Шери Лапенья – Подружжя по сусідству (страница 4)

Марко безпорадно хитає головою.

— Може, п’ятнадцять хвилин, плюс-мінус.

— Ви нічого не чули, не бачили?

— Тобто? — чоловік, здається, в шоці. Він говорить якось нечітко. Ресбак замислюється про те, скільки Марко випив.

Ресбак пояснює для нього.

— Очевидно, вашу дитину забрали між пів на першу та першою двадцять сім. Ви були надворі, кілька хвилин, після дванадцятої тридцять.

Він дивиться на чоловіка, чекає, поки той складе два і два.

— На мою думку, навряд чи хтось виносив би дитину посеред ночі через передні двері.

— Але ж вони були відчинені, — каже Анна.

— Я нічого не бачив, — каже Марко.

— За будинками з цього боку вулиці є доріжка, — каже детектив Ресбак. — Чи не помітили ви когось на цій доріжці? Може, щось чули, ну там, машину?

— Ні… Ні, здається, ні, — каже Марко. — Мені шкода. Я нічого не бачив і не чув. — Він знову затулив обличчя руками. — Я не звернув уваги.

Детектив Ресбак швидко оглянув місцевість перед тим, як прийти сюди й допитувати батьків. Йому здалося малоймовірним — хоча цілком не можна виключати — щоб невідомий виніс дитину через парадні двері на такій вулиці, як ця, ризикуючи бути поміченим. Будинки в ряду з’єднані один з одним і стоять близько до тротуару. Вулицю добре освітлено, і навіть пізно вночі тут багато машин і людей. Отже, це дивно — якщо тільки його не збивають з пантелику умисно — що парадні двері були відчинені. Команда експертів шукає відбитки пальців, але чомусь йому здавалося, що вони нічого не знайдуть.

Задні двері дають більше можливостей. У більшості будинків, включаючи будинок Конті, є окремий гараж, двері якого відкриваються на доріжку — ту, що за будинком. Задні дворики довгі та вузькі, розділені парканами, і на більшості з них, не виняток і подвір’я Конті, ростуть дерева, кущі або й цілі сади. Із заднього боку будинків досить темно — там, на відміну від зовнішнього боку, немає ліхтарів. Ніч темна, місяць не сяє. Хто б не забрав дитину, якщо ця людина вийшла крізь запасні двері, їй довелося би перетнути дворик і дійти до гаража, звідки є виїзд на доріжку. Шанси, що тебе помітять, поки ти донесеш викрадену дитину від задніх дверей до лишеної напоготові машини, значно менші, ніж якщо ти виходитимеш через парадні двері.

Команда Ресбака ретельно обшукала будинок, гараж та подвір’я. Жодного сліду зниклої дитини. Гараж Конті порожній, двері гаража прочинені навстіж навпроти виїзду. Сидячи на веранді за будинком, звісно, можна було нічого не помітити. Але навряд. Що звужує інтервал викрадення на п’ятнадцять хвилин, з 00:45 до 01:27 ночі.

— А ви в курсі, що у вас датчик руху не працює? — запитав Ресбак.

— Що? — каже чоловік, ошелешений.

— У вас на задніх дверях датчик руху — лампочка, що має загорятися, коли до них хтось наближається. Ви в курсі, що він не працює?

— Ні, — шепоче дружина.

Чоловік енергійно хитає головою.

— Ні, я… він працював, коли я приходив. А що з ним?

— Лампочку викрутили, — детектив Ресбак уважно дивиться на батьків. Замовкає на деякий час. — Це наводить мене на думку про те, що дитину забрали через задній вихід, віднесли в гараж, звідки виїхали, можливо, на машині, на доріжку. — Він чекає, але ні чоловік, ні жінка нічого не говорять. Він помічає, що дружина тремтить.

— Де ваша машина? — запитує Ресбак, нахиляючись уперед.

— Наша машина? — луною повторює Анна.

Розділ 3

Ресбак чекає на їхню відповідь. Вона відповідає першою.

— На вулиці.

— Ви паркуєтеся на вулиці, хоча у вас є гараж за будинком? — питає Ресбак.

— Усі так роблять. Так зручніше, ніж обходити по стежинці, особливо у зимовий час. Більшість людей отримують дозволи на паркування і просто лишають машини на вулиці.

— Зрозуміло, — каже Ресбак.

— А що? — запитує дружина. — Яке це має значення?

Ресбак пояснює:

— Може бути, що цим ви спростили задачу викрадачеві. Якщо гараж був порожній, а двері гаража відчинені, то було відносно легко завести туди машину й покласти в неї дитину, поки машину ніхто не бачить. Було б, очевидно, набагато складніше — і вже точно ризикованіше, — якби в гаражі вже була машина. Тоді викрадачу загрожувало б бути поміченим на доріжці з дитиною.

