Шери Лапенья – Подружжя по сусідству (страница 53)

На мить Анну охоплюють сумніви. Існує тільки одна причина, через яку її батько в таку годину, непомічений, прямував би у сторону ярка зі спортивною сумкою. Він пішов забирати Кору.

Вона не знає, що робити. Варто піти за ним? Варто зберігати спокій і чекати, поки він принесе її маля? Але Анна більше не довіряє батькові. Їй необхідно знати правду.

Анна поспіхом накидає одяг, у якому була напередодні, швидко спускається сходами на кухню й виходить через задні двері. Їй в обличчя б’є холодне й вологе від роси повітря, а на руках виступає гусяча шкіра. Мокрою травою вона прямує слідом за батьком. Плану в неї немає, вона діє інстинктивно.

Вона легко збігає дерев’яними сходами, що ведуть до лісистої ущелини, тримаючись однією рукою за поруччя, майже летячи в темряві. Колись вона добре знала цю стежку, але минуло багато років відтоді, як вона востаннє нею ходила. Втім, пам’ять не підводить її.

Тут, у лісі, ще темніше, ніж навкруги. Земля під ногами м’яка та волога й глушить звуки її кроків. Вона майже беззвучно, якомога швидше, ступає стежкою за своїм батьком. У темряві моторошно. Вона не бачить його попереду, але припускає, що він тримається стежини.

Серце Анни бухкає від страху та напруження. Вона знає, все вказує на близькість цього моменту. Вона вірить, що батько прийшов сюди по її дитину. Раптом вона розуміє, що якщо з’явиться на обміні, то може усе зіпсувати. Треба лишатися непоміченою. На мить вона завмирає, прислухаючись, вдивляючись у непроглядну темряву лісу. Вона бачить лише тіні й дерева. Вона знову починає рухатися стежкою, тепер іще обережніше, але якомога швидше, майже навпомацки, задихаючись від паніки та бігу. Вона дістається повороту, на якому ще один прогін дерев’яних сходів виводить на житлову вулицю нагорі. Вона дивиться вгору. Туди, вперед. Вона бачить свого батька. Він сам, спускається сходами, що виходять з яру на іншу вулицю. В руках він тримає згорток. Йому, напевне, уже видно її. Чи може він розгледіти її в темряві?

— Тату! — гукає вона.

— Анно! — кричить він. — Що ти тут робиш? Чого ти не спиш?

— Це Кора? — вона підходить ближче, важко дихаючи. Вона внизу сходів, батько наполовину спустився до неї. Світає — тепер вона бачить його обличчя.

— Так, це Кора! — кричить він. — Я повернув її тобі! — Згорток не рухається, лежить у його руках мертвим вантажем. Він підходить до неї.

Вона, нажахана, дивиться на нерухомий згорток у нього на руках.

Потім, якнайшвидше, підбігає до сходів йому назустріч. Спотикається, хапається, щоб не впасти. Простягає руки вперед.

— Дай її мені! — кричить вона.

Він передає їй згорток. Вона відгортає куточок ковдри, який закриває обличчя, нажахана тим, що може там побачити. Дитина така спокійна. Анна дивиться на обличчя маляти. Це Кора. Вона здається мертвою. Анні довелося прислухатися зблизька, щоб почути її дихання. Вона заледве дихає. Очі дитини рухаються під блідими повіками.

Анна ніжно кладе руку на груди Корі. Вона чує, як стукотить її маленьке серце — тук-тук, — відчуває, як животик підіймається та опускається. Вона жива, але нездорова. Анна сідає й одразу ж прикладає Кору до грудей. Там і досі є молоко.

Заслабла дитина, дещо оживившись, бере груди. А потім починає жадібно смоктати. Анна тримає дитину біля грудей — вона вже думала, що цей момент ніколи не повториться. Сльози течуть її обличчям, коли вона дивиться, як її дитина смокче молоко.

Вона зиркає на батька, який стоїть над нею. Він відводить очі.

Річард намагається пояснити:

— Хтось знову зателефонував, з годину назад. Призначив ще одну зустріч, на дорозі, по інший бік ярка. Цього разу з’явився чоловік. Я віддав йому гроші, а він віддав її мені. Дякувати Богові. Я якраз збирався принести її додому й розбудити тебе.

Він посміхається їй.

— Усе скінчено, Анно, вона знову з нами. Я повернув її тобі.

Анна дивиться на свою дитину, нічого не кажучи. Вона не хоче дивитися на батька. Кора знову з нею. Вона має зателефонувати Марко.

Розділ 36

Шлунок Марко стискається, коли його таксі під’їжджає до будинку батьків Анни. Він бачить поліцейські патрульні машини та швидку, припарковані біля парадного входу. Упізнає також і машину детектива Ресбака.

Водій питає його:

— Ого, хлопче, що тут таке?

Марко не відповідає.

Анна зателефонувала йому на мобільний усього кілька хвилин тому й сказала:

— Вона в мене. З нею все добре. Ти маєш приїхати.

Кора жива, й Анна зателефонувала йому. Що буде далі — він і гадки не має.

Марко поспішає до передніх дверей будинку, який він полишив усього кілька годин тому, і вривається до вітальні. Він бачить на канапі Анну, що колисає на руках їхню маленьку дочку.

