Сергей Плохий – Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи (страница 75)
Те, що залишилося незмінним і не отримало досить уваги чи підтримки міжнародної спільноти, і залишилося проблемою постраждалих країн, — це довготермінові наслідки Чорнобильської катастрофи. Незважаючи на те, що фактичний вплив радіаційного опромінення на здоров’я населення все ще дискусійний, не може забракнути сумнівів у тому, що суспільство загалом залишатиметься травмованим іще впродовж наступних десятиліть. Кожен шостий український дорослий повідомляє про слабке здоров’я, це значно вищий відсоток, ніж у сусідніх країнах, а ті, хто постраждали внаслідок Чорнобильської радіації, мають нижчий рівень зайнятості та працюють менше робочого часу, ніж решта населення України. А є ще й навколишнє середовище. Нове укриття над пошкодженим четвертим реактором не означає, що територія навколо атомної станції буде безпечною для проживання людей у найближчому майбутньому.
У квітні 2016 року, коли світ відзначив тридцяту річницю цієї катастрофи, з’явилася спокуса полегшено зітхнути. Період напіврозпаду цезію-137, одного з найбільш шкідливих нуклідів, що виділяється під час аварії, становить приблизно тридцять років. Це найдовший «живий» ізотоп цезію, який може впливати на організм людини через зовнішнє опромінення та потрапляння шкідливих речовин усередину. Інші смертоносні ізотопи, виділені в результаті катастрофи, давно пройшли етапи напіврозпаду: йод-131 — за вісім днів, а цезій-134 — за два роки. Цезій-137 — це останній смертельно небезпечний елемент із цього тріо ізотопів. Але шкідливий вплив аварії ще далеко не вичерпався. Заміри радіаційного рівня засвідчують, що цезій-137 навколо Чорнобиля продовжує становити загрозу, учені вважають, що ізотоп продовжуватиме шкодити довкіллю ще щонайменше 180 років — час, потрібний для того, щоб більшість залишків цезію зникла з уражених районів. Проте інші радіонукліди залишаться з перспективи людського життя назавжди. Період напіврозпаду плутонію-239, сліди якого знайшли навіть на такій значній відстані, як Швеція, становить 24 тисячі років.
Світ уже має одну Чорнобильську трагедію та одну зону відчуження. Більше він не зможе собі дозволити. Тому варто добре засвоїти уроки того, що сталося в Чорнобилі та навколо нього 26 квітня 1986 року.
Епілог
Зараз європейські туроператори пропонують поїздки до Чорнобиля з Брюсселя, Амстердама або Берліна за кілька сотень євро. Відвідувачам обіцяють безпеку, комфорт і враження під час відвідин місця, де 26 квітня 1986 року вибух у 4-му реакторі закінчив одну епоху і започаткував іншу. Місто Прип’ять і зона відчуження стали територією застиглого часу.
Після перемоги Революції гідності 2015-го український парламент проголосував за демонтування скульптур Володимира Леніна й інших комуністичних лідерів із вулиць і площ країни. І за одну ніч зона відчуження перетворилася на комуністичний заповідник. Пам’ятник Ленінові і досі стоїть у центрі Чорнобиля, а коли Президент України відвідував це місто на тридцяту річницю катастрофи, місцева влада прикрила вказівник на підході до міста, на якому зображений орден Леніна. Бетонну стелу зараз пофарбували в українські національні барви — синю і жовту. Хоча, мабуть, ще 1986 року вона була червоною, коли вся Чорнобильська АЕС носила ім’я Володимира Леніна.
Нове високотехнологічне укриття над старим саркофагом четвертого реактора, яке відвідувачі можуть бачити під час своїх мандрівок до зони відчуження, стоїть тепер як пам’ятник руйнівній ідеології та політичній системі, втіленій у Радянському Союзі. Це й також попередження для суспільств, які ставлять військові чи економічні цілі вище за проблеми охорони навколишнього середовища і здоров’я. У квітні та травні 1986-го пожежники, вчені, інженери, робітники, військові та міліціонери, котрі потрапили в ядерний Армагеддон під назвою «Чорнобиль», зробили все можливе для стримування ядерної небезпеки. Дехто з них пожертвували в цих зусиллях своїм життям, а багато з них — своїм здоров’ям і добробутом. Вони вдалися до безпрецедентних заходів. Вони скинули тисячі тонн піску з гвинтокрилів у відкритий реактор. Вони викопали тунель ледь не голими руками, щоб захистити землю під ним. Вони збудували дамби вздовж берегів річки, щоб не допустити потрапляння забрудненої води в річку Прип’ять, а звідти — у Дніпро, Чорне море, Середземномор’я й Атлантику.
Ці заходи досягли, здавалося б, неможливого: вони змусили реактор заснути. Але ми й досі не знаємо, які саме заходи, що запропонували радянські вчені, і технічні рішення, які вони реалізували, справді спрацювали. Чи могли деякі з них погіршити загальну ситуацію? Виверження ядерного вулкана зупинилося з причин, які науковці й інженери не змогли збагнути, так само, як вони спершу не змогли знайти пояснення, чому ж реактор вибухнув.
