Сергей Абрамов – Двоє під однією парасолькою (страница 59)
— “Жінко, що в тебе під шаллю?” — “Майбутнє!”
Дан тоді відзначив про себе: цитата звідкись, дівчата в нас освічені. А тепер силкувався згадати: звідки — і не міг, не знав він цих рядків, навіть вгадати автора безсилий.
Але ж Тіль про те ж говорив, тільки суворою прозою. Кожна жінка — чарівниця. Бальзам на душу, чи не так, Дан? Кожна — не тільки твоя! І треба без оглядки вірити в їхнє чаклунство і не мучитися удаваною гордістю: як я, такий сильний, з нержавіючої сталі, звичайній жінці долю вручаю?
У тому-то й секрет, що незвичайній.
Звичайні, має рацію Тіль, нині свою рівність з сильною статтю щодуху доводять, опорні позиції завойовують, світ перекинути готові. А незвичайним нічого завойовувати, вони своїх позицій ніколи не здавали, і міцнішого од цих позицій нічого в світі немає.
Дурень ти, Дан, дурень безтямний. Хотіли тебе на шлях істинний наставити, а ти, як і личить дурневі, не погодився.
Тепер і радий би все назад повернути, та пізно…
А раптом не пізно?
Знайти її, прочесати всі будинки навколо Садового кільця, цілодобово на кожній зупинці після Самотьоки чергувати, чекати, коли вийде вона з тролейбуса, повернути казку, яка і є життя…
Але ж Оля — чаклунка, вона все про нього знає, все відчуває, невже не зрозуміє, як погано йому тепер?
А коли і зрозуміє, чому б їй з’явитися? Він сам не зняв трубку з телефона, сам, ніхто його за руку не тримав.
А коли і зрозуміє, чому їй прощати його? Адже він сам вирішив, що страшна йому її чарівна сила, а отже — не потрібна.
Але ж Оля чаклунка, вона все про нього знає. Вона знає, що він її кохає, хоча і не говорив їй про те, знову гордість дурна завадила.
Але ж він не чародій і не відає: як Оля до нього ставиться? Щось не чув він від неї про кохання. Не чув, тому що не хотів чути, боявся слів, бо на них реагувати треба, інші слова у відповідь говорити — найголовніші, єдині. Немає у нього таких слів, не знав він їх ніколи, не повторював нікому…
Ні?
Є, досхочу їх є, тільки його слів, власних, виношених!
Пізно, Дан, пізно, спакуй їх якомога щільніше де-небудь на дні пам’яті — до наступного разу. Якщо він буде — наступний…
Підійшов до вікна: коли цей дощ закінчиться? Квітень на зламі, хочеться сонця, справжньої весни, зелені, сухого асфальту, розкресленого квадратами “класиків”, набридли плащі, парасольки, навіть Тілю його калоші, мабуть, остогидли.
Подивився на годинник: за дві хвилини вісімнадцята. Мовчить телефон, мовчить як заклятий, ніхто не рветься поговорити з Даном, всі, кому номер повідомив, записали його і забули.
Друзі називається…
Рівно вісімнадцята на годиннику, кінець робочого дня, контрольний “телефонний” час.
Який дощ на вулиці!
Спучуються, розскакуються водяні бульбашки на калюжах, перекинутим човном пливе-летить над ними легка-легка барвиста парасолька.
ПОТРІБНЕ ДИВО
Цирк був порожній і лункий, немов рояль, з якого вийняли музику.
— На сьогодні — все, — мовив Олександр Павлович, — зачиняймо контору.
— А люки перевірив? — запитав інспектор манежу.
— У вас що, ілюзію давно не працювали?
— Давно… — Інспектор згадував: — Років зо два вже…
— Воно й видно. Мотлоху в люках, як на смітнику.
— Я скажу уніформі.
— Не треба. Мої хлопці самі приберуть.
— Бережеш таємниці, старий факіре?
— А що ти думаєш? Не встигнеш обернутися — вкрадуть. Таємниці в мене на вагу золота.
— Особливо з люками… — посміхнувся інспектор. — Жагуча таємниця. Асистентку — до ящика, ящик — під склепіння — трах, бах! — ящик на клапті, асистентка — в амфітеатрі, жива-здорова… Дурневі ясно, що під манежем — люки! Нам ось піонери про це листи пишуть…
— Хай пишуть, на те їх грамоти навчають… А взагалі, у мене з твоїми люками — півтора трюка. Хочеш — викину?
— Викини, будь розумником. У тебе і так усі трюки — вищого гатунку, ти в нас великий чарівник… До речі, поділись з товаришем по мистецтву: як це ти з акваріума пісок різний на колір дістаєш? І ще сухий… Адже акваріум прозорий, все видно…
— Значить, не все… Секрет фірми, товаришу по мистецтву. Піду на пенсію — опишу в популярній брошурі. Для піонерів. Щоб тебе листами не мучили… Гаразд, відпочивай до завтра.
