Сергей Плохий – Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи (страница 37)
4-й енергоблок Чорнобильської атомної електростанції протягом перших днів і тижнів після вибуху
Анатолій Александров, один із творців РБМК, направив Федуленка у Прип’ять спеціально для наукових настанов Легасову, враховуючи, що за фахом чи колом наукових інтересів Валерій Легасов був хіміком, а не фізиком, і участі в роботі над реактором РБМК не брав. Увечері 27 квітня — тобто вже в першу ніч свого перебування у Прип’яті — Федуленко зустрівся з Костянтином Полюшкіним, першим науковцем, який спостерігав за реактором з повітря і дійшов висновку, що об’єкт зруйновано. Федуленку та іншим ученим Полюшкін продемонстрував відео зруйнованого реактора, яке він того дня зняв з гелікоптера. На кадрах можна було побачити, що масивна пластина «Єлена» залишалася на місці, накриваючи більшу частину реактора, — і це вкрай ускладнювало процес скидання мішків з піском у напіввідкрите жерло реактора.
На думку Федуленка, стратегія, обрана за порадою Легасова, була не тільки даремною, але й небезпечною для здоров’я: більшість мішків, скинутих пілотами із гелікоптерів з величезними ризиками для їхнього здоров’я та безпеки, своєї цілі не досягали, проте кожна така зв’язка мішків, падаючи, спричиняла підвищення рівнів радіації. «За мить над зруйнованим енергоблоком здіймався чорний гриб із графітового пилу і попелу (точнісінько ніби грибоподібна хмара від атомного вибуху, однак дуже чорна і в мініатюрі), — писав Федуленко, зображуючи сцену, свідком якої він став після одного із скидань, — а ще за три-чотири секунди шляпка цього зловісного “гриба” досягала висоти приблизно 2/3 вихлопної труби, після чого повільно, кудлатими чорними полосами, які нагадували зливу на фоні сірого неба, починала опускатися. Вітер відносив грибоподібну хмару подалі».
Федуленко виступав проти продовження «бомбардування» реактора, однак Легасов і слухати не хотів. Він сказав Федуленку: «Так, щойно ми почали скидати пісок та інші матеріали, [радіаційна] активність різко зросла. Однак, найімовірніше, це тимчасово». Також після однієї з їхніх розмов Легасов зауважив: «Люди не зрозуміють, якщо ми не будемо нічого робити». Окрім того, стратегію подібного бомбардування схвалило вище керівництво у Москві, де всіх турбувала не проблема поширення радіації внаслідок скидання мішків, а загроза нового вибуху. Насамперед саме це питання Володимир Долгих, секретар ЦК КПРС, обговорив із ученими увечері 27 квітня.
Уранці 28 квітня Долгих особисто повідомив Михайлові Горбачову і всьому радянському керівництву, що 4-й енергоблок зруйнований і має бути захоронений. Цей процес уже розпочали зі скидань піску, свинцю, глини і бору. Горбачов поцікавився: «Мішки з піском і бором скидають з повітря?» «З гелікоптерів, — відповів Долгих, надавши дуже незначні цифри. — Уже скинули шістдесят мішків. Потрібно вісімнадцять сотень. Але вильоти туди небезпечні». Схоже, його дані відображали стан справ до 14 години попереднього дня. Коли Горбачов поцікавився в маршала Сергія Федоровича Ахромеєва, начальника Генерального штабу Збройних Сил СРСР, що потрібно зробити за подібних обставин, той відповів: «Єдине реалістичне рішення — засипати реактор мішками з піском та бором».
Борис Щербина зробив усе можливе, щоб «поховати» реактор якомога швидше. Кількість піску, свинцю і бору, скинутих на реактор, збільшувалася щоденно: 300 тонн 28 квітня; 750 тонн 29 квітня; 1500 тонн 30 квітня. Пікових показників досягли 1 травня, коли було скинуто 1900 тонн. Подальші ж «бомбардування» скасували з огляду на те, що насип ставала дедалі більшою та важчою — її вага могла призвести до обвалення реактора на підземні споруди АЕС, спричинивши радіоактивне забруднення ґрунтових вод. Усього на реактор скинули близько 5000 тонн різноманітних речовин, здебільшого — піску. Насправді дивовижно, що він не провалився на нижні рівні енергоблока.
Чи була виправдана самопожертва пілотів? На думку Валерія Легасова, так. Рівні радіації навколо реактора знижувалися. Пізніше він і його колеги-вчені підрахують, що 25% від усієї радіації, вивільненої внаслідок вибуху, припадало на перші 24 години після аварії 26 квітня, а вже до 2 травня число скоротилося до 1/6 від обсягу першого дня. Легасов був переконаний, що таке зниження стало результатом рішень комісії, особливо — про так зване «бомбардування» реактора з повітря піском та іншими речовинами.