Поліцейський в уніформі стоїть за канапою, ніби захищаючи її. Батьків Анни в кімнаті немає. Марко дивується: де вони, що сталося.

Він кидається до Анни з немовлям і обіймає їх обох зі слізьми на очах. Потім він відхиляється й уважно дивиться на Кору. Вона худенька й хвороблива, але дихає та спокійно спить, склавши руки в кулачки.

— Дякувати Богові, — схвильовано каже Марко, він тремтить, і сльози котяться його обличчям. — Дякувати Богові.

Він дивиться на доньку в зачудуванні й легенько гладить її тьмяні кучерики. Ніколи він не був щасливішим, ніж тепер. Він хоче втримати цей момент, запам’ятати його назавжди.

— Її оглянули медики, з нею все гаразд, — каже Анна, — але потрібно буде піти з нею в лікарню, щоб усе ретельніше перевірити.

Анна виглядає спустошеною та втомленою, але він помічає, що вона також по-справжньому щаслива.

— Що сталося? Де твої батьки? — нарешті схвильовано питає Марко.

— Вони на кухні, — каже вона. Та не встигає Анна розповісти більше, як у вітальню заходить детектив Ресбак.

— Вітаю, — каже детектив.

— Дякую, — відповідає Марко. Як завжди, він не може нічого зрозуміти з вигляду детектива, не розуміє, що коїться за тими гострими пронизливими очима.

— Я дуже радий, що вашу дитину повернули живою та здоровою, — каже Ресбак. Він дивиться просто на Марко. — Я не хотів казати цього раніше, але це було малоймовірно.

Марко нервово сидить поряд з Анною, дивлячись на Кору, розмірковуючи, чи вихоплять у нього з рук цей щасливий момент, чи скаже Ресбак, що йому все про це відомо. Марко б хотів відкласти цю частину, бажано — назавжди, але він мусить знати. Напруга нестерпна.

— Як усе сталося? — знову питає він.

— Я не могла заснути, — каже йому Анна. — З вікна спальні я побачила, що батько йде до ярка. В руках у нього була спортивна сумка. Я вирішила, що він знову йде на зустріч із викрадачами. Я пішла за ним до ярка, а коли наздогнала його, вона вже була в нього. Викрадачі знову зателефонували й призначили ще один обмін. Цього разу прийшов чоловік і приніс Кору. — Вона повертається до детектива. — Коли я наздогнала батька, чоловік уже пішов.

Марко мовчки чекає. То он як вони вирішили усе розіграти. Він намагається прорахувати розв’язку. Річард мусить вийти з цього героєм. Вони з Еліс заплатили, знову, заради повернення Кори. Так Анна сказала поліції. Марко не знає, чи вірить вона в це насправді.

Марко не уявляє, що думає про все це детектив.

— І що тепер? — питає Марко.

Ресбак дивиться на нього.

— Тепер, Марко, настав час з’ясувати правду.

Марко раптом починає крутитися в голові, майже паморочитися. Він бачить, що Анна переводить очі з дитини на детектива, у передчутті катастрофи.

— Що? — каже Марко. Він відчуває, як на шкірі починають проступати краплі поту.

Ресбак сідає на стільці навпроти них. Нахиляється вперед і уважно дивиться на нього.

— Марко, я знаю, що ти зробив. Я знаю, що ти забрав дитину з ліжечка й переніс на заднє сидіння машини Дерека Гоніґа трохи пізніше половини першої ночі. Я знаю, що Дерек поїхав до своєї хатини в Катскільських горах, де його було жорстоко вбито за кілька днів.

Марко нічого не каже. Він знає, що саме так Ресбак і вважав увесь цей час, але які докази в нього є? Річард розповів їм про телефон? Цим вони займалися на кухні? Анна розповіла їм про відео? Раптом Марко стає несила дивитися на свою дружину.

— Ось що я думаю, Марко, — каже Ресбак, пояснюючи поволі, оскільки здогадується, що Марко зараз у такому стані, що йому, можливо, буде важко зрозуміти. — Думаю, вам були потрібні гроші. Думаю, ви влаштували викрадення з Дереком Гоніґом, щоб отримати гроші батьків вашої дружини. Ваша дружина, думаю, нічого про це не знає.

Марко хитає головою, не погоджуючись. Він має все заперечувати.

— Щодо того, що було потім, — каже Ресбак, — я не певний. Можливо, ви зможете мені допомогти. Це ви вбили Дерека Гоніґа, Марко?

Марко заводиться з півоберта.

— Ні! Звідки вам прийшло?

Він дуже збуджений. Витирає спітнілі долоні об коліна.

— Дерек зрадив вас, — спокійно каже Ресбак. — Він не приніс дитину на обмін, як ви домовлялися. Він забрав гроші собі. Ви знали, куди він повіз дитину. Знали про хижу в лісі.

— Ні! — кричить Марко. — Я не знав про хатину! Він ніколи мені про неї не казав!

У кімнаті западає цілковита тиша, в якій чутно лише цокання годинника на камінній полиці.

Схлипнувши, Марко ховає обличчя в долонях.