Ресбак помітив, що чоловік зблід іще на півтона, якщо можливо було збліднути ще сильніше. Його блідість стала вражаючою.

— Ми сподіваємося знайти сліди взуття і шин біля гаража, — додає Ресбак.

— Звучить так, наче це було сплановано заздалегідь, — каже мати.

— А ви думаєте, ні? — запитує Ресбак.

— Я… Я не знаю. Я думала, що Кору забрали тому, що вона лишилася вдома сама, що злочинець просто скористався можливістю. Ніби хтось схопив її в парку, коли я на мить відволіклася.

Ресбак киває, наче розмірковує над її точкою зору.

— Розумію, — каже він. — Наприклад, мати лишає дитину гратися в парку, а сама відходить по морозиво до кіоску. Дитину хапають, коли вона стоїть до неї спиною. Таке буває. — Він зробив паузу. — Але я впевнений, що ви бачите різницю.

Вона дивиться на нього скляними очима. Йому слід нагадувати собі, що в неї, напевне, шок. Він же бачить подібні речі регулярно: це його робота. Він дивиться на це аналітичним поглядом, позбавленим емоцій. У нього немає вибору, якщо він хоче розкрити справу. Він знайде цю дитину, живу чи мертву, та з’ясує, хто її забрав.

Він сухо каже матері:

— Різниця полягає в тому, що той, хто забрав дитину, знав, що вона в будинку сама.

Батьки перезирнулися між собою.

— Але цього ніхто не знав, — шепоче мати.

— Звісно, — додає Ресбак, — її могли забрати, і якби ви міцно спали поряд у спальні. Ми не можемо знати напевне.

Батькам простіше думати, що це сталося не тому, що вони лишили дитину без догляду. Що це могло статися й за інших обставин.

Ресбак питає:

— А ви завжди лишаєте двері гаража ось так відчиненими?

Чоловік відповідає:

— Інколи.

— І на ніч не замикаєте? Щоб вас не пограбували?

— Ми не тримаємо в гаражі нічого цінного, — каже чоловік.

— Якщо машина всередині, то ми зазвичай замикаємо двері, а так там майже нічого немає. Весь мій інструмент — у підвалі. Тут хороший район, але тут постійно вдираються в гаражі, то який сенс їх замикати?

Ресбак киває. Потім запитує:

— А яка у вас машина?

— «Ауді», — каже Марко. — А що?

— Хочу поглянути. Можна мені ключі? — запитує Ресбак. Марко з Анною спантеличено дивляться одне на одного. Тоді Марко встає, йде до приставного столика біля вхідних дверей та бере з вазочки пронизку з ключами. Він мовчки передає їх детективу та знов сідає на канапу.

— Дякую, — каже Ресбак. Потім нахилився вперед і вимовив із притиском, карбуючи кожен звук: — Ми з’ясуємо, хто це зробив.

Вони дивляться йому у вічі — обличчя матері розпливлося від плачу, очі батька припухлі й червоні від випивки та переживань, обличчя одутле.

Ресбак киває Дженнінґзу, і разом вони йдуть надвір оглянути машину. Подружжя мовчки сидить на канапі, проводжаючи їх поглядом.

Анна не розуміла, до чого хилить цей детектив. Нащо розпитує про машину — він, очевидно, щось підозрює. Вона знає, що коли зникає жінка, то перший підозрюваний — чоловік і, мабуть, навпаки. Але коли зникає дитина, невже підозра одразу падає на батьків? Напевно, що ні. Ну хто буде шкодити власній дитині? До того ж у них обох залізне алібі. Синтія та Грем зможуть це підтвердити. Вони ніяк не могли вкрасти й сховати власну доньку. Та й нащо?

Вона знає, що околиці прочісують, що поліцейські ходять вулицями й стукають у двері та розпитують піднятих із ліжок людей. Марко дав поліції свіже фото Кори, яке вони зробили всього кілька днів тому. На ньому — щасливе біляве дитя з великими блакитними очима посміхається в камеру.

Анна сердиться на Марко — їй хочеться нагримати на нього, накинутися на нього з кулаками, але в їхньому будинку повно поліції, тож вона не наважується. Вона дивиться на його бліде пригнічене обличчя й розуміє, що він уже звинувачує себе. Вона знає, що самій їй не пройти через це. Вона повертається до нього і, схлипуючи, падає йому на груди. Він обхоплює її руками й міцно обіймає. Вона відчуває, як він тремтить, як важко й болісно б’ється його серце. Вона каже собі, що разом вони впораються. Поліція знайде Кору. Їм повернуть їхню доньку.

Але якщо ні, вона ніколи йому не пробачить.