Шери Лапенья – Подружжя по сусідству (страница 2)

— Для вас, може, й так, — їй вдається сказати це досить жорстко, хоч вона і напідпитку, — але мені треба встати рано, погодувати дитину.

— Бідолашна, — каже Синтія, й Анну чомусь це дратує. В Синтії немає дітей, вона ніколи їх не хотіла. Вони з Гремом бездітні з власної волі.

Важко змусити Марко піти. Він налаштований лишитися. Йому весело, Анні ж тривожніше з кожною миттю.

— Ще один, — каже Марко Синтії, простягаючи до неї келих і не дивлячись дружині в очі.

Він надзвичайно голосний сьогодні — це виглядає награно. Анна питає себе, в чому річ. Останнім часом удома він був мовчазний. Сумний, пригнічений навіть. Але сьогодні, із Синтією, він — душа компанії. Вже певний час Анна відчуває, що з ним щось не те, якби ж тільки він сказав їй, що саме. Останнім часом він мало говорить з нею. Він відсторонився. Чи, можливо, він уникає її через її післяпологову депресію. Він розчарувався в ній. А хто — ні? Сьогодні він явно віддає перевагу яскравій і блискучій Синтії.

Анна перевіряє, котра година, і терпець їй уривається.

— Я йду. Я мала глянути на дитину о першій.

Вона дивиться на Марко.

— Можеш сидіти, скільки хочеш, — кидає вона крізь зуби. Марко кидає на неї пронизливий погляд, очі в нього блищать. Раптом Анні видається, що він не такий уже й п’яний, а от їй паморочиться в голові. Вони сперечатимуться про це? На очах у сусідів? Серйозно?

Анна шукає очима свою сумочку, хапає радіоняню, розуміє, що її вштрикнуто в розетку, нахиляється, щоб витягти її, усвідомлюючи, що всі за столом мовчки витріщаються на її розповнілу задницю. Ну й нехай собі. Вона відчуває себе так, ніби вони проти неї змовилися, ніби вважають, що вона псує їм задоволення. На очі навертаються сльози, та вона стримується. Вона не хоче розплакатися перед ними всіма. Синтія та Грем нічого не чули про її депресію. Вони не зрозуміють. Анна та Марко не казали про це нікому — лише матері Анни. Нещодавно Анна відкрилася їй. Вона знає, що мати нікому не скаже, навіть батькові. Анна не хоче, щоб про це знав іще хтось, Марко не хоче також, хоча й не казав цього. Та її виснажує те, що постійно доводиться щось із себе вдавати.

Коли вона повертається до них спиною, то чує в голосі Марко зміну настрою.

— Ти маєш рацію. Вже пізно, час нам іти, — каже він. Вона чує, як він ставить свій келих на стіл слідом за нею.

Анна повертається, прибираючи з обличчя волосся тильним боком долоні. Їй катастрофічно потрібна нова стрижка. Вона вимучено посміхається й каже:

— Наступного разу наша черга.

Сама ж подумки додає: «Приходьте до нас додому — там є дитина, і сподіваюся, вона кричатиме цілий вечір і зіпсує вам свято. Запрошу вас якраз тоді, коли в неї прорізуватимуться зуби».

Після цього вони швидко пішли. Їм не довелося збирати дитячі речі — лише себе, сумочку Анни й радіоняню, яку вона туди закинула. Синтію дратує, що вони пішли так швидко, Гремові — байдуже, й вони виходять через вражаюче важкі двері й спускаються сходами. Анна хапається за вишукано вирізьблене поруччя, щоб утримати рівновагу. Лише кілька кроків доріжкою, і от вони вже на власному ґанку із схожим поруччям і такими ж важкими дверима. Анна йде попереду Марко, мовчки. Можливо, вона промовчить до ранку. Вона підіймається сходами і завмирає, наче вмурована.

— Що таке? — питає Марко, підіймаючись за нею. Анна не зводить очей із дверей. Вони прочинені, десь на три дюйми.

— Я впевнена, що зачиняла їх! — каже Анна, і голос її тремтить.

Марко стримано відповідає:

— Можливо, ти забула. Ти багато випила.

Та Анна його не слухає. Вона заходить всередину й біжить сходами нагору й через залу до дитячої кімнати, Марко ж — просто за нею. В дитячій, побачивши порожнє ліжечко, вона кричить.

Розділ 2

Анна відчуває, як її власний крик бринить їй у голові, відбивається від стін — її крик скрізь. Потім вона замовкає і стоїть перед порожнім ліжечком нерухомо, затуливши рота рукою. Марко намацує вимикач. Вони обидва витріщаються на порожнє ліжко, де мало бути немовля. Неможливо, неможливо, але дівчинки там немає. Кора не могла вибратися з ліжечка сама. Їй лише піврочку.

— Викликай поліцію, — шепоче Анна, потім її вивертає, блювотиння стікає по її пальцях і дерев’яній підлозі, коли вона нахиляється. Дитячу кімнату, пофарбовану в ніжно-жовтий колір вершкового масла із намальованими на стінах трафаретними пустотливими баранцями, вмить наповнив запах жовчі й страху.

Марко не ворушиться. Анна дивиться на нього. Він стоїть, паралізований, шокований, біля порожньої колиски, ніби не може повірити в те, що сталося. Анна бачить жах та провину в його очах і починає голосити, видаючи жахливе пронизливе виття, ніби поранена тварина.

