Сергей Плохий – Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи (страница 2)
Чорнобиль в історичному зрізі — це історія техногенної катастрофи, яка посприяла краху не лише радянської ядерної енергетики, а й радянської системи загалом. Аварія ознаменувала початок кінця Радянського Союзу: фактично через якісь п’ять років світова наддержава впала, приречена, по-перше, крахом, якого зазнала корумпована комуністична ідеологія, і, по-друге, протиріччям в управлінській та економічній сферах радянської системи.
Вибух на Чорнобильській атомній електростанції поставив під сумнів і драматично змінив радянську систему. Витоки політики гласності (або відкритості), яка надала ЗМІ та громадянам право на обговорення соціально-політичних проблем і критику влади, лежать саме в пост-чорнобильській епосі. Оскільки населення вимагало дедалі більше інформації від уряду, офіційна повістка секретності поступово відступила. Аварія на ЧАЕС змусила уряд визнати екологічні негаразди як законну підставу для радянських громадян створити власні організації, які, зі свого боку, зруйнували монополію ЦК КПРС на соціально-політичну активність. Перші радянські громадські організації та політичні партії зародилися саме на основі екологічних протестів, що охопили найбільш забруднені промислові центри Радянського Союзу.
Більше того, оскільки радіація впливала на кожного — від партійних лідерів і до пересічних громадян, — чорнобильська аварія різко посилила невдоволення політикою (зокрема національною) Москви. В Україні, батьківщині зруйнованого реактора, політичні наслідки були наймасштабнішими. У протистоянні Москві та новому радянському лідеру Михайлові Горбачову були зацікавлені дві ворогуючі політичні сили — український комуністичний істеблішмент і новостворена демократична опозиція. А у грудні 1991 року, проголосувавши за незалежність своєї країни, українці відправили Радянський Союз на звалище історії — СРСР офіційно розпустили вже через кілька тижнів після українського референдуму. Звісно, неправильно пов’язувати зародження політики гласності в СРСР і попит на національні рухи в Україні та інших республіках виключно з вибухом на ЧАЕС, проте вплив чорнобильської катастрофи на ці взаємопов’язані процеси цілком очевидний.
Пролог
Приблизно сьома ранку 28 квітня 1986 року. Кліфф Робінсон, — 29-річний хімік, який працює на АЕС Форсмарк (що у двох годинах їзди від Стокгольма), — йде чистити зуби після сніданку. Щоб потрапити із вбиральні до роздягальні, потрібно пройти через радіаційний монітор, — і Кліфф робив це тисячі разів. Проте сьогодні все інакше — пролунав сигнал детектора. «Це безглуздо» — перше, що спало йому на думку, адже Робінсон ніколи навіть не заходив у зону контролю, де міг би отримати певну дозу радіаційного опромінення. Кліфф проходить через детектор удруге — сигнал роздається знову. Лише з третьої спроби детектор замовкає. Ось тобі й пояснення — клята штуковина просто зламана!
Робота Робінсона на станції полягала в моніторингу рівня радіації. І настільки ж іронічно, як здавалося Кліффу, — що задля демонстрації автоматизму всієї системи детектор «обрав» саме його. Добре, що він все ж прийшов до ладу — Робінсон продовжив виконувати свої службові обов’язки, практично забувши про несподівану тривогу. Втім, коли пізніше того ж ранку Кліфф знову повернувся в цю зону, він застав чергу з робітників, які також не могли пройти через детектор, не відключивши його. Тепер замість перевірки приладу Робінсон узяв у одного з колег у черзі черевик і відніс взуття до лабораторії для аналізу. Від отриманих результатів по шкірі Робінсона пробігли мурашки. «Я побачив видовище, яке не забуду ніколи, — згадував хімік. — Взуття було надзвичайно забруднене. Я міг спостерігати, як різко зростав спектр».
Перша думка працівника станції: хтось підірвав атомну бомбу. Взуття фонтанувало радіоактивними елементами, які у звичному порядку виявити на станції неможливо. Робінсон доповів про результати вимірювань головному інженерові, після чого вони були передані до Шведського комітету з радіаційної безпеки у Стокгольмі. Спершу керівники у столиці подумали, що проблема пов’язана безпосередньо з атомною електростанцією, і персонал Форсмарку було оперативно евакуйовано. Розпочалася перевірка АЕС Форсмарк, унаслідок якої, втім, нічого не виявили, а вже через кілька годин стало очевидно — аж ніяк не станція спричинила підвищення рівня радіоактивного забруднення. Припущення відносно вибуху атомної бомби також відкинули — радіоактивні елементи не відповідали характеристикам бомби. І коли високий рівень радіоактивного забруднення зареєстрували на інших атомних станціях, висновок був лише один — радіоактивні матеріали заносяться з-за кордону.
