Сергей Плохий – Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи (страница 68)
Аж раптом усе змінилося. На дев’ятнадцятій конференції Комуністичної партії влітку 1988 року Горбачов закликав схвалити його плани щодо вільних виборів, а український письменник Борис Олійник порушив табу на публічний виступ щодо відповідальності центральних органів влади за Чорнобильську катастрофу. У вересні 1988-го ліберальний московський журнал «Новый мир» опублікував статтю білоруського письменника Алеся Адамовича під назвою «Слово честі, більше не вибухне, або Думка неспеціаліста». Адамович не лише написав про відповідальність вищих посадових осіб за цю аварію, а й стверджував, що величезні площі навколо Чорнобильської електростанції були набагато забрудненішими та небезпечнішими для проживання, ніж вважалося досі. Адамович запевняв, що правду приховували задля того, щоб не завадити будівництву нових електростанцій. Насправді ж, продовжував він, ситуація була просто катастрофічною: до прикладу, білоруське місто Брагін, що лежить за 90 кілометрів від Чорнобиля, вважалося занадто небезпечним для лікарів, аби ті могли перебувати там на довго. Відповідно, вони працювали по змінах, тоді як його мешканці, у тому числі жінки і діти, залишалися там постійно, писав Адамович.
Стаття Адамовича просунулася в гласності далі за виступ Олійника, зробивши долю забруднених територій темою широкої дискусії. У вересні 1988 року, місяці, в який була опублікована стаття Адамовича, Юрій Щербак привіз невелику групу кінорежисерів у Народичі, містечко, що викликало особливу стурбованість Ярошинської. Документальний фільм, створений за його допомогою, показав телят, народжених без очей, та інші відхилення, спричинені високим рівнем радіації в місцевих господарствах, — в одній ситуації він був вищим аж у 150 разів, ніж у місті Києві. Упродовж року після аварії в цій фермі народилося шістдесят чотири тварини-мутанти порівняно з трьома за попередню п’ятирічку. Але двадцятихвилинний документальний фільм не дозволили показати ні на телебаченні, ні на великому екрані, і це змусило одного з режисерів опублікувати статтю з переліком своїх висновків. Влада все ще докладала значних зусиль, аби приховати істину, але її монополія на інформацію вже закінчувалася.
Наприкінці літа 1988-го Ярошинській уперше дозволили виступити перед великою аудиторією з повідомленням про свої знахідки в районі Народичів. Реакція була неймовірною і з боку майже всіх, крім партійних чиновників, надзвичайно позитивною. Жителі Житомира хотіли почути більше і тиснули на своє керівництво фабрик і науково-дослідних інститутів, щоб надати зали для її лекцій. На той час, коли навесні 1989 року відбулися вибори на З’їзд народних депутатів, жодна зала не була вже достатньою великою, щоб вмістити всіх охочих почути Ярошинську. Тому вона виступала перед натовпами на міських площах і спортивних стадіонах. Партійні чиновники намагалися залякати її погрозами за допомогою телефонних дзвінків і листів. Вони намагалися чинити тиск на її чоловіка, котрий служив у пожежному підрозділі Міністерства внутрішніх справ, щоб розлучився з нею. Переслідували її сина і відкрили кримінальні справи на десятки її прихильників, звинувативши їх у «плануванні нападу на будівлю Центрального комітету Комуністичної партії». Проте журналістка зібрала величезну кількість людей, котрі прийшли послухати її, — від 20 000 до 30 000. Урешті-решт, влада відступила. Місцева газета, в якій вона працювала всі ті роки і яка чинила на неї тиск, погодилася надрукувати виборчу програму своєї працівниці. Її обрали з більш ніж 90-відсотковою підтримкою виборців.
У Москві Ярошинська швидко налагодила зв’язки з депутатами-однодумцями. Серед них був і її колега, екологічний активіст Юрій Щербак; автор вибухонебезпечного документального фільму «Запредел» про Народицький район Михайло Бєліков, та екологічний активіст Сергій Конєв із Дніпродзержинська, промислового міста, відомого головним чином як мала батьківщина Леоніда Брежнєва, яке згодом визнали одним із найзабрудненіших міст Радянського Союзу.
Як тільки Михайло Горбачов відкрив З’їзд народних депутатів, Ярошинська і Щербак записалися на виступи, сподіваючись отримати можливість повідомити про екологічні наслідки Чорнобильської катастрофи, але ні Горбачов, ні інші функціонери, котрі головували на сесіях, слова їм так і не надали. Тоді Ярошинська взяла на себе ініціативу, звернувшись до Горбачова на перерві, і попросила дозволити їй виступити з питань чорнобильської проблеми. Горбачов дав згоду. Активістка використала свої три хвилини на трибуні, щоб розповісти про Народицький район, забруднені села і брехню, яку розповіли українські службовці від медицини, котрі стверджували, що рівень радіоактивності в регіоні не завдав шкоди тим, хто продовжував там жити. Вона охарактеризувала ситуацію як скандальну і передала Горбачову копію документального фільму Бєлікова про Народичі.
