Шери Лапенья – Подружжя по сусідству (страница 5)

Детектив Ресбак у своєму легкому костюмі виходить через парадні двері будинку Конті у спекотну літню ніч, а просто за ним — детектив Дженнінґз. Їм і раніше випадало працювати разом. Вони бачили таке, що хотіли б викреслити зі своєї пам’яті. Вони разом переходять на інший бік вулиці, уздовж якої, бампер до бампера, простяглися машини. Ресбак натискає кнопку, й фари «Ауді» спалахують яскравим світлом. Сусіди вже повиходили на ґанки, в піжамах і літніх халатах. Тепер вони спостерігають за тим, як Ресбак і Дженнінґз ідуть до машини подружжя Конті. Ресбак сподівається на те, що хтось на вулиці щось знає або щось побачив і зголоситься поділитися.

Дженнінґз запитує упівголоса:

— Що скажеш?

Ресбак тихо відповідає:

— Я не оптиміст.

Ресбак вдягає пару латексних рукавичок, які передає йому Дженнінґз, і відкриває дверцята з боку водія. Він швидко оглядає салон, а потім обходить машину. Дженнінґз слідує за ним.

Ресбак відчиняє багажник. Обидва детективи зазирають усередину. Там порожньо. Й дуже чисто. Машині трохи більше року. Вона досі як нова.

— Люблю цей запах нових машин, — каже Дженнінґз.

Очевидно, що дитини тут немає. Але це не означає, що її тут не було, хай і короткий час. Можливо, експерти знайдуть волокнини рожевого комбінезончика, ДНК дитини — волосину, сліди слини чи навіть крові.

Без тіла цю справу розв’язати буде непросто. Але жодні батьки не покладуть дитину в багажник із добрими намірами. Якщо там знайдуть сліди зниклої дитини, він подбає про те, щоб її батьки згнили в пеклі. Якщо робота Ресбака чогось його й навчила, так це тому, що люди здатні майже на все.

Ресбак свідомий того, що дитина могла зникнути у будь-який час до вечірки. Він ще детально розпитає батьків про те, що вони робили напередодні, йому слід визначити, хто ще, крім батьків, останнім бачив дитину живою. Але він дізнається. Можливо, до матері приходила помічниця або ж прибиральниця чи сусідка — бодай хтось, хто бачив дитину живою та здоровою раніше того ж дня. Він визначить час, коли дитина точно була жива, і відштовхуватиметься від цього. Оці ввімкнені радіоняні, щопівгодинне чергування під час обіду в сусідів, виведений з ладу датчик руху, відчинені парадні двері — усе це може бути майстерною вигадкою, містифікацією батьків, спланованою для того, щоб забезпечити їм алібі й заплутати поліцію. Вони могли вбити дитину в будь-який час того ж дня — умисно чи випадково — покласти її до багажника та спекатися тіла ще до вечірки в сусідів. Або ж, якщо вони мислили ясно, то могли не покласти її до багажника, а посадити в автокрісло. Мертва дитина зовні не дуже відрізняється від заснулої. Залежить, звісно, від того, як її вбили.

Ресбак знав, що він цинік. Коли він починав, то не був таким.

Він наказав Дженнінґзу:

— Викликай собак, тренованих на пошук трупів.

Розділ 4

Ресбак повертається до будинку, а Дженнінґз приєднується до поліцейських на вулиці. Ресбак бачить, що Анна схлипує на краю канапи, а співробітниця поліції сидить поряд із нею, поклавши руки їй на плечі. Марко поряд немає. Відчувши запах кави, Ресбак проходить на кухню, розташовану вглибині довгого вузького будинку. Кухню, вочевидь, перебудували, і відносно нещодавно. Тут усе зроблено за вищим розрядом, починаючи від білих шафок і закінчуючи дорогою технікою на гранітних стільницях. Марко перебував на кухні, стоячи біля кавоварки з похиленою головою і чекаючи, доки приготується кава. Він підвів очі, коли Ресбак зайшов, а потім знову похилив голову, вірогідно, ніяковіючи за своє намагання протверезіти у такий спосіб. Западає незручна тиша. Марко тихо, не зводячи очей із кавоварки, запитує:

— Як вважаєте, що з нею сталося?

Ресбак відповідає:

— Поки не знаю. Але з’ясую.

Марко витягає кавник і наливає каву в три порцелянові чашки, що стоять на ідеально чистій кам’яній поверхні кухонної стійки. Ресбак помічає, що руки Марко тремтять, коли він наповнює чашки. Марко пропонує одну з них детективу, і той вдячно її приймає.

Марко йде з кухні до вітальні з двома іншими чашками.

Ресбак дивиться йому вслід, подумки готуючись до майбутніх подій. Викрадення дітей завжди складні для розслідування. По-перше, вони привертають увагу ЗМІ. По-друге, майже ніколи не закінчуються добре.