Хоча причину вибуху, врешті-решт, встановили, ми все ще далекі від приборкання ядерних аварій, на зразок тієї, що трапилася 1986 року. Непередбачувані події не припиняються, спричиняючи нові ядерні катастрофи, як, до прикладу, в японській Фукусімі в березні 2011-го, коли не один реактор, як у Чорнобилі, а цілих три пережили часткове розплавлення активної зони реактора унаслідок землетрусу, що викликав цунамі, і випустили радіацію безпосередньо в Тихий океан.
Світ стає більшим, але не безпечнішим. Населення планети 1986 року становило близько 5 мільярдів жителів; на нинішній день їх уже понад 7 мільярдів, і прогнозують, що до 2050 року ця кількість сягне 10 мільярдів. Кожні дванадцять-чотирнадцять років планета добирає ще мільярд людей. Коли для населення, що збільшується, фізичний світ звужується, то зменшуються його ресурси і запаси енергії. Позаяк населення Європи скорочується, а населення Північної Америки демонструє лише незначне зростання, очікується, що в Азії й Африці станеться демографічний вибух, причому африканська популяція збільшиться удвічі до середини століття, сягнувши загалом понад 2 мільярди. Таким чином, більша частина приросту населення земної кулі відбуватиметься у країнах, які вже мають проблеми нагодувати своїх голодних громадян і поповнити власні запаси енергії.
Схоже, ядерна енергетика забезпечує простий вихід для наростаючої демографічної, економічної й екологічної криз. Чи ні? Більшість нових реакторів, які будують сьогодні, встановлюють за межами західного світу, відомого відносною безпекою своїх реакторів і технологій. У Китаї будівництво колосальне: двадцять один новий реактор, ще дев’ять — у Росії, шість — в Індії, чотири — в Об’єднаних Арабських Еміратах і два — у Пакистані. П’ять нових реакторів зараз будують у США, а у Великій Британії — всього один. Наступний великий атомний фронтир — Африка. Нестабільний Єгипет наразі будує два реактори — уперше у своїй історії. Чи ми впевнені, що всі ці реактори надійні, що режиму безпеки будуть дотримуватися неухильно, і що автократичні режими, які перебувають при владі в більшості цих країн, не завдадуть шкоди безпеці своїх громадян і світу загалом лише для того, щоб отримати додаткову енергію та фінанси для нарощування військової потуги, забезпечити швидкий економічний розвиток і стримати суспільне невдоволення. Бо саме це сталося в Радянському Союзі ще 1986-го? Реактор, який вибухнув у Чорнобилі, був збудований без бетонного укриття (хоча це — стандарт на Заході) через специфіку конструкції та для зменшення витрат на будівництво.
Безпосередньою причиною аварії на ЧАЕС стало випробування турбіни. Але його глибші корені лежать у взаємодії між основними вадами радянської політичної системи й основними недоліками ядерної галузі. Такі вади очевидні в усьому світі, у багатьох або й навіть у більшості країн, які зараз планують будувати ядерні реактори. Одним із таких недоліків у Чорнобилі було тісне поєднання атомної енергетики та військового комплексу. Чорнобильські реактори були створені тими самими людьми та інститутами, що були творцями ядерних бомб. Більше того, хоча він і був нестабільним за певних фізичних умов, реактор Чорнобиля все одно визнали безпечним. Цьому активно сприяли керівники радянського військово-промислового комплексу, котрі згодом відмовилися взяти на себе відповідальність за катастрофу. Ще однією вадою було порушення процедур і правил безпеки експлуатації з боку персоналу станції, який вірив у міф про безпеку ядерної енергетики й сповідував філософію, за якою «ми можемо досягти поставленої мети, незважаючи ні на що». Саме таке ставлення характеризувало відчайдушні спроби країни наздогнати Захід в економічній і військовій сферах. Одразу після аварії, боючись поширення паніки, авторитарний радянський режим узяв під суворий контроль весь потік інформації, таким чином ставлячи під загрозу життя і здоров’я мільйонів людей удома та за кордоном, і це призвело до незліченних випадків радіаційного отруєння, яких можна було б уникнути за більш адекватної поведінки.
Зараз шанси на чергову катастрофу, як на Чорнобильській АЕС, лише зростають, якщо ядерно-енергетичні технології потрапляють у руки правителів, котрі переслідують амбітні геополітичні цілі та прагнуть прискорити економічний розвиток із метою подолання енергетичних і демографічних криз, нехтуючи при цьому екологічними чинниками. Незважаючи на те, що увага всього світу зараз зосереджена на нерозповсюдженні ядерної зброї, не менш велика небезпека з’явилася від неконтрольованої гонитви за «мирним атомом» у країнах, що розвиваються. Історія Чорнобиля свідчить про необхідність посилення міжнародного контролю над будівництвом та експлуатацією атомних електростанцій, а також потребу нових ядерних технологій, таких як ті, що зараз досліджує Білл Ґейтс і його компанія