Сергей Плохий – Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи (страница 15)
Нарешті — найголовніше. Прийдешні вихідні мали стати початком затяжного святкового марафону: 1 травня було Днем міжнародної солідарності трудящих, офіційним святом в СРСР; православний Великдень, офіційно ігнорований владою, але не серед населення, припадав на 4 травня; тиждень після цього теж був коротким, адже дата 9 травня, що знаменувала перемогу у Другій світовій війні, вважалася офіційним святом, яке широко відзначала і влада, і звичайні люди. Таким чином, п’ятниця, 25 квітня, була останньою можливістю вирішити всі незакінчені справи, доки святковий настрій не охопить місто, фактично відклавши роботу до середини травня.
Як і всі у Прип’яті, Віктор Брюханов із нетерпіння очікував спокійних вихідних. Хто-хто, а він точно потребував відпочинку. Після приїзду з Москви Брюханов працював не покладаючи рук, і додому повертався виключно для сну. Тепер він матиме можливість насолодитися теплою погодою і природою. Якось одного разу, коли на початку квітня він і його дружина Валентина купалися в річці, вони побачили у воді двох лосів — досвід, відверто кажучи, незабутній. Хто знає, можливо вони зустрінуть тварин знову. Та найголовніше, що їхня донька Лілія з чоловіком уже їхали до батьків із Києва.
П’ятниця, як завжди, видалася складним днем для Брюханова, але жодних ознак неприємностей, що могли б зіпсувати вихідні, не було. Радіоактивні витоки тривали, та персоналові вдавалося тримати все під контролем. Не було ніякої потреби зупиняти роботу будь-якого з реакторів для розв’язання проблеми, як це сталося кілька тижнів тому на Запорізькій АЕС, де працювали два енергоблоки, а ще один перебував на стадії будівництва. Сьомого квітня диспетчери ЗАЕС виявили радіоактивність в охолоджувальній воді, що надходила з реактора, — норма перевищувалася в чотирнадцять разів. Задля усунення неполадок адміністрація змушена була зупинити реактор на два тижні, заморозити будівництво незавершеного блока і взагалі припинити виробництво електроенергії, адже їхній третій енергоблок потребував ремонту. Чим все це завершилось? Відсутністю електроенергії, премій і багатьма питаннями з боку партійних та державних управлінців.
Чорнобильська атомна електростанція працювало згідно з графіком. ЧАЕС вважалася однією з найкращих у галузі, маючи в середньому п’ять технологічних аварій або відмов обладнання на рік. Адміністрація станції планувала зупинити 4-й реактор, однак це було зумовлено виключно регулярними перевірками системи і ремонтом відповідно до галузевих нормативних положень. Залежно від стану реактора подібні ремонтні роботи могли розтягуватися на кілька місяців, а частота зупинок визначалася Міністерством. І оскільки новий всесоюзний міністр енергетики та електрифікації Майорець був сповнений рішучості творити історію і прагнув добитися визнання партійного керівництва, інтервали між зупинками реакторів було збільшено, а час на ремонтні роботи скорочено. Збільшення виробництва енергії мало б порадувати вище керівництво, адже 1985 року ЧАЕС перевиконала плани майже на 10 відсотків не в останню чергу завдяки скороченню часу, виділеного на ремонт, проте 1986-го тепер уже вкрай необхідні зупинки мали скоротити виробництво електроенергії порівняно з попереднім роком. Місцевому партійному керівництву такий розвиток подій не подобався.
Водночас усе ж існувала низка галузевих стандартів, яку не могли ігнорувати ані партійні чиновники, ані міністр. У квітні настала черга 4-го енергоблока зупинитися для ремонту, і команда Брюханова була готова виконати свою роботу. Як часто трапляється в таких випадках, зупинку реактора збиралися використати для перевірки на низькому рівні потужності його численних систем. Одне з випробувань, яке планували провести перед припиненням роботи енергоблока, стосувалося парової турбіни і було розроблене для того, щоб знайти спосіб зробити реактор більш безпечним при АЗ-5 (аварійний захист 5-ї категорії. —
Вирішення запропонували інженери науково-дослідного інституту Донецька. Вони наголошували: подібно тому, як не охолоджується відразу після зупинки реактор, не припиняє свої оберти й турбіна, яка приводиться в дію залишковим тиском пари; енергію від обертання, яке ще продовжуватиметься, теоретично можна використати для виробництва електроенергії в кількості, достатній для покриття проміжку в 40–45 секунд. Утім, скільки саме триватиме обертання, спричинене імпульсом турбогенератора, і як багато енергії воно може дати — невідомо. І це питання, відповідь на яке донецькі інженери хотіли знайти за підтримки своїх чорнобильських колег, — зупинивши 4-й реактор. У цьому полягала суть експерименту.