Він знає, що йому доведеться тиснути на цю пару. Це частина роботи.

Щоразу, коли його викликають на подію, Ресбак не знає, чого очікувати. Проте, коли йому вдається правильно скласти пазли, він ніколи не буває здивований. Здається, він просто більше не здатен дивуватися. Та йому завжди цікаво. Завжди хочеться знати.

Ресбак додає собі у каву молока й цукру, які виставив для нього Марко, і зупиняється у дверях кухні, з чашкою в руці. З того місця, де він стоїть, йому видно обідній стіл та буфет, обидва вочевидь старовинні. Вдалині виднілася повернута до кухні спинкою канапа із обивкою темно-зеленого вельвету, з-поза якої визирали потилиці Марко й Анни Конті. Праворуч від них — мармуровий камін, а над каміном — велике полотно, написане олією. Ресбак не знає, як називається ця картина. Канапу обернено «лицем» до фасадного вікна, а між вікном і канапою стоїть журнальний столик і, довкола столика, два глибокі зручні крісла.

Ресбак повернувся до вітальні, на своє попереднє місце навпроти пари, до крісла, найближчого до каміна. Він помічає, як тремтить рука Марко, коли він підносить чашку до рота. Анна просто тримає чашку на колінах, ніби й не помічаючи, що вона там. Вона на якусь мить припинила плакати.

Зловісні вогні поліцейських машин досі танцюють на стінах. Бригада експертів працює тихо, зосереджено. Всередині жваво, але водночас атмосфера похмура, гнітюча.

Перед Ресбаком стоїть непросте завдання. Йому треба показати подружжю, що він працює на них, робить усе можливе для того, щоб знайти їхню викрадену дитину, — чим він, власне, і займається з рештою поліцейських — навіть попри те, що йому добре відомо, що у більшості випадків, коли дитина отак зникає, у цьому винні саме батьки. До того ж певні моменти викликають у нього недовіру. Але він лишатиметься об’єктивним.

— Мені дуже шкода, — починає Ресбак. — Я не можу навіть уявити собі, як вам складно.

Анна дивиться на нього. Від його співчуття її очі вмить наповнюються слізьми.

— Ну от кому треба красти нашу дитину? — жалібно запитує вона.

— Якраз це ми й намагаємося зрозуміти, — каже Ресбак, ставлячи чашку на журнальний столик і беручи записника.

— Може, це аж надто очевидне питання, та чи не маєте ви припущень щодо того, хто міг її забрати?

Вони обидва витріщаються на нього: яка дивна ідея. А втім, маємо те, що маємо.

— Ну, може, хтось крутився довкола вас останнім часом, цікавився вашою дитиною?

Вони обоє похитали головами.

— Чи є у вас припущення — будь-які, взагалі будь-які — про те, хто б міг хотіти заподіяти шкоду вашій дитині?

Він переводить погляд із Марко на Анну. Батьки знову хитають головами у цілковитій розгубленості.

— Будь ласка, подумайте ще, — каже Ресбак. — Не кваптесь. Має ж бути причина. Вона є завжди — просто її треба знайти.

Марко ніби є що сказати, але він вагається.

— Ну ж бо, — каже Ресбак, — не ті обставини, щоб відступати.

— Твої батьки, — каже нарешті Марко, повертаючись до дружини.

— А що мої батьки? — відказує вона, вочевидь здивована.

— У них є гроші.

— То й що?

Вона, здається, не розуміє, до чого він хилить.

— У них багато грошей, — каже Марко.

«Крига скресла», — подумав Ресбак.

Анна приголомшено дивиться на чоловіка. Можливо, вона бездоганна актриса.

— Ти про що? — каже вона. — Ти ж не думаєш, що хтось її забрав, щоб…

Ресбак не зводить з них очей. Вирази їхніх облич змінюються.

— О, це було б добре, — каже вона, дивлячись на нього, — правда? Якщо їм просто потрібні гроші, то мені повернуть дитину? Вони їй не зашкодять?

Надія в її голосі розчулює до сліз. Ресбак майже впевнений, що вона в цьому не замішана.

— Їй, мабуть, так страшно, — каже вона і знову розклеюється, схлипуючи в істериці.

Ресбак хоче розпитати її про батьків. Коли дитину викрадено, час надзвичайно важливий. Натомість він повертається до Марко.

— Хто її батьки? — запитує він.

— Еліс та Річард Драйз, — відповідає Марко. — Річард її вітчим.

Ресбак записує це до записника.

Анна заспокоюється й відповідає.

— В моїх батьків дуже багато грошей.

— Наскільки багато? — запитує Ресбак.

— Я точно не знаю, — каже Анна. — Мільйони.

— Чи можна трохи конкретніше? — просить Ресбак.

— Думаю, в них близько п’ятнадцяти мільйонів, — відповідає Анна. — Та не можу сказати, що про це знають багато людей.

Ресбак дивиться на Марко. Він білий як крейда.