Сергей Плохий – Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи (страница 4)
На фотографіях київської делегації, зроблених на Красній площі в дні з’їзду, можна побачити Брюханова в модній шапці з ондатри, короткій дублянці, з мохеровим шарфом на шиї — ці дорогі речі в Радянському Союзі того періоду дістати було складно і вони свідчили про статус і владу їхнього власника. Брюханов не потребував магазинів, відкритих спеціально для делегатів з’їзду, поїздка в Москву давала йому можливість зустрітися з колегами по галузі та лобіювати інтереси в ЦК партії і Міністерстві енергетики та електрифікації СРСР. Справа не дуже складна, ураховуючи, що багато хто із службовців в обох установах колись працювали на створеній Брюхановим Чорнобильській АЕС.
Уранці 25 лютого 1986 року Віктор Брюханов і його колеги-делегати зайняли свої місця у Кремлівському палаці з’їздів — у центрі зали перед трибуною. Для делегатів на кшталт Брюханова, тобто тих, хто приїхав на з’їзд партії вперше, церемонія відкриття стала цікавим видовищем, головні атрибути якого корінням сягали сталінської епохи.
О десятій ранку на трибуну були запрошені члени Політбюро, очолювані Михайлом Горбачовим. Як і більшість людей, Брюханов бачив їх лише на портретах, які розвішували на громадських будівлях в усіх містах СРСР. Серед членів Політбюро був присутній і голова КДБ Віктор Чебриков, портрет якого в Палаці культури у Прип’яті збережеться навіть через десятки років. Брюханов, як і всі інші, піднявся, щоб привітати керівництво оплесками. Щойно ґвалт стихнув, Горбачов піднявся на трибуну. «Товариші делегати, — у голосі Генерального секретаря відчувалося хвилювання. — На з’їздах компартій союзних республік, територіальних та обласних партійних конференціях для участі у XXVII з’їзді Комуністичної партії Радянського Союзу (КПРС) було обрано 5000 делегатів. Прибуло на з’їзд 4993 делегати. Сім чоловік відсутні у зв’язку з поважною причиною. Це дає нам змогу почати роботу з’їзду». Заперечень не було. З’їзд розпочав свою роботу.
Одним із перших питань порядку денного стало вшанування пам’яті тих, хто помер від моменту попереднього з’їзду 1981 року: шести членів Політбюро, включаючи трьох Генеральних секретарів — Брежнєва, Андропова і Черненка. Вшанувавши належним чином пам’ять покійних, можна було переходити до наступного етапу — політичної доповіді Горбачова делегатам з’їзду. З урахуванням обіду і перерв на чай, виступ тривав до вечора. Згодом групі професійних дикторів потрібно було шість годин, щоб прочитати доповідь на радянському радіо. Горбачов майже повторив новий рекорд із тривалості промов комуністичних лідерів, установлений місяць тому лідером Комуністичної партії Куби Фіделем Кастро, який протягом семи годин і десяти хвилин виступав на з’їзді Комуністичної партії Куби. Тепер, сидячи за генеральним секретарем, у ряду для гостей, Кастро уважно слухав переклад виступу Михайла Горбачова. І ця доповідь стала найбільш критичним виступом радянського лідера від моменту відсторонення від посади М. Хрущова 1964 року.
«Протягом багатьох років, не лише внаслідок об’єктивних факторів, а й насамперед унаслідок суб’єктивних причин, діяльність партії та державних органів відстала від вимог часу, від самого життя, — заявив Генеральний секретар. — Проблеми в розвитку держави накопичувалися швидше, ніж вирішувалися. Інерція та застій у формах і методах управління, зниження динамізму в роботі, ріст бюрократизму — усе це завдало значної шкоди державі. У житті суспільства стали очевидними елементи застою». Подібної критики радянського життя і вищого керівництва не чули з часів «секретної доповіді» Микити Хрущова на XX з’їзді КПРС у лютому 1956 року. Пізніше Горбачов зазначить, що дата XXVII з’їзду, 25 лютого, збіглася з датою з’їзду 1956-го. Слово, яке він використав, «
Горбачов хотів, щоб партія «якомога швидше подолала негативні аспекти соціально-економічного розвитку й надала необхідного динамізму і прискорення цьому процесу, максимально засвоївши уроки минулого». Перед радянською економікою і суспільством він поставив таке завдання: протягом п’ятнадцяти років, тобто до кінця тисячоліття, подвоїти валовий внутрішній продукт (ВВП) за рахунок збільшення продуктивності праці. Реалізувати це завдання Горбачов запропонував шляхом науково-технічного прогресу, включаючи впровадження нових технологій і перехід від викопних видів палива — особливо вугілля, нафти і газу — до атомної енергії. «У поточному п’ятирічному плані, — заявив Горбачов, — закладено запуск удвічі потужніших за аналогічні в попередньому плані атомних електростанцій. Повсюдно будуть замінені застарілі енергоблоки на теплових електростанціях».
