Сергей Плохий – Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи (страница 69)

Але ці відчайдушні кроки з усунення теми Чорнобиля з політичної арени ніяк не вплинули на результат виборів. Серед найпопулярніших виборчих гасел був слоган, який звинувачував компартію в Чорнобильській катастрофі і передбачав її кінець на цій ядерній станції: «Хай живе КПРС на Чорнобильській АЕС!». Три чверті листівок, випущених в Україні під час виборчої кампанії, говорили про Чорнобиль та екологію, які, здавалося, були важливішими для виборців, аніж питання економіки та соціальної справедливості. Більше ніж сотня депутатів, обраних до парламенту, приблизно чверть від загальної кількості, приєдналися до парламентської опозиції, відомої як «Народна рада», — приголомшливий удар для, здавалося б, всесильної партійної машини.

У квітні 1990 року четверту річницю Чорнобильської катастрофи «відзначили» мітингами в містах і селах біля всіх атомних електростанцій в Україні. До містечка Нетішина, поряд із Хмельницькою АЕС на Заході України, з’їхалося близько 5000 людей; у Рівному сусідньої області на демонстрацію вийшли близько 3000 — вони вимагали закрити атомні електростанції Хмельницького і Рівного, які були розташовані приблизно за 300 кілометрів одна від одної. Мітингарі, в основному місцеві, розмовляли українською мовою і несли транспаранти, що критикували партію та атакували переважно російський і російськомовний персонал цих двох електростанцій. Вони намагалися прорватися крізь ворота станції в Нетішині, але їх зупинили охоронці. Мітинг у Нетішині підтримали робітники одного з місцевих підприємств із виробництва бетону, які припинили постачання бетону для будівництва нового агрегату на станції у Хмельницькому. Ці працівники закликали інших робітників приєднатися до їхнього страйку. Службовці КДБ лише спостерігали і повідомляли партійним чиновникам у Києві про небезпеку масових виступів у Нетішині, якщо влада не погодиться закрити Хмельницьку АЕС.

Українська влада шукала компромісу. Влітку 1990 року новобраний парламент, продовжуючи тенденцію, розпочату його попередником щодо рішення закрити Чорнобильську АЕС, запровадив п’ятирічний мораторій на будівництво нових реакторів на українській землі. Верховна Рада також створила спеціальну комісію для вирішення проблем, пов’язаних із Чорнобильською катастрофою, і розслідування ролі московської та київської влади у приховуванні інформації про небезпеку, спричинену вибухом. Основних цілей екологічного руху було досягнуто. Попереду стояло непросте завдання знайти і мобілізувати обмежені ресурси для реабілітації людей і територій, що постраждали від катастрофи. Але провідні лідери масового руху, запущеного на політичну орбіту антиядерними настроями, викликаними Чорнобилем, тепер зосередили свою увагу на іншому напрямі.

У жовтні 1990-го «Рух» провів свій другий з’їзд у Києві. Раніше Івана Драча, котрий тепер став депутатом парламенту, обрали його лідером. «Рух» також змінив свою програму, виключивши зі своєї назви доповнення «за перебудову» і оголосивши незалежність України своєю головною метою. Екологічний сегмент програми зазнав мінімальних змін, але не лише екологія змусила людей мобілізуватися для масових виступів.

Завдяки політичним свободам, які були здобуті під прапором екологічної мобілізації, нові політичні лідери змогли відкрито поставити питання здобуття незалежності своєї республіки. Ударна хвиля Чорнобиля готувалася зруйнувати самі підвалини Радянського Союзу.

Глава 20

Мирний атом

Теплого літнього ранку 24 серпня 1991 року біля будівлі українського парламенту в центрі Києва зібралася багатотисячна юрба. Була субота, і багато киян, котрі в інші дні були б на роботі, мітингували. До столиці з’їхалися й люди майже з усіх куточків України. Вони тримали в руках плакати, на яких було написано: «Геть КПРС!», «Україна виходить із СРСР!» та «Ні — фашистському Союзу!»

Кількома днями раніше, 19 серпня, партійна верхівка в Москві на чолі з главою КДБ Володимиром Крючковим скинули з посади Михайла Горбачова і створили Державний комітет із надзвичайного стану, який прагнув скасувати демократичні реформи радянського президента. Заколотники заблокували Горбачова в його літній резиденції у Криму, але не змогли заарештувати свого політичного суперника, харизматичного президента Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки Бориса Єльцина, котрий мобілізував москвичів на захист демократичних свобод. Військові відмовилися придушувати масові виступи, і до вечора 22 серпня переворот зазнав краху. Переможець Єльцин повернув Горбачова до Москви, але відмовився віддавати йому повноваження, які здобув під час протистояння заколоту. Він змусив Горбачова, котрий усе ще перебував у шоковому стані, звільнити своїх силових міністрів і призначити тих, кого рекомендував Єльцин. Останній також заборонив діяльність останнього бастіону влади Горбачова — Комуністичну партію.

