Сергей Плохий – Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи (страница 55)

Пошук оперативних, економічно ефективних і практично завжди тимчасових варіантів розв’язання комплексних проблем, втілюваних в життя за допомогою зазвичай обмежених технічих, але традиційно безмежних людських ресурсів, — це те, що загалом відображало суть всієї кар’єри Славського і радянської ядерної промисловості від моменту її створення. Кращої, ніж Юхим Славський, кандидатури, щоб побудувати саркофаг, який би поховав не лише зруйнований реактор, а й цілу епоху в розвитку ядерної програми СРСР, не було. Першого досвіду розв’язання проблем ліквідації техногенних аварій Славський набув 1957 року на хімкобінаті «Маяк» у закритому місті Озерську. Тоді Юхим Павлович, призначений усього за два місяці до аварії, лише починав кар’єру міністра. Саме на очах Славського зароджувався радянський метод протидії радіоактивному забрудненню, що полягав у покритті забруднених ділянок товстим шаром бетону. Це рішення залишатиметься стандартним і через 30 років — уже під час ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.

На початку червня 1986 року Політбюро затвердило плани будівництва саркофага, спроектованого групою архітекторів та інженерів у Ленінграді на чолі з Володимиром Курносовим. Славський мобілізував усі кадрові ресурси в його розпорядженні — наукові та військові. Операція під командуванням Юхима Славського мала військовий характер. Міністр завжди прагнув перебувати в авангарді зусиль. Урегульовуючи численні питання ядерних інцидентів і водночас не розгубивши своєї унікальної здатності до праці, літній міністр і слухати нічого не хотів про негативний вплив некритичних доз радіації. У перший день свого перебування на ЧАЕС, 21 травня, Славський спочатку облетів зруйнований реактор гелікоптером, а потім наблизився до руїн будівлі четвертого реактора пішки. Підійшовши разом із двома своїми помічникам до будівлі 3-го реактора, він сказав: «Пізніше ми пропустимо кілька чарок, і все мине. Але нам потрібно уважно оглянути все і зрозуміти, що тут відбувається». Як згадували підлеглі Славського, рівні радіації там «перевищували будь-які норми», а коли вони підійшли до зруйнованого реактора, Славський наказав їм залишатися позаду: «Я — старик, якому вже нічого боятися, а ось ви ще дуже молоді».

Команда Славського розділила будівельний майданчик на 12 зон — кожною управляло одне з чисельних будівельних підприємств його грандіозної імперії. Навколо пошкодженого енергоблока виростали цілі міста — з новими дорогами і залізничними лініями. Окрім того, неподалік побудували заводи з виробництва бетону. Насамперед, як і в Озерську 1957-го, робітники залили особливо забруднені ділянки навколо реактора бетоном, таким чином перетворивши їх на відносно безпечні будівельні майданчики. Хоча навіть незважаючи на це, вантажівки, що доставляли бетон до реактора, мали вивантажуватися за бетонними стінами, де рівень радіації досягав 50 рентгенів за годину. Машинобудівним заводам в Україні та інших республіках Радянського Союзу було розіслано замовлення на нове обладнання та елементи структури саркофага, спроектовані інженерами Славського. Українська влада допомагала урядовій комісії вирішувати питання робочої сили, матеріалів та обладнання — для закладення фундаменту саркофага доставили обладнання з Італії, а потужні насоси із Західної Німеччини використовували для подання бетону з метою зведення стін, які будуть ізолювати реактор.

Першими спеціалістами, направленими Славським у бій після проведеної ним особисто розвідки, стали військові. За словами генерала Юрія Савінова, члена передової групи, його ціль полягала в застосуванні військових підрозділів з метою ліквідації нового невидимого ворога — радіації. Військові виконували подвійне завдання: деконтамінації та будівництва. На початку червня загалом 20 000 офіцерів і рядових — здебільшого резервістів — було розбито на будівельні батальйони. Від багатьох із них приховали той факт, що їх відправляють у Чорнобиль; зі свого боку, людям, які все розуміли, зазвичай пропонували оклади, які п’ятикратно перевищували їхні звичайні. І хоча обіцянки виявилися невиконаними, новобранці трудилися дисципліновано і самовіддано. Незадоволення, зафіксоване КДБ, стосувалося виключно надмірного впливу радіації: 2 червня 200 резервістів відмовилися приймати їжу після того як свої підрозділи, отримавши максимальну дозу в 25 рентгенів, залишили командир батальйону і командири двох рот. Зі свого боку, 170 солдатам, які отримали аналогічну дозу опромінення, залишати позиції не дозволяли.

