Сергей Плохий – Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи (страница 5)

Александров розпочав із посилання на Леніна і його нібито зацікавленість у розвитку точних наук, але основний історичний акцент зробив на розробці радянської ядерної програми на чолі з І. В. Курчатовим, засновником Інституту, який тепер очолював сам Александров. Під керівництвом Курчатова, зауважив академік, «було виготовлено першу атомну бомбу, а згодом, раніше, ніж у США, водневу бомбу. Таким чином, безпеку Радянського Союзу було забезпечено». Про роль атомних шпигунів, які доповідали Москві стосовно результатів «Манхеттенського проекту», Александров вирішив не згадувати. Учений особливо наголосив на мирному використанні атомної енергії: «1954 року, незабаром після винайдення ядерної зброї, в СРСР було збудовану першу у світі атомну електростанцію. Я хотів би віддати належне її творцям». Аудиторія відреагувала аплодисментами.

Історичні теми Александров порушив не для вихваляння свого попередника і — опосередковано — своєї власної участі у розробленні радянської ядерної програми, але як нагадування делегатам про небезпеку, яка йде від Заходу. Академік виступав проти імпорту західних технологій та обладнання, аргументуючи це тим, що угоди в будь-який момент можуть бути перекреслені внаслідок політичних мотивів. Він наголошував на інвестуванні у вітчизняні наукові розробки, де яскравим прикладом виступала автоматизація виробничих процесів у його інституті. «Ми заявили Міністерству: колеги, якщо ви замовляєте комплектуючі, будь ласка, замовляйте їх у нас», — промовив Александров, зірвавши нову хвилю оплесків.

Горбачов, який дотепер уже переривав виступ Александрова своїми зауваженнями, зараз сидів мовчки. Він не запитував, яке Міністерство мав на увазі академік, тому що сам знав відповідь: Александров говорив про надсекретну установу з незграбною назвою «Міністерство середнього машинобудування». Його міністр, Юхим Павлович Славський, сидів у президіумі прямо за Александровим. Велет, більший, вищий та на п’ять років старший за самого Анатолія Петровича, Славський вважався одним із найвпливовіших і найефективніших міністрів, які коли-небудь працювали в радянському уряді. Піонер ядерної програми СРСР, який почав її розробки ще наприкінці 1940-х років пліч-о-пліч з І. В. Курчатовим, Славський уже двадцять восьмий рік керував Міністерством середнього машинобудування, колосальним державним підприємством, яке відповідало за розробку атомних бомб і — згодом — за використання атомної енергії в мирних цілях. Радянські лідери приходили і відходили, але Славський залишався. Якщо говорити про політичний вплив і владу, то Славський фактично завідував Інститутом атомної енергії і, отже, Академією наук. Помічники Александрова регулярно відвідували кабінет Славського з проханнями виділити кошти на їхні проекти. І, — якщо він був зацікавленим, — міністр погоджувався.

Славський і Александров були давніми спільниками. Обидва — вихідці з України, де Александров, син мирового судді в Київській губернії, воював в рядах Білої армії проти більшовиків після революції 1917 року (у роки Громадянської війни. — Прим. ред.), а Славський, вихідець із села, який набув робітничого гарту на підприємствах Донбасу, приєднався до кавалерії Червоної армії. Той факт, що вони фактично билися по різні боки, не завадив їм створити міцний союз. Розповідають, що на початку 1960-х Микита Хрущов викликав Славського і Александрова до себе в кабінет, і, перейшовши на українську, наказав наздогнати Америку в розробленні атомних електростанцій. Джерелом натхнення для розробки нового ядерного реактора за рекордні терміни став жарт відомого радянського гумориста Аркадія Райкіна, який у моноспектаклі на телебаченні заявив: дозволяти балерині кружляти без генерування будь-якої енергії для соціалістичної економіки — сором! Треба під’єднати до неї ротор. Начебто саме після перегляду скетчу Славський і Александров вирішили взяти ядерний реактор, призначений для отримання плутонію у воєнній галузі, і під’єднати до нього величезну турбіну і ротор, щоб використати надлишкове тепло реактора для виробництва електроенергії.

Утім, яким би не було істинне джерело їхнього натхнення, новий реактор, названий РБМК (рос. Реактор Большой Мощности Канальный. — Прим. перекладача), було створено дійсно внаслідок співробітництва Міністерства Славського та Інституту Александрова — головним конструктором виступив Микола Антонович Доллежаль, ще один виходець з України, який досягнув величезного успіху в радянській ядерній промисловості і обіймав посаду директора НДІ-8 (тепер: Науково-дослідний і конструкторський інститут енерготехніки імені М. А. Доллежаля. — Прим. перекладача). Доллежаль сконструював реактор, що виробляв плутоній для першої радянської атомної бомби, а пізніше працював над реакторами, призначеними для радянських підводних човнів. Александров, який також працював над енергетичним забезпеченням субмарин, виступав головним науковим консультантом із проектування РБМК. Протестувало ж та апробувало перші одиниці РБМК Міністерство середнього машинобудування, яким завідував Славський. Усім і кожному Александров говорив, що реактори РБМК були безпечними та надійними — ніби самовари, про вибух яких не може йтися. Як відомо з чуток, він заговорювався настільки, що, за його ж власними словами, ці реактори були достатньо безпечними навіть для встановлення на Красній площі.