Розрахунки і напрямок вітрів вказували на південний схід, до однієї з двох ядерних наддержав. Невже там сталося щось жахливе? Радянський Союз мовчав. Шведський комітет із радіаційної безпеки зв’язався з Москвою, але там заперечували факт наявності будь-чого, що могло б призвести до радіоактивного забруднення. Утім, служби безпеки у Скандинавських країнах продовжували реєструвати надзвичайно високі рівні радіації: так, у Швеції рівень гамма-випромінювання на 30–40% перевищував норму; у Норвегії він подвоївся; у Фінляндії ж рівень шестикратно перевищував нормальні показники.
Радіоактивні гази ксенон і криптон — субпродукти ядерного розпаду урану — розносилися територією Скандинавії, тобто регіону, який охоплює не тільки Фінляндію, Швецію і Норвегію, а й Данію. Аналізи вказували на те, що джерело радіоактивного забруднення, де б воно не було, продовжує виділяти небезпечні матеріали. Шведи неодноразово виходили на Зв’язок із трьома радянськими установами, однак останні продовжували заперечувати факт будь-якої аварії чи вибуху. Тодішній міністр довкілля Швеції Бірґітта Даль наголосила: країна, відповідальна за розповсюдження радіоактивних матеріалів, порушує міжнародні домовленості, якщо вона приховує життєво важливу інформацію від світової громадськості. Та відповіді з боку СРСР, як і раніше, не було. Шведські дипломати навіть зв’язалися з Гансом Бліксом, колишнім міністром закордонних справ Швеції, який тоді працював генеральним директором Міжнародного агентства з атомної енергії зі штаб-квартирою у Відні. МАГАТЕ також перебувало у невіданні.
Чого чекати? Не зрозуміло. Незважаючи не підвищення рівнів радіації, прямої загрози життю людини і навколишньому середовищу вони ще не створювали. Та якщо забруднення продовжиться або навіть зросте? І що все-таки сталося там, за «залізною завісою»? Це був теракт або випробування нової зброї? Чи, може, мова про ядерну аварію безпрецедентних масштабів? Та що б там не трапилося, воно буде стосуватися всього світу. Світова громадськість була вже втягнута. І лише Москва мовчала.
Розділ 1
Гіркий Полин
Глава 1
Партійний з’їзд
Настав важливий день — багато хто у Москві та в СРСР загалом вважав, що цей день стане символом початку нової ери. Прохолодним зимовим ранком 25 лютого 1986 року, — а вночі температура знизилася до мінус 20 градусів за Цельсієм, — близько 5000 тепло одягнених чоловіків і жінок, включаючи високопосадовців та вищих чинів ЦК КПРС, військових офіцерів, учених, директорів найбільших державних підприємств, а також представників робітничного класу і колгоспників (так званих «трудящих мас»), почали збиратися в серці Москви, на Красній площі, прикрашеній величезним портретом Володимира Ілліча Леніна. Ці люди були делегатами з’їзду Комуністичної партії СРСР — XXVII від моменту заснування партії жменькою ідеалістичних соціал-демократів наприкінці XIX століття. Їхнє завдання полягало у визначенні нового курсу держави на наступні п’ять років.
Дійшовши до Кремля, люди направились у бік Кремлівського палацу з’їздів, сучасної будівлі зі скла і бетону, прикрашеної білими мармуровими колонами. Палац було споруджено 1961 року на місці будівель епохи царя Бориса Годунова. Тодішній перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов прагнув перевершити Будинок народних зібрань, відкритий Мао Цзедуном у Пекіні 1959 року. Китайський палац міг вміщувати до 10 000 чоловік, унаслідок чого заздрісний радянський уряд збільшив кількість місць із 4000 до 6000 чоловік, «сховавши» майже половину будівлі під землею, — і саме там розміщувалась більша частина місць залу засідань. Лише місця на балконах були вище від рівня земної поверхні. Коли справа стосувалася партійних з’їздів, який проходив кожні п’ять років, радянське керівництво встановлювало обмеження — до 5000 чоловік. Відтоді не мало значення, наскільки великим був членський склад Комуністичної партії (хоча він розширювався швидкими темпами) — переповнити залу означало б пожертвувати комфортом присутніх у будівлі. За винятком стадіонів, які могли вмістити більше, такої кількості місць в залі у Радянському Союзі не було.
Хрущов відкрив новозбудований Кремлівський палац з’їздів у жовтні 1961 року, якраз напередодні XXII з’їзду КПРС. З’їзд постановив, по-перше, перевезти тіло Йосипа Сталіна з мавзолею, в якому воно зберігалося поряд із тілом Леніна, і, по-друге, запропонував нову програму побудови комуністичного суспільства, економічний базис якого мав бути закладений до початку 1980-х. І тепер, 1986 року, делегати XXVII з’їзду Комуністичної партії СРСР мали підбити невтішні, м’яко кажучи, підсумки зробленої роботи. Темпи розвитку економіки падали пропорційно до росту населення. Імовірність повного краху набувала дедалі чіткіших контурів. Ріст національного доходу, який, за підрахунками радянських економістів, у 1950-х роках становив 10%, скоротився до 4% 1985 року. При цьому ЦРУ Сполучених Штатів наводило ще більш невтішні оцінки — темпи росту скоротилися до 2–3%, з падінням через певний час до приблизно 1%.