Сергей Абрамов – Двоє під однією парасолькою (страница 61)

— Як заслужив…

Він вів машину і палив сигарету — ту, що залишилась від фокуса. Він знав, що не заслуговує на добре ставлення. Але звідки про це знала Валерія?

Олександр Павлович сидів у своїй гардеробній в цирку і дивився у вікно. Вересень вже настав. Ще зелене, але вже трохи жовте дерево — ясень, здається, — шелестіло під по-літньому теплим вітром, що часом залітав ненадовго до гардеробної Олександра Павловича. Десь унизу утробно ревли ведмеді.

До прем’єри, до відкриття сезону, залишалося десять днів.

Олександр Павлович приїхав до цирку відразу ж після своєї відпустки, і так вже сталося, що один з перших. Можна було, не рахуючись із звичним обмеженим репетиційним часом, прогнати атракціон, навіть можна було зробити це вдень, а не вночі — в звичний для ілюзіоністів час, — тому що в цирку майже ніхто не з’являвся і не варто боятися цікавих. Але дуже не хотілося працювати…

Олександр Павлович вивчав ясеня і згадував вчорашню нічну розмову з Валерією. Він сам на неї напросився, розв’язав її, коли вже за північ під’їхали до її під’їзду і сиділи в темній машині. Олександр Павлович не поспішаючи палив, струшуючи попіл за вікно.

— Як тобі люди? — запитав він.

Вони гуляли в його компанії, а вірніше, навіть не в його — в компанії його приятеля-сценариста, щось пили, чимось, природно, закусували, про щось говорили, — вже й не згадати про що, а як списи ламали!..

— Люди? — Олександр Павлович не бачив Валерії,але по голосу відчув, що вона посміхнулась. — Там була лише одна людина. Твій приятель. Він, я зрозуміла, розумний. А решта — базіки й нероби.

— Ти ж їх не знаєш. — Він раптом відчув образу за цих людей, до яких, якщо чесно, нічого не відчував, окрім банальної житейської цікавості. Двоє—троє акторів, не раз бачених ним у кіно, два — три письменницьких прізвища — з тих, що завжди чути, і ще п’ятеро невідомих…

— Сашко, любий, їх і не треба знати, їх досить послухати… Ти ж сам так думаєш, тільки чомусь ображаєшся.

— Я так не думаю. Я не вмію робити висновки після першої зустрічі. Зрештою, і про мене, і про тебе хтось міг би так подумати.

— Про тебе — так, ти говорив мов заведений. А про мене — ні, я весь вечір промовчала. Про мене швидше вирішили, що я дурна, темна інженерша, до їх рівня не дотягую.

— А ти дотягуєш?

— Сашко, не злись, не треба… Пам’ятаєш анекдот про солдата, який поєднав простір і час? Ну пам’ятаєш: він копав канаву від паркана до обіду?.. Ми вимірюємо наші рівні — я маю на увазі себе і тих людей — в різних одиницях, в різних координатах. Даремно порівнювати.

— І чиї ж координати кращі?

— Та нічиї не кращі. Вони просто різні, розумієш, різні. Є простір Євкліда і є, наприклад, простір Римана, і нерозумно з’ясовувати, який з них кращий.

— У Римана, пам’ятаю з фізики, складніше…

— Справа не в складності: для кожного простору свої закони, свої завдання, свої відповіді в підручнику.

— Цікаво, з якого ж це я простору?

Валерія засміялась.

— Тобі цікаво? Ти з нашого простору, з земного, із звичного, — потяглася до нього, обняла, голову на плече поклала.

Олександр Павлович відсунувся: палити йому було незручно. А розмова чомусь дратувала.

— Я такий же, як вони, Леро, я базіка і нероба, і мій рівень чудово лягає в їхні координати. Що ти в мені знайшла?

Вона різко відсторонилася, чомусь надто різко, немов він зачепив щось болюче.

— Я нічого в тобі не шукала.

— Але ж ти зі мною?

— Сашко, давай поставимо всі крапки. Ми не діти. Тобі — під сорок, мені — за тридцять. Ні ти, ні я слово “кохання” в розмовах не згадували, так? Ми разом, тому що нам так хочеться, тому що поки, — вона підкреслила це “поки”, — нам добре разом, тому так легко, немає жодних проблем… Я не знаю, як там в тебе, в цирку, а в мене, в інституті, проблем досхочу, досхочу нервозності, це, на жаль, не від мене залежить. Але те, що залежить від мене, я роблю так, як я хочу, розумієш? Я живу так, як я хочу. Я виховую Наташу так, як вважаю за потрібне. Я зустрічаюся з тими людьми, які мені приємні або цікаві. Я тебе не бачу зараз, але не кривися, не кривися, не будь ханжею. Адже ти не ханжа, чи не так?.. Я знаю: тобі зі мною… як це сказати… цікаво, чи що. У тебе не було таких, як я, так?.. Ти розумний чоловік, Сашко, ти допитливий, ти мене вивчаєш. Я не проти. Але і тобі добре зі мною. Поки. І від нас залежить, щоб це “поки” тривало якомога довше. Ти мене зрозумів, Сашко? Ти згоден зі мною?

Найгірше, думав Олександр Павлович, що вона має рацію. Вона цілком правильно визначила ситуацію, сперечатися немає сенсу, але рутинна інерція змушувала його говорити не те, що він думає, а те, що належить.

— Ти цинічна…

— Так, цинічна. Але й ти не янгол. