Сергей Плохий – Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи (страница 40)

З огляду на дані супутникового спостереження, автори звіту Центрального розвідувального управління зробили припущення, що графіт у реакторі, зруйнованому від першого вибуху, продовжує горіти, виділяючи в атмосферу додаткову радіацію. Експерти ЦРУ прогнозували «тотальну економічну дисфункцію — внаслідок евакуацій, зупинки підприємств та об’єктів, а також заходів з деконтамінації — обширних районів із підвітряного боку джерела випромінювання». Окрім цього, у ЦРУ також передбачали «вплив радіації на сільське господарство; особливо на молочну промисловість» і «забруднення джерел водопостачання; насамперед униз за течією Дніпра вбік Києва». На думку ЦРУ, можна було впевнено говорити, що приховування Радянським Союзом інформації про аварію негативно позначиться на їхніх позиціях на міжнародній арені: «У довгостроковій перспективі відсутність з боку Союзу завчасного попередження, коли про ситуацію було відомо протягом як мінімум трьох днів, може призвести до ізоляції їх урядами та населенням Східної і Західної Європи. Це відчутно вдарить по позиціях Союзу в будь-яких переговорах — від питання контролю над озброєннями і до торгівлі та пов’язаних із цим пропагандистських зусиль».

Першою публічною реакцію адміністрації Рейгана на новини з Чорнобиля стала пропозиція допомоги. З нею звернулися до радянського дипломата, який 29 квітня прибув у Державний департамент для обговорення питання контролю над ядерними озброєннями. Його також просили надати додаткову інформацію, однак дипломат її не мав. Саме тоді Державний департамент уперше висловив незадоволення Радянським Союзом за ненадання подробиць інциденту. «Затягування в повідомленні будь-чого, що стосується аварії, чи публікування розрізнених даних, — усе це типово для Союзу», — заявив представник Держдепартаменту пресі. Ймовірність, що Радянський Союз скористається допомогою США, була мізерною, особливо якщо, — а так помилково припускали, — Чорнобильська АЕС виступає частиною військової програми.

Наступного дня, 30 квітня, радянські дипломати передали Рональдові Рейгану повідомлення від Михайла Горбачова, в якому підтверджувалося — аварія справді сталася. «СРСР заявляє, що витік радіоактивних матеріалів призвів до часткової евакуації населення з районів, розташованих у безпосередній близькості до місця інциденту, — повідомив журналістам прес-секретар Білого Дому Ларрі Спікс. — Вони зауважують, що радіаційна обстановка стабілізувалася; нарешті, вони зазначають, що зафіксовано поширення радіоактивного забруднення в західних, північних і південних регіонах. Далі в повідомленні сказано, що рівні забруднення, незважаючи на часткове перевищення допустимих норм, не потребують спеціальних заходів для захисту населення». Спікс заявив, що уряд США наполягає на оприлюдненні Радянським Союзом більш детальної інформації.

Надійна інформація про те, що американське розвідувальне управління і ЗМІ називали найстрашнішою ядерною катастрофою в історії, прогнозовано змінилося чутками. 29 квітня Лютер Уайтінгтон, кореспондент «United Press International» у Москві, повідомив, що внаслідок вибуху 80 людей загинули на місці, а ще 2000 було госпіталізовано. Він посилався на розмову з анонімним джерелом у Києві. Як нібито стверджувало це джерело, з Прип’яті евакуювали від 10 000 до 15 000 чоловік. Фактично ж число загиблих було набагато завищене, а дані відносно евакуації з Прип’яті та околиць — значно применшені. Утім, багато західних інституцій підхопили і поширили саме звіт «United Press International». Так, Чиказька фондова біржа, одна з найстаріших у світі бірж торгівлі ф’ючерсами, грала на можливому масовому забрудненні та недоотриманні врожаю Радянським Союзом і стрімке зростання експорту американської сільськогосподарської продукції — не тільки в СРСР, а й країнами Північної та Східної Європи, які постраждали від аварії та радіоактивних опадів.

Було не до жартів. Володимира Фроніна, радянського репортера, який супроводжував делегацію із СРСР в аеропорту імені Даллеса 29 квітня, висвітлення чорнобильської аварії провідними американськими телеканалами і засмутило, і налякало. Він дійшов висновку, що цей інцидент використали для підриву щойно відновленого радянсько-американського співробітництва. У статті, яку Фронін пізніше опублікував у радянських медіа, він висміював усі твердження про те, що радянське керівництво приховувало правду від своїх громадян. Фронін порівняв те, що він назвав ворожою позицією американських ЗМІ щодо СРСР, з реакцією Союзу на смерть семи американських астронавтів унаслідок вибуху космічного шатла в січні 1986 року. «Якщо згадати “Челленджер”, — писав Фронін, — коли наші ЗМІ та наші серця було сповнені виключно співчуттям американському народу, на душі стає гірко».