Складність же зумовлювалася тим, що для проведення тесту, який, зрештою, поліпшив би механізми автоматичного відключення, ці самі механізми потрібно було вимкнути, змоделювавши таким чином перебій в енергопостачанні і роботі станції. Відповідно, існував ризик втрати контролю реактора безпосередньо під час випробування. Та ніхто не вбачав у цьому великої проблеми. Керівники станції були зацікавлені у проведенні випробування, оскільки його результати дозволили б їм освоїти ще один аварійний захист реактора, передбачений його конструкторами. Більше того, проведення випробування від них вимагали в Міністерстві. Раніше персонал ЧАЕС уже намагався провести такий тест, але він провалився внаслідок несправності паротурбінного генератора. Проблему розв’язали, і тепер усе мало пройти добре.
Підготовка до випробування стартувала в березні і завершилася в середині квітня. І хоча тестування парової турбіни потенційно було найскладнішою частиною перевірки системи, запланованої на 4-му реакторі, очікувалося проведення ще кількох експериментів. За підготовку графіка всіх випробувань відповідав один із найдосвідченіших інженерів Віталій Борець. У свої сорок років Борець мав за плечима досвід роботи на багатьох станціях Радянського Союзу, а до Прип’яті вперше приїхав у березні 1974 року. На момент приїзду в місто він майже двадцять років працював у галузі ядерної енергетики — переважно в містечку Томськ-7, закритому адміністративно-територіальному утворенні, ядерному об’єкті поблизу сибірського міста Томська. На відміну від самого Томська, Томськ-7 не було позначено на жодній із карт. Це місто стало прародителем першої радянської промислової АЕС, запущеної 1958 року, головним продуктом виробництва якої був збройний плутоній, а не електроенергія. У грудні 1963 року Борець входив до складу команди, яка запустила четвертий реактор на станції — АДЕ-4. Як і реактор Чорнобильської станції, в АДЕ-4 для сповільнення нейтронів, які розщеплюють ядра збагаченого урану, використовується графіт. Борець пропрацював на ЧАЕС протягом десяти років, доки не влаштувався на роботу до підрядника, відповідального за встановлення реакторів. Процес зупинки реактора також входив до сфери його компетенції.
Пропозицію підготувати графік експериментів Борець прийняв із задоволенням. Він був прекрасно ознайомлений із роботою Чорнобильської АЕС, 4-й енергоблок якої був найновішим і, як вважали багато хто, найбезпечнішим на станції. Цей енергоблок зводили в рамках другого етапу будівництва: на відміну від 1-го і 2 енергоблоків — окремих будівель, — його будували у своєрідному дуплексі з третім блоком. Обидва енергоблоки характеризувалися виробничою потужністю до 1000 мегават електроенергії, а для досягнення цього показника вони мали виробляти щонайменше 3000 мегават термальної потужності. Генеруюча ж потужність 3-го та 4 енергоблоків оцінювалась у 3200 мегават термальної енергії. Третій блок почав функціонувати у грудні 1981 року, 4-й — у грудні 1983-го. Протокол комісії, яка інспектувала і вводила 4-й енергоблок в експлуатацію, Микола Фомін підписав 18 грудня 1983 року.
У протоколі описувались основні характеристики реактора: його корпус являв собою сталевий циліндр діаметром більше ніж 10 метрів і заввишки 7 м, виготовлений із високочистого графіту і поміщений у бетонний контейнер довжиною 22 метри, заввишки 26 м і шириною теж 22 м. Циліндр складався з графітних блоків, які сповільнювали дію швидких нейтронів і сприяли підтриманню ланцюгової ядерної реакції, розщеплюючи атоми урану на менші атоми та вивільнюючи кінетичну енергію. Зверху і на дні циліндра прикріплювалися дві металеві пластини, що слугували біологічним захистом. Верхня пластина — «Система Є», яку оператори називали просто «Єлена» — пронизувалася численними отворами для двох компонентів: керуючих і паливних стержнів. Паливних стержнів у реакторі було 1661 одиниць, — кожен довжиною 3,5 м, заповнений гранулами 2–3% збагаченого урану-235 і природного урану-238; рухомих керуючих стержнів було 211 одиниць, при цьому кожен стержень виготовлявся з карбіду бору, який поглинав нейтрони і, відповідно, міг сповільнювати реакцію поділу, якщо був вставлений в активну зону реактора, або ж міг забезпечувати зростання швидкості реакції, якщо виймався з активної зони. Контур теплоносія переганяв воду, перегріту за рахунок енергії, яка вироблялася ланцюговою реакцією від паливних стержнів, у барабани-сепаратори; останні ж відділяли пару і подавали її в турбіну для вироблення електроенергії.