Завіса з офіційного мовчання щодо наслідків чорнобильської катастрофи повільно спадала. Після свого виступу Ярошинська отримала десятки телеграм і листів, у яких її вітали за мужність. У наступні дні інші депутати виступили проти приховування урядом інформації з цього питання. Серед них був лікар із Могилевської області Білорусі. А Єфрем Соколов, секретар Центрального комітету Комуністичної партії Білорусі, вийшов на трибуну і заявив, що 18% білоруської території були забруднені після вибуху в Чорнобилі. Ярошинська була здивована тим, що прем’єр-міністр Віталій Масол, найвищий чиновник української делегації, промовчав. Але коли вона повернулася до рідного Житомира і провела свою першу зустріч зі своїми виборцями на переповненому міському стадіоні та пізніше познайомилась із жителями Народичів, то змогла їм повідомити, що все змінюється.
На початку літа в Народичі приїхала урядова комісія на чолі з радянським віцепрем’єр-міністром у супроводі заступника голови республіканського уряду та партійного керівництва регіону. КДБ поінформувало першого секретаря Комуністичної партії УРСР Володимира Щербицького про засідання вченої ради з радіобіології Академії наук СРСР у Народичах. Близько вісімсот людей зібралися 13 червня в культурному центрі «Народичі», щоб зустрітися з науковцями. Декотрі в авдиторії закликали до страйків, щоб змусити владу перейти від нарешті визнання проблеми до того, щоб щось зробити. З повідомленнями про такі вимоги КДБ уже мало що міг зробити: політична ситуація змінювалася.
До осені 1989 року не лише Україною, а й сусідньою Білоруссю прокотилися екологічні виступи проти комуністичної влади. У Білорусі перша масова демонстрація відбулася 30 вересня в Мінську, столиці республіки. Урядовці намагалися зупинити автобуси, які везли людей зі забруднених районів Гомельської та Могилевської областей для участі в мітингу, але не змогли цього зробити. Близько 30 000 людей слухали лідерів БНФ, аналога українського «Руху», створеного кількома місяцями раніше у «вигнанні» у литовській столиці Вільнюсі. Жодна білоруська партія чи державний чиновник не звернулися до народу. Влада заперечувала сумні наслідки Чорнобильської катастрофи, але вона вже втратила монополію на інформацію та політичні дії.
Вибори на З’їзд народних депутатів і його робота допомогли скинути завісу таємничості щодо екологічних наслідків Чорнобильської катастрофи, але вони ще мало наблизили антиядерних активістів до їхньої кінцевої мети — зупинку Чорнобильської й інших ядерних електростанцій, які використовували реактори РБМК. Проте активісти отримали свій шанс на виборах до республіканських парламентів, які відбулися на початку березня 1990 року — другому етапі політичної реформи Горбачова. Цього разу кандидатів, призначених партією, уже не було — усіх, хто претендував на місце в нових республіканських парламентах, довелося обирати. Результати виборів стали головним сюрпризом для Горбачова й інших московських реформаторів. Депутати всесоюзного з’їзду влітку 1989-го могли лише виступати й обурюватися, а депутати республіканських парламентів навесні 1990 року перейшли від слів до дій.
Виборці в низці республік обирали прихильників національної незалежності, тісно ототожнюючи її з ідеєю денуклеаризації. Але ступінь антиядерного завзяття серед нових депутатів відрізнявся в кожній республіці залежно від дистанції, яку вона хотіла встановити між собою і Москвою. Литва, де восени 1988-го проходили масові мітинги на підтримку закриття Ігналінської АЕС, стала першою республікою, яка проголосила незалежність від Радянського Союзу. Декларацію оголосили в березні 1990 року, незабаром після обрання республіканського парламенту на першому ж засіданні. Стривожений Горбачов відповів економічною блокадою непокірної республіки. Новообраному керівництву литовського парламенту тепер довелося враховувати важливість незалежного від Москви джерела енергії. Економічна блокада в поєднанні з низкою тимчасових зупинок двох реакторів РБМК на Ігналінській АЕС змусила лідерів антиядерних протестів 1988-го змінити курс і задуматися не про закриття реакторів, а про спорудження нових для забезпечення незалежності своєї країни. Ядерна активність обернулася на сто вісімдесят градусів.
В Україні політичні еліти ще не готові були серйозно розглядати можливість розриву з Москвою, але наслідки Чорнобильської катастрофи стали нагальним питанням, тому антиядерні настрої не лише зміцніли з виборами 1990 року, але й продовжували розвиватися. У лютому 1990-го, в розпал виборчої кампанії у намаганні усунути чорнобильську проблему з політичного арсеналу «Руху», комуністичне керівництво України ініціювало рішення парламенту, який ще перебував під контролем комуністів, що передбачало закриття Чорнобильської АЕС до 1995 року. Влада також відмовилася зареєструвати «Зелений світ» як політичну партію і завадила її членам балотуватися в депутати.