Брюханову ці цифри були відомі, оскільки вони були прописані в державній паливно-енергетичній програмі, яку підготували та анонсували перед з’їздом. Утім, тепер партія презентувала програму широкій публіці. Результати ж мали проаналізувати через п’ять років на наступному партійному з’їзді, при цьому, якщо виникне потреба, керівництво КПРС винесе покарання для тих, кого вважатимуть відповідальними за невиконання поставленого плану. Окрім того, це означало, що, по-перше, на чотирьох працюючих енергоблоках Чорнобильської АЕС мали виконати й перевиконати норму, і, по-друге, що на станції мали бути завершені та підключені до мережі енергопостачання нові п’ятий і шостий енергоблоки. Також на іншому березі річки Прип’ять планували побудувати ще два, а згодом — і додаткові чотири реактори. Виробничі потужності новозбудованих енергоблоків мали б перевищувати потужності старих, виробляючи 1,5 тисячі мегават електропотужності кожен (порівняно з 1 тисячею на старих енергоблоках). Після п’ятнадцяти років лавірування між завданнями, пов’язаними з будівництвом АЕС і одночасним керуванням нею, Віктор Брюханов почувався стомленим. Утім, партія вимагала більше атомної енергії, і він служив на благо партійних результатів.
У своїй доповіді Горбачов приділив проблемі ядерної зброї значно більше уваги, аніж проблемі атомної енергії. Він закликав своїх колег обдумати нові підходи до контролю над озброєнням, зазначивши, що. запасів ядерної зброї, які вже накопичили військово-політичні блоки — Організація Північноатлантичного договору (НАТО) і країни Варшавського договору, — достатньо для багатократного винищення населення Землі. Запропонованим рішенням Горбачова стала програма, відповідно до якої всі види ядерної зброї мають бути ліквідовані до кінця століття. І на XXVII з’їзді КПРС Генеральний секретар повідомив, що отримав від президента США Рональда Рейгана відповідь на свою ініціативу. Загалом негативну, як вважав сам Горбачов. У принципі, Рейган підтримував ідею ядерного роззброєння, однак наполягав на збереженні американської Стратегічної оборонної ініціативи (яка отримала назву «Зоряні війни») — з огляду на її важливість у створенні системи протиракетної оборони США. «Скорочення стратегічних ядерних арсеналів залежить від досягнення домовленостей відносно проектів “Зоряних війн” і знищенні — односторонньому, між іншим, — запасів звичайної зброї СРСР», — повідомив делегатам Горбачов не без досади і розчарування в голосі.
Радянський лідер розумів: держава не має ані ресурсів, ані технологій, щоб зрівнятися із СОІ США, яка наразі перебувала на стадії розроблення, а повна реалізація «Зоряних війн» означатиме новий ви-ток гонки озброєнь, чого Радянський Союз дозволити собі не може. Фінансові ресурси і технічні спеціалісти, залучені в галузі ракетобудування і розробки ядерної зброї, були потрібні Горбачову для модернізації стагнуючої економіки СРСР. Лідери радянської науки підтримували рішення Генсека: вони жадали збільшення фінансування і розширення державних замовлень на технології, навіть якщо запропонована ними продукція була дорожчою і поступалася обладнанню, доступному на західних ринках. Ваги аргументації керівників цих установ додавала холодна війна, продовження якої призвело до введення країнами Заходу ембарго на продаж передових технологій Радянському Союзу. Фінансований державою військово-промисловий комплекс прагнув інтегруватись у сферу економіки, зберігаючи водночас монополію на високотехнологічні галузі та продукцію. Багато хто, зокрема й сам Михайло Горбачов, вбачали в цьому найбільш ефективний спосіб розв’язання економічних проблем держави.
Бажання, побоювання і сподівання радянського військово-промислового. комплексу, його наукової частини були сформульовані на з’їзді Анатолієм Петровичом Александровим, президентом Академії наук СРСР. Той факт, що він став першими представником радянської інтелігенції, який виступив на XXVII з’їзді, лише підкреслив символічне значення позицій Александрова в партійній ієрархії та надії, які нові лідери покладали на наукову спільноту.
Високий чоловік із продовгуватим обличчям, довгим носом і голеною, яйцеподібною головою, Александров лише на початку лютого відзначив своє 83-річчя. Він був значно старшим за більшість членів Політбюро і старшим за трьох Генсеків, які пішли із життя протягом останніх трьох років. Утім, ніхто навіть гадки не мав зауважити, що Александров не справлявся з керівництвом Академією чи що так званий «застій» проявлявся в Інституті атомної енергії, який очолював Александров, або в згаданій Академії наук, якою він керував. Анатолій Александров був здоровою, енергійною і сповненою ідей людиною і, як один із засновників радянської ядерної програми, мав величезну повагу в ЦК КПРС, галузі та наукових закладах. Коли справа дійшла до науково-технічного прогресу, горбачовського «чудодійного інструменту» для подолання економічної відсталості СРСР, усі дивилися на Александрова і його вчених як на тих, хто вкаже дорогу в майбутнє. Саме від них чекали дива.