Сергей Плохий – Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи (страница 36)

Коли організатори з комсомолу і місцеві посадові особи зайнялися питанням мобілізації робітників для наповнення мішків піском, генерал Антошкін повернувся до свого головного обов’язку — координації зусиль пілотів гелікоптерів, які скидали мішки з піском у реактор, щоб заблокувати його. Ще до того, як Щербина відправив генерала копати пісок, Антошкін облетів реактор зі своїми офіцерами, намітивши підходи до зруйнованого 4-го енергоблока. Виникло кілька серйозних проблем: по-перше, пілотам, не ознайомленим із планом атомної електростанції, спочатку було складно визначити місцезнаходження реактора, який фонтанував невидимими хмарами радіації, але практично не димівся; по-друге, наблизитися до реактора з повітря було нелегко, оскільки висока труба не постраждала від вибуху. Втім, Антошкін і його пілоти владнали обидві проблеми, проклавши маршрут, яким протягом найближчих днів користуватимуться тисячі разів.

Незабаром, видаючи шалений рев, гелікоптери один за одним стали залишати головну площу Прип’яті в напрямку зруйнованого реактора, розташованого менш ніж за три кілометри. Коли машини з мішками досягали пункту призначення, зависаючи над реактором, екіпаж відчиняв кабіну і скидав мішки вручну. Завдання було практично невиконуваним: отвір зруйнованого реактора — тобто частина, неприкрита біологічним захистом «Єлена», — мав лише 5 метрів у ширину. Окрім того, доти, доки екіпаж зачиняв двері, у кабіну від радіоактивної хмари, викликаної скинутими в реактор мішками, потрапляли радіоактивні гази та інші частинки. З кожним наступним скиданням рівень радіації підвищувався з 500 до щонайменше 1800 рентгенів за годину. До кінця дня люди Антошкіна здійснили 110 вильотів і скинули 150 тонн піску. Серйозне досягнення, яке, утім, було недостатньо значним, щоб задовольнити Щербину.

Увечері 27 квітня, коли стомлений Антошкін доповів про результати Щербині, заступник Голови Ради Міністрів дякувати не поспішав. Більше того, він, здається, цілу вічність відчитував самого генерала Антошкіна і його цивільного колегу Шашаріна. Зрештою, Борис Щербина зняв Шашаріна із завдання контролю доставок піску. Голова комісії вимагав підвищення частоти вильотів і більше тонн піску. Українські конструктори оперативно створили гак, який, прикріплений до гелікоптера, дозволяв перевозити десятки мішків, загорнутих у парашут. І оскільки цей гак (їх виробили 30 000) можна було спускати з кабіни гелікоптера, пілоти відтепер не мали відчиняти люк, піддаючи себе впливові радіоактивних випарів. Це, поряд з іншою інновацією — укріпленням підлоги машини за допомогою свинцевих пластин, — урятувало життя багатьох пілотів. Утім, як і раніше, завдання, поставлене перед ними, було у принципі невирішуваним. З огляду на занадто вузький отвір в активній зоні реактора у реактор потрапляло, ймовірно, не більше ніж 20% скинутих мішків.

Але головне — радіація. Спочатку пілоти не знали про інтенсивність радіаційного поля, однак розуміння прийшло невдовзі, і не тільки завдяки показникам дозиметрів. «Стояла прекрасна погода, сяяло сонце, все розквітало, повертаючись до життя. А поруч сиділа ворона, яка не могла злетіти — птах був занадто слабким, — згадував Валерій Шмаков, один із пілотів. — Після цього ми зрозуміли — ситуація серйозна». Багатьох його колег знудило, тоді як в інших з’явилася «радіаційна засмага». Сам Шмаков відчував постійну втому — чіткий симптом радіаційного ураження, на що скаржилися багато людей, які прибули у Прип’ять незабаром після вибуху. І Шмаков, і його Колеги почали думати, що вони приречені. «Щойно ми почали робити вильоти до реактора і проходити процес знезараження, — коли наші прибори та одяг оброблялися спеціальним засобом, — ми стали обговорювати між собою, що польоти були дійсно небезпечними, і що, можливо, нам варто взяти на себе весь удар. Якщо ми вже тут і свого роду приречені», — згадував Шмаков.

Перші пілоти, включаючи самого генерала Миколу Антошкіна, не мали ніякого захисного спорядження, коли вони зависали над реактором. За оцінками, для того, щоб скинути мішки, пілотам доводилося зависати над жерлом ядерного вулкана приблизно на чотири хвилини. Таким чином, один виліт екіпажа обходився його складові у 20–80 рентгенів, а це означало, що пілотів мали госпіталізовувати миттєво після їхнього повернення. Однак насправді ж ці люди здійснювали вильоти щоденно протягом восьми довгих днів, отримуючи надзвичайно високі — якщо не смертельні — дози радіації. При цьому їхні дози замірювали на основі радіоактивності їхнього одягу, а не відповідно до рівнів радіації над реактором. До моменту завершення місії на початку травня нікого з пілотів, які здійснювали перші вильоти після обіду 27 квітня, на місці інциденту вже не було. Більшість із них проходили курс лікування від променевої хвороби в лікарнях Києва.