Останнього так і не сталося, але після випробування нового реактора на заводі, підпорядкованому Міністерству Славського, тип РБМК було визнано безпечним для передання для використання Міністерству енергетики та електрифікації, яке раніше з питанням виробництвом ядерної енергії не зіштовхувалося. Мало хто ставив під сумнів позитивний ефект, який матиме на країну злиття науки та техніки внаслідок підпорядкування ядерної індустрії військово-промисловому комплексу. РБМК Александрова були збудовані по всій Європейській частині СРСР, виробляючи вкрай потрібну для держави екологічно чисту енергію. РБМК із потужністю в 1 тисячу мегават електричної енергії були значно ефективнішими за іншого свого радянського конкурента — ВВЕР (Водно-водяний енергетичний реактор, тобто реактор, теплоносієм і сповільнювачем у якому слугує вода під тиском), який почали експлуатувати зі середини 1960-х. Уже до 1982 року понад половину від електроенергії, що вироблялася в СРСР, забезпечу-вали РБМК Александрова. Три з них було запущено на АЕС поблизу Ленінграда, ще два — на Курській АЕС, один — на Смоленській і чотири — у Чорнобилі. Четвертий енергоблок РБМК на ЧАЕС Брюхановим запущено 1983 року.

Ще до візиту в Москву на Віктора Брюханова чинився колосальний тиск, пов’язаний із вимогами завершити будівництво п’ятого енергоблока, готового на 70 відсотків. Тиск особливо посилився в січні 1986 року, коли Центральний комітет КПУ офіційно оголосив догану заступникові Брюханова за недотримання термінів введення в експлуатацію. Цю новину швидко підхопили місцеві ЗМІ і Брюханов розумів: якщо ситуацію не виправити, наступну «догану» оголосять уже йому. У своїй доповіді на з’їзді Голова Ради Міністрів СРСР Микола Рижков попередив підлеглих про будь-які затримки у процесі запуску нових реакторних енергоблоків: «Ураховуючи навантаження на паливно-енергетичний баланс держави і зростаюче значення атомної енергії, подібні перебої є категорично неприйнятними в майбутньому». Величезний апетит до атомної енергії прослідковувався не лише у вищому керівництві, а й на нижчих рівнях партійної піраміди. Брюханов не міг не помітити, що регіональні керівники також хотіли отримати собі частинку «ядерного пирога», звертаючись із проханням інвестувати ядерні карбованці в їхні регіони. Секретар Горьковського обкому (тепер — Нижній Новгород) виступав за будівництво атомної електростанції в його області, а делегат із Томської області образився на московських чиновників за руйнування планів з будівництва нової АЕС у його регіоні. Усі хотіли під’єднатися до ядерної мережі.

Анатолій Іванович Майорець, 56-річний міністр енергетики та електрифікацї, був безпосереднім начальником Брюханова і людиною, яка служила своєрідним «хранителем» воріт до радянського ядерного раю. Щойно призначений, він прагнув самоствердитися. І у світлі завдань запуску реакторів на атомних електростанціях удвічі більше протягом наступних п’яти років Майорець, перебираючи варіанти вирішення, на XXVII з’їзді КПРС заявив: повний цикл будівництва АЕС — від розроблення архітектурного проекту і до запуску реактора — можна скоротити до п’яти років (з оптимальних семи), якщо процеси проектування і будівництва будуть здійснюватися одночасно. Зі свого боку, Брюханов прекрасно усвідомлював, наскільки складно працювати з напівсирими архітектурними проектами, не адаптованими до місцевих умов. А оскільки декілька реакторів ще не були завершені відповідно до семирічного плану, скоротити будівництво до п’яти років здавалося неможливим. Проте якщо партія розпорядилася виконати, якщо цього потребували державні лідери, керівники АЕС не мали іншого вибору, аніж підкоритися.

Свою доповідь Майорець закінчив на мажорній ноті: «Дозвольте мені запевнити вас, що електроенергетики і будівельники, сповнені енергії після рішень XXVII з’їзду КПРС, реалізують грандіозні плани партії і зроблять гідний внесок у розбудову матеріальної основи комунізму». Здається, Майорець так і не зрозумів, що партія більше не займалася побудовою комунізму. Утім, за нього, щойно призначеного міністра, міг також говорити його ентузіазм.