І Володимир Фронін, і режим, який він представляв, свідомо зайняли глуху оборону. Про пропозицію американців допомогти Фронін згадати забув. Ніяк не коментуючи Чорнобиль, вожді радянської пропаганди наповнили свої ЗМІ інформацією про ядерні аварії за кордоном. «Коротка заява радянського уряду про інцидент на ЧАЕС, — писав Сергій Шмеман у «New York Times», — супроводжувалася зведенням ТАСС, у якому зазначалося: у США сталася ціла низка нещасних випадків, починаючи від Трі-Майл-Айленд неподалік від Гаррісберга (штат Пенсильванія) і закінчуючи АЕС “Джинна” поблизу Рочестера. ТАСС заявило, що 1979 року американська антиядерна група зафіксувала 2300 таких інцидентів, несправностей та інших погрішностей».

Тридцятого квітня головна радянська газета «Правда» порушила мовчання у друкованих ЗМІ, опублікувавши коротку замітку відносно інциденту внизу другої — із шести — сторінки. Знову було переказано інформацію, представлену ТАРС 28 квітня, однак із новими деталями: згадуванням імені Бориса Щербини як голови урядової комісії; визнаванням факту евакуації з Прип’яті, яка, втім була названа селищем, а не містом; окрім того, населення запевнили, що рівні радіації ретельно контролюються. Оскільки Михайло Горбачов, Микола Рижков та їхні колеги з Політбюро все ж оприлюднили частину інформації про інцидент, відтепер їхнім головним завданням став пошук балансу між прагненням підтримувати власну репутацію відповідальних громадян світу і занепокоєнням відносно втрати контролю на місцях та зародження паніки в областях, які постраждали найбільше.

А 28 квітня КДБ Української PCP доповіло партійним лідерам у Києві про зростаючу стурбованість серед населення з наближених до ЧАЕС районів щодо «поширення, як вони вважають, радіації». У самому Києві, що всього за 130 кілометрів від зруйнованого реактора, ситуація також ставала дедалі напруженішою. Мобілізація задля усунення наслідків аварії автобусів, спеціалістів-ядерників і міліцейських породила чутки серед занепокоєних жителів української столиці. Окрім того, спричиняла розмови й госпіталізація в київські лікарні пацієнтів із променевою хворобою. Однак уряд і досі не промовив ані слова про масштаби катастрофи чи необхідність для громадян вжити заходи самозахисту. «Місто стривожене, кажуть, що лікарні переповнені, — відзначав у своєму щоденнику провідний український письменник Олесь Гончар, — проте на радіо жодних новин, — виключно легка музика та радісні пісні».

Тридцятого квітня українське Політбюро провело засідання, щоб обговорити ситуацію. Головним питанням порядку денного став парад до 1 Травня, який планували провести в центрі Києва наступного дня. Дата Першого травня була однією з двох найважливіших подій у політичному календарі Радянського Союзу; інша — 7 листопада, день Жовтневого перевороту 1917 року. Витоки свята 1 Травня, офіційно відомого як День міжнародної солідарності трудящих, лежать у 1886 році — подіях 1 травня на площі Геймаркет у Чикаго, коли поліція відкрила вогонь по страйкуючих робітниках. Той день вважався живим нагадуванням про інтернаціональне коріння та амбіції російського комунізму. Першого травня влада СРСР завжди організовувала масові демонстрації, хоча більшість радянських жителів сприймали їх у відриві від політики — виключно як весняне свято і можливість зустрітися з друзями та колегами, узявши участь у єдиній, дозволеній режимом, формі публічних зібрань.

За день до засідання Політбюро, 29 квітня, Степан Муха, голова КДБ Української PCP, відправив звіт Володимирові Щербицькому, українському партійному лідерові, в якому резюмувалася робота секретної служби в рамках підготовки до надзвичайно важливого державного свята. Основні побоювання стосувалися будь-яких можливих проявів неблагонадійності щодо режиму, зокрема — шляхом розповсюдження листівок із критикою влади. Починаючи з 21 квітня співробітники КДБ зустрічалися з інформаторами частіше. Було посилено спостереження за чотирма західними дипломатами, які базувалися чи відвідували Київ, та за іноземними студентами, 38-х із яких підозрювали у шпигунстві, а ще 22-х — у належності до радикальних мусульманських організацій. Серед радянських громадян, які привертали особливу увагу напередодні свят, 89 осіб підозрювали у шпигунстві, 54 «відмітили» як українських націоналістів, 24 — як сіоністів, 17 — як релігійних дисидентів (здебільшого протестантів), 6 — як кримськотатарських активістів. Ще 223 були психічно хворими людьми. Окрім того, КДБ розслідувало чорнобильський інцидент у тому числі як можливий диверсійний акт, посиливши контроль і на інших атомних електростанціях, і в наближених до Чорнобиля районах, де головною проблемою стало «поширення панічних чуток та тенденційної інформації».