Утім, для багатьох жителів України, Білорусі та західної Росії це відносне поліпшення становища було запізнілим і занадто несуттєвим. Коли гелікоптери скидали свій вантаж на реактор, вітри, які протягом перших днів після аварії йшли на захід і північ, тепер змінили свій напрямок на схід і південь, забруднюючи нові території. Підрозділи хімічних військ під командуванням генерала Володимира Карповича Пікалова, які прибули невдовзі після інциденту і відповідали за заміри рівнів радіації і картографування радіоактивних зон, були розосереджені невеликими групами і не встигали слідкувати за стрімким погіршенням ситуації.
28 квітня, наступного дня після евакуації Прип’яті, Борис Щербина і його комісія вирішили — за згодою Москви — створити 10-кілометрову зону навколо реактора, переселивши з цієї території все населення. Окрім того, комісія ухвалила рішення залишити Прип’ять, де продовжував зростати рівень радіації. Члени комісії й оператори Чорнобильської атомної електростанції (всього до 5000 чоловік), які залишалися в місті, щоб забезпечити зупинку реакторів, а також міліція та військовослужбовці, дислоковані у Прип’ять, — усі вони були оснащені неналежним чином для роботи за таких рівнів радіації.
Бракувало дозиметрів (а для тих, які були в наявності, не вистачало батарей, що робило їх непотрібом), не було в достатній кількості респіраторів; отримання таблеток йодиду калію стало проблемою, до того ж доставили їх невчасно, — щитоподібні залози місцевих жителів уже «збагатилися» радіоактивним йодом з атмосфери; не були вивішені попереджувальні знаки, які мали сигналізувати про значні радіаційні поля. Водночас офіційні установи належали до числа найбільш забруднених зон Прип’яті, адже вовняні килими в кабінетах і коридорах стали вмістилищем радіоактивних частинок і поглинутої радіації. В управлінні міліції знадобилося чотири дні, щоб зрозуміти, що відбувається, і викинути килими.
Більшість учених, які прилетіли з Москви, щоб усунути наслідки аварії, розуміли, якого роду небезпека їм загрожує, однак усе одно часто нехтували самозахистом. Поведінку тих, хто залишився у Прип’яті, визначали так звані «геройські» настрої. «Молоді хлопці (на зміні) просто стояли й теревенели на об’єкті, — писав Федуленко, зображуючи одну зі своїх поїздок в околиці зруйнованого реактора. — Пролетів гелікоптер із вантажем у сітці. Завис над зруйнованим блоком. Скинув речовини і полетів. Натовп на відкритій ділянці навіть оком не моргнув. Кожен — зі щасливим обличчям, і всі без респіраторів. Відчувши респіратор у кишені, я згадав, що маю свій. Одягати його чомусь було принизливо — обличчя людей були відкриті». Як і люди навколо, Федуленко залишався без захисту. Єдиною перепоною між ним і реактором, що усього за кілька сотень метрів, була бетонна стіна сусідньої будівлі.
У Прип’яті рівні радіації становили приблизно 1 рентген за годину. Відповідно до пізніше затверджених норм для міліціонерів в СРСР, які перебувають у радіоактивній зоні, співробітникові було дозволено проводити в подібних умовах не більше ніж двадцять годин. Члени урядової комісії провели у Прип’яті близько шістдесяти годин. І тільки тепер, разом з усіма іншими, хто залишився в місті після першої евакуації, вони нарешті були готові їхати в безпечніше місце.
На відміну від перших евакуйованих, ці люди знали — скоріше за все, вони залишають Прип’ять не на три дні, а назавжди. Валентин Федуленко пізніше змальовував сцену масового виїзду, яка закарбувалася йому в пам’яті: «Дорогою ми зупинилися біля місця, де люди наповнювали піском паперові мішки, які треба було скинути в отвір реактора 4-го енергоблока. Керівники про щось розмовляли. Мене ж вразила сцена, яка надовго відкладеться в думках. На фоні примарних стін станції, приблизно за півкілометра, можна було розгледіти маленькі будиночки невеликого села. За парканом — орач із плугом. Попереду — кінь. Чоловік обробляв свій город. Сільська ідилія на радіоактивному полі».
Ще до від’їзду останніх жителів Прип’яті з міста ці люди виконали свій останній обов’язок перед першою жертвою аварії — Володимиром Шашенком. Він здійснював контроль рівнів радіації під час випробування, коли вибух пошкодив труби з гарячою водою і парою. Близько шостої ранку Шашенок помер від тяжких опіків по всьому тілу. Коли Володимира госпіталізували в лікарню, в якій його дружина працювала медсестрою, він ледве міг говорити, однак благав людей триматися подалі, пояснюючи, що його привезли з реакторного відділення. Коли настав час його похорону, на станції більше не залишилося автобусів, щоб перевезти тіло Шашенка на цвинтар. Як своє останнє рішення на посаді заступника голови міськвиконкому Прип’яті Олександр Есаулов реквізував автобус, що випадково проїздив містом, — це дозволило провести похорон Шашенка належним чином.