Питання надмірного впливу радіації було проблемою аж до завершення будівництва саркофага. Людям, які працювали поблизу реактора, насамперед доводилося справлятися з рівнями радіації, що коливалися в діапазоні від 5 до 370 рентгенів за годину. Проте Славський не зупинявся — і його генерали та управлінці давали результат. Так, станом на 5 липня спеціальним розчином було оброблено 800 000 квадратних метрів території довкола ЧАЕС і 24 000 квадратних метрів поверхні будівель. До першого етапу будівництва навколо руїн реактора бетонної стіни товщиною шість метрів, що мала гарантувати відносно безпечне перебування в цьому районі, було залучено 26 будівельних батальйонів чисельністю 80 000 чоловік і доставлено 9000 одиниць техніки. Наприкінці липня робітники заклали фундамент майбутнього саркофага. Усього залили 15 000 квадратних метрів бетону, а для завершення будівництва, за підрахунками, буде потрібно 300 000 тонн.

Утім, не все йшло за планом. Бажаний проект Юхима Славського, суть якого полягала у накриванні реактора 8-тонним алюмінієвим куполом, опущеним на щойно зведені стіни саркофага з гелікоптера, провалився. Коли гелікоптер, що транспортував купол, наблизився до реактора, конструкція зірвалася зі спеціальних тросів. «Політ проходив на висоті 400 метрів і на швидкості 50 км/год, — зазначалося у відповідному звіті КДБ. — “Купол” упав на землю, унаслідок чого розбився». На щастя, він не зачепив будівлі реактора. Обійшлося без постраждалих. Подейкували, що Славський тоді перехрестився і промовив: «Слава Богу». Про другу спробу навіть згадувати не варто було. Стелю саркофага, як і решту конструкції, побудували з бетонних блоків.

Конструктори, інженери та військові командири Славського, а також мобілізовані військовими комісарами з усього Союзу резервісти працювали позмінно. Перша зміна тривала із середини травня до середини липня. Нова зміна прибула в середині липня і залишалася на місці до середини вересня. Третя і остання завершили будівництво саркофага в середині листопада — усього через два місяці після нереального дедлайну, поставленого Політбюро в середині травня. Станом на ту мить на будівельному майданчику Славського пропрацювало близько 200 000 робітників — вони спорудили бетонний саркофаг вагою 400 000 тонн, що захистив їхню країну і весь світ від високої радіації, яка виділялася із зруйнованого реактора.

Кожні два тижні Славський приїжджав на будівельний майданчик саркофага, щоб перевірити, як протікає процес. Та Чорнобильська атомна електростанція стала лише одним із численних полів битви Славського. Іншим, не менш важливим, був Кремль, куди міністра середнього машинобудування запросили третього липня на засідання Політбюро, скликане з метою обговорення причин інциденту на ЧАЕС, формулювання відповідних висновків і покарання винних. Хто ж мав відповідати за техногенну катастрофу біблійських масштабів — персонал зміни, що зруйнував нібито бездоганний реактор унаслідок злочинного нехтування нормами і процедурами, чи конструктори реактора з ядерної імперії Славського, до складу якої входить Інституту атомної енергії ім. І. В. Курчатова? Залежно від відповіді на це питання, позиції Юхима Славського як очільника міністерства, його репутація і — що найголовніше — його спадщина або стануть ще легендарнішими, або будуть зруйновані. Окрім того, на карту було поставлено майбутнє реакторів РБМК і радянської ядерної енергетики загалом.

Славський наполягав, що вини його підлеглих у цьому немає. Уперше почувши про аварію, він відкинув її як проблему, і, відповідно, головний біль іншого міністерства — енергетики та електрифікації, якому підпорядковувалася Чорнобильська АЕС. Учені НДІ-8 (тепер — Науково-дослідний і конструкторський інститут енерготехніки імені М. А. Доллежаля. — Прим. перекладача), очолюваного Миколою Доллежалем — конструктором Чорнобильського реактора РБМК, — який також виступав складовою неосяжної ядерної імперії Славського, звинувачували в аварії українських спеціалістів. «Хохли підірвали реактор», — заявив один із провідних учених, почувши шокуючі новини про вибух. Характеризуючи українців, — а в цьому разі — керівників та операторів в Україні, — він ужив зневажливу лексику. Водночас той факт, що і Ю. П. Славський, і М. А. Доллежаль, і А. П. Александров, директор Інституту імені І. В. Курчатова, були українцями або вихідцями з України, нікого не хвилював. Суть звинувачення була, швидше, інституціональною, ніж етнічною: Славський і його колеги намагалися перекласти вину зі свого міністерства та московських інститутів на функціонерів на периферії.

Робоча група, створена 29 квітня Борисом Щербиною, першим головою урядової комісії з ліквідації наслідків аварії, і очолювана заступником Славського — Олександром Мешковим, складалася переважно з представників московських НДІ — Інституту Доллежаля, який сконструював реактор, та Інституту Александрова, який забезпечував наукову підтримку проекту. Розробивши спершу шість можливих сценаріїв, уже 2 травня робоча група зупинилася на одному: реактор вибухнув у процесі турбінного випробування внаслідок порушень операторами АЕС експлуатаційних процедур.