— Якже, відпочинеш… — зітхнув інспектор. — Через півгодини — репетиція у ведмедів…
— Ну це вже твій клопіт. Дивися, щоб не з’їли… — І Олександр Павлович, глянув на годинника, поспішив на другий поверх, в особисту гардеробну. До шостої — всього півтори години, а треба ще встигнути забігти додому, стати під душ, переодягтися, купити квіти — найкраще троянди, червоні, шовкові, з важкими краплями води на пелюстках, а о шостій його чекала Валерія — рівно о шостій, так домовилися: найбільше в світі Олександр Павлович цінував в людях залізну пунктуальність. У цьому, до речі, вони з Валерією сходились…
А в чому сходилися?
Якщо чесно, ні в чому не сходилися: це й цікавило Олександра Павловича в його новій знайомій. А втім, вони поки не порівнювали свої погляди з різних приводів, не з’ясували— хто правий, а хто ні, а тому і не сварилися, жодного разу за два — так, вже майже два, який термін, однак! — тижні знайомства, хоча Олександрові Павловичу і кортіло іноді посперечатися, пофехтувати. Але до своїх тридцяти восьми років він остаточно вирішив, що будь-яке з’ясування взаємин, поглядів на світ чи — тим паче! — життєвих принципів, будь-які там суперечки з цих хворобливих принципів безперечно ведуть до незлагоди. Все це однаковою мірою стосується як чоловіків, так і жінок, і якщо з чоловіками Олександр Павлович конфліктів не уникав, не цурався них, надто по роботі, то з жінками — справа інша. Жінку не переконаєш, серйозно вважав Олександр Павлович, жінку треба визнавати такою, якою вона є, терпіти її й уважно вивчати, шукати слабкі місця, коли маєш бажання. А коли ні — то йди мимо, спокійніше буде…
Що ж до Валерії — бажання було.
Олександр Павлович вперше, певне, зустрічався з таким яскравим, кажучи казенними словами, представником віку емансипації, надзвичайно симпатичним представником — тут годі й казати, але до самої емансипації, до процесу цього горезвісного Олександр Павлович ставився з упередженням і аж ніяк не вірив у “ділових жінок”, стверджував — коли розмова про це заходила, — що “діловитість” їхня не що інше, як метод самозахисту, дурного самоутвердження, а за ним — звичайнісінька жінка, із всіма богом даними лише їй якостями. Як фізичними, так і душевними. І нічим якостей цих не приховати: хоча на якусь мить, але вихопляться вони назовні, проявлять себе.
Але ось дивно: Валерія, схоже, була винятком, нічого у неї поки що не прохоплювалося, а Олександр Павлович не терпів винятків, не вмів у них повірити, тому і поспішав на побачення до Валерії, до загадкової жінки-винятку.
До речі, Олександр Павлович не заперечував очевидного: емансипація емансипацією, а жінка Валерія — дуже цікава. В міру вродлива, в міру розумна, в міру інтелектуальна… А що без міри самовпевнена — чи інакше: впевнена у собі! — так це ще подивимося, як кажуть…
А можливо, вона просто йому подобалась?
Може, й подобалася, все буває, але Олександр Павлович ніколи не квапився з висновками, тим паче, що сталась одного разу у його житті помилка саме через квапливість: одружився — розлучився, а між цими веселими дієсловами— три з лишком роки…
Валерія поцікавилась якось:
— А навіщо одружувалися?
Олександр Павлович чесно пояснив:
— Здається, любив…
І почув у відповідь:
— “Здається” — поняття неконкретне, хитке. Як можна ним керуватися?
— А так і можна, — посміхнувся Олександр Павлович. — Ви що, тільки конкретними керуєтесь?
— Тільки! — відрізала. — Як і будь-яка розсудлива людина…
Отакої! Розсудлива людина… А звідки, скажіть, в розсудливої людини дочка-школярка? Може, лелека адресою помилився?
Олександр Петрович цим нетактовно поцікавився і отримав досить конкретну — у стилі Валерії — відповідь:
— Це питання я вважаю за краще не обговорювати.
Вважаєте за краще?.. На здоров’я! У нас свої таємниці, у вас — свої, обмінюватися не станемо… Втім, цікаво: коли вона встигає приділяти увагу дочці? Часу немовби немає: за два минулих тижні Олександр Петрович вивчив розклад Валерії, сам до нього досить щільно втиснувся… Чи, може, вона в неї вундеркінд?..
Олександр Павлович не бачив дівчинки — не було поки що нагоди. Звичайно заїжджав за Валерією на роботу, до інституту, забирав її з кафедри чи з лабораторії, а повертався додому пізно: ритуал прощального поцілунку у дверей під’їзду — і на добраніч, Леро. Сьогодні ж був шанс познайомитися з диво-дитиною: Валерія вранці до інституту не пішла, якісь там у неї сталися зміни, і їхав за нею Олександр Павлович саме додому — вперше, до речі: навіть поцікавився по телефону номером квартири.
Троянди він придбав на імпровізованому базарі біля метро “Білоруська” які хотів, такі й купив, шовкові і з краплинами на пелюстках — і рівно о шостій дзвонив до квартири Валерії. Дзвінок, відзначив, заїло: доводилося туди-сюди хитати кнопочку, шукати зниклий контакт. Валерія — жінка технічна, кандидат якихось там складних наук, могла б і відремонтувати… Проте двері відчинилися. Відчинила їх дівчинка років десяти, невисока, худенька, незграбна навіть, з прямим, підстриженим “під пажа” каштановим волоссям. Відкрила і відступила, пропускаючи Олександра Павловича в тісний передпокій.