Сергей Плохий – Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи (страница 74)
Олександр Новіков, тодішній начальник підрозділу ядерної безпеки на станції, згодом згадував: «Того дня емоційний стан людей, котрі перебували біля пульта управління третього блока, був дуже пригніченим. Чоловіки, котрі пройшли крізь вогонь, воду та мідні труби, ридали... І не побоюся зізнатися, що я відчував сум’яття: бо не мав уявлення, що робитиму далі... Іншим почуттям було обурення... Третім елементом була емоційна порожнеча, бо все це було зроблено з якимось непристойним ентузіазмом, нахабно, можна сказати навіть святково, тому, на мою думку, чорні пов’язки, які одягнули співробітники, відповідальні за експлуатацію, продемонстрували наше справжнє ставлення до цієї події».
Опоненти закриття стверджували, що електростанцію можна модернізувати за допомогою технологій поліпшення безпеки і можна продовжувати успішно працювати до 2011 року, заробляючи сотні мільйонів доларів прибутків за вироблену електроенергію, у той час, як кінця завершення робіт із спорудження реакторів на Хмельницькій і Рівненській АЕС не було видно. І справді, вони не були закінчені та підключені до електромережі аж до 2004-го. Але так чи інакше зі закриттям 15 грудня 2000 року третього енергоблока сага з Чорнобильською електростанцією закінчилася.
Світ увійшов у нове тисячоліття без Чорнобиля, але значна частина спадщини цієї АЕС залишилася. Росія, Україна і Білорусь, три нові незалежні країни, які найбільше постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, оцінили загальні збитки від неї в сотні мільярдів доларів.
Тільки в Україні близько 38 тисяч квадратних кілометрів — приблизно 5 % усієї заселеної території країни, на якій проживало 5% її 54-мільйоного населення (станом на 1991 рік), — були забруднені внаслідок вибуху. Ще більше постраждала Білорусь, де понад 44 тисячі квадратних кілометрів землі були сильно забруднені. Це приблизно 23% території республіки і 19% її населення. Але з усіх країн, які постражда-ли внаслідок Чорнобиля, найбільше забрудненої території мала Росія — близько 60 тисяч квадратних кілометрів. Та, зважаючи на розмір країни, ця територія охоплювала лише 1,5% її території й 1% населення. Усі три країни були змушені нести витрати на переселення та розв’язувати проблеми зі здоров’ям, стан якого погіршився після катастрофи, не лише серед тих, хто проживав у забруднених районах або переселився з них, а й серед сотень тисяч ліквідаторів, котрі отримали високі дози радіації в перші дні, тижні та місяці після вибуху.
Що стосується прямих смертей, пов’язаних із аварією, Чорнобильська ядерна катастрофа навряд чи виявилася проявом руйнівної сили. Тоді як ядерні вибухи в Хіросімі та Нагасакі спричинили близько 200 тисяч безпосередніх жертв — понад 100 тисяч загинули, а інші захворіли, Чорнобильський вибух викликав дві негайні смерті та 29 смертей від гострої радіаційної хвороби впродовж наступних трьох місяців. Загалом, із Чорнобиля до Москви перевезли 237 людей, котрі проходили лікування у спеціальній клініці. З них у 134-х виявили симптоми гострого променевого синдрому. Стверджувалося, що загалом 50 людей померли від цієї недуги, а в майбутньому від наслідків опромінення могли померти ще 4 тисячі людей. Але остаточний результат смертності на Чорнобильській АЕС хоча й важко оцінити, усе ж може виявитися значно більшим. Поточні оцінки коливаються від не менше ніж 4 тисячі летальних випадків — за оцінкою агенцій ООН 2005 року, і до 90 тисяч — за версією
В Україні за перші п’ять років після катастрофи випадки захворювання на рак серед дітей зросли більш ніж на 90%. Упродовж перших двадцяти років після аварії в Росії, Україні та Білорусі зареєстрували приблизно 5 тисяч випадків раку щитовидної залози серед людей, молодших від вісімнадцяти років на момент вибуху. Всесвітня організація охорони здоров’я заявила, що приблизно 5 тисяч смертей від раку були пов’язані саме з аварією на Чорнобильській АЕС, але цей показник часто оскаржують незалежні експерти. В Україні 2005-го державну допомогу через втрату годувальника, чия смерть вважалася пов’язаною з аварією на ЧАЕС, отримували 19 тисяч сімей. Деякі дослідники передбачали генетичне ураження людей, народжених уже після катастрофи. Науковців особливо турбували випадки мікросателітної нестабільності (MCI), стану, що впливає на здатність ДНК до реплікації та відновлення себе самої, яку виявили в дітей, батьки яких зазнали опромінення після аварії. Подібні зміни раніше виявляли і серед дітей радянських солдатів, котрі отримали опромінення радіацією під час ядерних випробувань.