Борис Щербина хотів засипати реактор піском. Йому це вдалося. Та чи мав він рацію, віддаючи наказ про таке «бомбардування»? Він послухався поради провідного наукового експерта Валерія Легасова. Але якщо Легасов і його науковці помилялися? Деякі з колег Легасова в московському Інституті атомної енергії думали саме так — він, напевно, помилявся. Ніхто не знав, що спричинило перший чи другий вибухи; ніхто не знав, що відбувалося всередині самого реактора. Чи можливо, що засипання реактора тоннами піску не ліквідує небезпеку, а лише призведе до нового вибуху?

Уночі 27 квітня Шашарін, нещодавно звільнений від завдання наповнення мішків, задля оцінки ситуації переговорив із провідними вченими, включаючи Легасова. «Перше питання, що тру бувало кожного з нас, полягало в тому, чи працює взагалі реактор або його окремі системи, — іншими словами, чи продовжується вироблення недовговічних радіоактивних ізотопів», — пригадував Легасов. Потрібно було провести замірювання на місці. Вони використали бронеавтомобіль, обладнаний приладами для вимірювання гамма-активності та нейтронного випромінювання, наблизившись до зруйнованого реактора, наскільки це було можливо. Результати шокували: лічильники зафіксували високі рівні нейтронного випромінювання. Це, зі свого боку, могло означати, що реактор продовжує працювати: він живий і може вибухнути знову — тільки тепер вибух буде значно потужнішим за той, що зруйнував 4-й енергоблок і змусив урядову комісію віддати наказ про евакуацію Прип’яті. Наступний вибух може зруйнувати не лише цілу АЕС, а й утворити радіоактивну хмару таких розмірів, яких буде достатньо, щоб зробити непридатною для проживання значну частину Європи.

Валерій Легасов особисто сів у броньований автомобіль, наказавши відвезти його до реактора, де невдовзі він зрозумів: на вимірювання нейтронів — іонізуючих субатомних частинок, які могли пролити світло на те, що відбувається з реактором, — можуть впливати потужні гамма-поля, ще один елемент іонізуючого випромінювання. З огляду на це Легасов запропонував інший метод вимірювання радіоактивності всередині реактора. «Ми отримали найбільш достовірну інформацію про стан реактора шляхом оцінки кореляції недовговічних і довговічних ізотопів йоду-134 та йоду-131 і шляхом радіохімічних замірів», — зауважував Валерій Легасов. Вони одразу усвідомили, що «недовговічні ізотопи йоду не виробляються; отже, реактор не працював і перебував у підкритичному стані». Це стало величезним полегшенням. У Москву доповіли: заміри, проведені членами урядової комісії, показали значення 20 нейтронів на квадратний сантиметр за секунду. «Хоча слід визнати, — зазначав Шашарін, — що вимірювання ми проводили на відстані і через бетон».

Наступним важливим завданням для Легасова став процес підтримання температури палаючого графіту на рівні, який би не дозволяв капсулам уранового палива виділяти додаткову радіацію. Для запобігання перегріву реактора вчений запропонував використати бор, хімічний елемент, який поглинає нейтрони. Утім, спершу Легасов мав переконати погодитися своїх керівників у Москві та Прип’яті, після чого для виконання завдання необхідно було знайти потрібну кількість свинцю (бор у достатній кількості зберігався у сховищі АЕС). Спільники Легасова в Москві — особливо Анатолій Александров, директор Інституту атомної енергії і президент Академії наук СРСР, — сприйняли пропозицію вченого неохоче. Особисто Александров пропонував замість бору використовувати глину. Щербина вирішив використати і бор, і глину. Йому просто треба було знати, скільки саме свинцю, бору та інших матеріалів потрібно. Коли Легасов попросив 2 000 тонн свинцю, зазначивши водночас, що цього може бути недостатньо, Щербина наказав привезти 6000 тонн. Цього було забагато, проте голова урядової комісії не переймався. У його розпорядженні перебувала економіка всього Радянського Союзу.

Відтепер пілоти гелікоптерів скидали в отвір реактора не лише пісок, а й глину, бор і свинець. Пісок був необхідний для гасіння палаючого графіту, що призвело б до падіння температури графіту; бор і глина — для запобігання ланцюговій реакції. Цього аргументу було достатньо для Щербини і його комісії. Утім, деякі вчені намагалися переконати Легасова, що ланцюгова реакція була неможлива навіть теоретично, адже паливні канали зруйнувалися. Єдиний активний процес усередині реактора — це горіння графіту, внаслідок чого бор просто не потрібен. Валентин Федуленко, головний спеціаліст Інституту атомної енергії з питань реакторів РБМК, який прибув до Прип’яті після обіду 27 квітня, був переконаний — потреби в піску, глині чи свинцю немає.