Марко й досі не може зрушити з місця. Анна проноситься крізь вітальню до їхньої спальні, хапає слухавку з тумбочки, набирає 911 — руки в неї тремтять — і вибльовує на телефон. Марко нарешті виходить із заціпеніння. Вона чує, як він ходить третім поверхом будинку, поки вона не може відвести очей від порожньої постелі, яку видно і крізь залу. Він перевіряє ванну нагорі й швидко проминає повз Анну, щоб подивитися в спальні для гостей, а потім і в останній кімнаті, розташованій під залою, — її вони перетворили на офіс. Поки він шукає, Анна відсторонено думає про те, нащо він це робить. Так, ніби якась частина її розуму відокремилася, набувши здатності міркувати логічно. Їхня дитина ще не могла пересуватися самостійно. Її не може бути ні у ванній, ні у спальні для гостей, ані в офісі.

Хтось її забрав.

Коли оператор служби надзвичайних ситуацій відповідає, Анна кричить у слухавку:

— Хтось украв нашу дитину!

Їй насилу вдається вгамувати емоції, щоб відповісти на питання оператора.

— Я зрозуміла вас, мадам. Спробуйте заспокоїтися. Поліція вже виїхала до вас, — запевняє оператор.

Анна кладе слухавку. Все її тіло тремтить. Вона відчуває, як нудота знову підступає до горла. Раптом вона усвідомлює, як це виглядатиме.

Вони залишили дитину вдома саму. Чи порушили вони закон? Напевне. Як вони все це пояснюватимуть?

Марко з’являється у дверях спальні, блідий, ніби хворий.

— Це твоя провина! — кричить Анна, вирячивши очі, та, відштовхнувши його, вибігає з кімнати. Вона кидається до ванної нагору, де знову блює, цього разу до зливальниці на підставці, потім змиває бруд із рук, що тремтять, і прополіскує рота. Краєчком ока вона помічає своє відображення у дзеркалі. Марко стоїть просто у неї за спиною. Їхні очі зустрічаються в дзеркалі.

— Пробач мені, — шепоче він. — Мені страшенно шкода. Це моя провина.

І йому справді шкода, атож. Та хоча він і визнає, що винний, Анна підіймає руку й щосили б’є по відображенню його обличчя у дзеркалі. Дзеркало розбивається на друзки, а вона, схлипуючи, сповзає на підлогу. Він намагається обійняти її, та вона відштовхує його й збігає сходами донизу. З долоні струменить кров, лишаючи червоний слід на поручні.

Дух нереальності просочує все, що відбувається потім. Затишний дім Анни та Марко раптом перетворюється на місце злочину. Анна сидить на канапі у вітальні. Хтось накинув їй на плечі ковдру, та вона досі тремтить. У неї шок. Поліцейські автівки припаркувалися на вулиці біля будинку, їхні вогні мерехтять червоними вуглинами, пульсують на склі вікна, яке виходить не вулицю, блимають на блідих стінах. Анна нерухомо сидить на канапі й дивиться на них, немов загіпнотизована.

Марко дає поліції стислий опис дитини — голос йому зраджує — півроку, білява, блакитноока, важить приблизно шістнадцять фунтів, удягнена в одноразовий підгузок та однотонний блідо-рожевий комбінезончик. З ліжечка також зникла біла ковдра без візерунка.

Будинок кишить поліцейськими в уніформі. Вони розпорошуються будинком і починають методично його обшукувати. На деяких із них латексні рукавички, якими вони тримають набори для збирання речових доказів. Швидка несамовита біганина Анни й Марко по кімнатах, за кілька хвилин до приїзду поліції, нічого не дала. Пошукова бригада рухається повільно. Ясна річ, вони шукають не Кору — вони шукають доказів. Дитини тут уже нема.

Марко сидить на канапі поряд із Анною, обійнявши її, міцно притискаючи до себе. Їй хочеться вирватися, та вона цього не робить. Вона дозволяє його руці лишатися там, де вона є. Як це виглядатиме, якщо вона його відштовхне? Від нього тхне спиртним.

Тепер Анна звинувачує себе. Це її провина. Їй і хотілося б звинуватити Марко, але ж вона погодилася залишити дитину саму. Краще б вона лишилася вдома. Ні — краще б вона взяла Кору із собою до сусідів, щоб вона теж повеселилася в Синтії. Невже Синтія справді вигнала б їх і зіпсувала вечірку, яку влаштовувала для Грема? Це усвідомлення прийшло запізно.

Тепер усі звинувачуватимуть їх, і поліція, й усі решта. Так їм і треба за те, що залишили дитину саму. Вона б теж так подумала, якби це сталося з кимось іншим. Вона знає, як матері люблять пообговорювати інших, і знає, як приємно це слухати. Вона думає про те, що говоритимуть про неї в її компанії матусь, які зустрічаються раз на тиждень одна в одної вдома, щоб випити кави й попліткувати.

Зайшов хтось іще — то був стриманий чоловік у добре пошитому темному костюмі. Поліцейські в уніформі ставляться до нього з повагою. Анна підіймає голову, щоб подивитися на нього, ловить пронизливий погляд його блакитних очей і запитує себе, хто він такий.