Наслідки катастрофи були величезними, й усі три східнослов’янські країни так чи інакше були змушені долати їх. Вони прийняли здебільшого подібні моделі, визначивши найбільш забруднені райони, мешканці яких потребували переселення або допомоги, а потім встановили категорії громадян, котрих вважали постраждалими найбільше, надаючи їм право на отримання фінансової компенсації та пільгового доступу до медичних установ. Загалом близько 7 мільйонів людей отримали ту чи іншу форму компенсації за наслідки аварії на Чорнобильській АЕС. Але обсяги груп, які здобули право на субсидії, та розмір фінансової компенсації відрізнялися у трьох державах, залежно від політичних та економічних обставин.
Нафтові та газові багатства допомогли Росії боротися з наслідками Чорнобильської кризи, у той час як Україна і Білорусь із їхніми бідними природними ресурсами такої можливості не мали. Ці дві країни запровадили спеціальний Чорнобильський податок на початку 1990-х, який становив у Білорусі 18% від усієї зарплати, виплаченої в несільськогосподарському секторі. Однак загалом білоруський уряд розв’язав цю величезну проблему, опираючись на радянські традиції замовчування результатів розслідувань великих катастроф. Хоча Білорусь і була пострадянською країною, яка постраждала від Чорнобильської катастрофи найбільше, її антиядерний рух ніколи не досягав розмахів своєї української сусідки. Білоруський народний фронт зміг досягнути набагато гірших результатів, ніж український «Рух». Білоруському парламенту й уряду забракло політичної волі і, що ще важливіше, ресурсів, аби визнати повний масштаб катастрофи й ефективно боротися з її наслідками. А 1993 року білоруський парламент ухвалив закони, що знизили поріг забруднення ґрунту, який вважався небезпечним для проживання людей. Навіть тоді, за значно вужчої території та меншої кількості населення, охоплених законами про соціальне забезпечення, уряд зміг виділити менше 60% коштів, затверджених законодавцями на програми, пов’язані з Чорнобилем.
Що стосується допомоги Заходу, то Україна отримала більшу частину уваги і ресурсів, значною мірою тому, що успадкувала Чорнобильську атомну станцію та її зруйнований четвертий блок. Першим пріоритетом, визначеним Україною, яка мала потребу в допомозі Заходу після закриття Чорнобильської станції, було будівництво нового укриття над саркофагом, який був поспішно збудований для накривання пошкодженого четвертого реактора в перші місяці після вибуху. Український уряд оголосив міжнародний тендер на будівництво нового укриття 1992-го. У червні 1997 року країни «Великої сімки» виділили 300 мільйонів доларів на реалізацію проекту, загальну вартість якого тоді оцінили в 760 мільйонів доларів. Для залучення решти коштів у Європейському банку реконструкції та розвитку створили спеціальний Чорнобильський фонд «Укриття». Але з реалізацією проекту виникли проблеми.
Спершу очікувалося, що нове укриття спорудять до 2005-го. Але лише 2007 року французький консорціум «Novarka», до складу якого входили
Минуло дев’ять років після падіння СРСР, аби закрити Чорнобильську атомну електростанцію, і понад чверть століття — щоб збудувати нове укриття над ушкодженим реактором. Міжнародне співтовариство дослухалося здорового глузду при визначенні пріоритетів безпеки. Стосунки двох головних учасників післячорнобильської драми, західних донорів та українського уряду були часом схожими на поведінку підлітка у сім’ї, який обіцяє поводитися добре, якщо отримуватиме більше кишенькових грошей. Декотрі вчені називали це екологічним шантажем.
Але закриття Чорнобильської електростанції та будівництво нового укриття — це не просто історія вимагання коштів бідною країною від багатих. Перш за все, це історія зіткнення між вимогами економічного розвитку окремих країн та безпеки планети, а також між загрозою політичного й економічного занепаду ядерних держав і невизначеним майбутнім постімперських країн.
Москва, колишня столиця імперії, відповідальна за проектування й експлуатацію пошкодженого реактора, відступила за межі Російської Федерації, залишивши головний тягар усунення наслідків катастрофи Україні та міжнародному співтовариству. Вторгнення Росії в Україну 2014-го призвело до бойових дій за 322 кілометри від міста Енергодара, в якому розміщена Запорізька АЕС, найбільша в Європі, що експлуатує шість реакторів. Війна також перервала ядерний цикл, завдяки якому Україна отримувала від Росії її ядерне паливо та відправляла туди свої відпрацьовані відходи. Тому 2016 року Україна розпочала будівництво власного могильника відпрацьованого палива і заявила про плани зменшити майже повну залежність від російського палива, покривши 40% своїх потреб закупівлями в американської компанії