері) пафосом. Завмираючи від страху, я сідаю в крісло, і вона навалюється на мене своїм величезним бюстом, і я мало не пускаюся духу, поки вона витягує зубний нерв перед тим, як закріпити міст. А приміряючи його, вона вставляє мені в рота дерев’яний брусочок і каже: «Grincez! Grincez les dents! Fâchez-vous»[12] я скрегочу зубами й лютую як тільки можу, і гризу дерево. Вона теж скрегоче зубами, щоб показати мені, як це робиться.