Дії Єльцина зробили його найвпливовішою постаттю Москви. Українська партійна еліта занепокоїлася, а керівники опозиційних сил у республіці стурбувалися можливістю повторного перевороту з боку прихильників старого Союзу. Та жодній із груп не подобалася ідея залишатися під контролем Москви. Як і щодо Чорнобильської катастрофи, влада й опозиція знайшли спільного ворога в Москві, хоча вони й не змогли домовитися про те, чи стати тепер на шлях автономії чи незалежності. Якби перемогли прихильники автономії, вони б отримали певний контроль над ситуацією на місці, однак усе одно залишилися б частиною радянської системи; натомість незалежність означала б повний розрив із Радянським Союзом. Прихильники «Руху» виступали за незалежність, а партійна еліта вагалася. Кияни, рухівські активісти й інші прихильники демократичних реформ, котрі зібралися під стінами українського парламенту вранці 24 серпня, вимагали від комуністичної більшості в парламенті оголосити цілковиту незалежність від Москви. Вони ставали все наполегливішими і вимагали покарання для української комуністичної еліти, яка схвалила переворот, замість того, щоб підтримати Єльцина.

Коли напруга біля будівлі Верховної Ради зросла до краю, спікер парламенту Леонід Кравчук, котрий зазнав нищивної критики за свою пасивність під час перевороту, надав слово сорокадев’ятирічному письменнику і рухівському активісту Володимирові Яворівському, голові парламентської комісії з наслідків Чорнобильської катастрофи. Раніше ж лідери «Народної ради», демократичної опозиції в контрольованому комуністами парламенті, подали Кравчуку низку законопроектів, підготовлених для голосування. Серед них була й Декларація про незалежність України, написана Левком Лук’яненком, дисидентом, котрий провів двадцять п’ять років у каральній системі ГУЛАГу та внутрішньому засланні. Депутати-комуністи заявили, що навіть не бачили її проект, і відмовилися його обговорювати. Яворівський вирішив використати надану йому Кравчуком можливість виступу для прочитання тексту Декларації.

Він розпочав зі заклику до єдності: «Шановні депутати, шановні гості, дорогий наш український народе! Скажімо, що це не мить помсти, а мить правди. Скажімо, що ті, хто зібрався тут, не є переможцями і переможеними, бо насправді ми всі були переможеними. Це наш шанс залишити всі ці суперечки позаду». Потім він прочитав проект Декларації з її ключовим положенням: «Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто оголошує незалежність України та створення незалежної української держави — України». Це стало шоком для багатьох членів комуністичної більшості. Однак вони не стали бунтувати і не протестували, а попросили перерву для консультацій. Коли ж вони повернулися до зали, то вже були готові підтримати пропозицію Яворівського. Кравчук поставив питання незалежності на голосування. Результат був приголомшливим: 346 депутатів проголосували «за», лише двоє — «проти» і п’ятеро утрималися. Після проведення референдуму, призначеного на 1 грудня 1991 року, Україна, друга за величиною радянська республіка після Росії та батьківщина Чорнобильської АЕС, зможе стати суверенною країною.

Левко Лук’яненко, автор Декларації, пізніше стверджував, що честь стати першим; хто прочитав її у парламенті, надали Яворівському, позаяк Кравчук, котрий прагнув позитивного голосування, вважав, що Яворівський, котрий був членом Комуністичної партії до 1990 року, мав більше шансів переконати комуністичну більшість. «Лук’яненко для них був націоналістом, двічі засудженим рецидивістом, — пояснив Лук’яненко, згадуючи прохання, яке йому передали наближені до Кравчука люди. — Комуністи полювали на націоналістів і ув’язнювали їх; вони бачили в націоналістові Лук’яненку ворога, тоді як Яворівський був близький більшості. Якщо б Лук’яненко прочитав цей акт, то багато комуністів могли й не проголосувати за нього, але вони побачили в Яворівському свого, і конституційної більшості можна було досягнути швидше». Кравчук пізніше заперечував, що віддав перевагу Яворівському, а не Лук’яненку з політичних міркувань, але так чи інакше, до мікрофона першим дістався Яворівський.

Письменник-активіст Володимир Яворівський уперше з’явився на українській політичній сцені восени 1989 року як один з організаторів першого з’їзду «Руху». Навесні 1990-го він балотувався на виборах до українського парламенту з програмою викриття шкоди, заподіяної Україні Чорнобильською катастрофою.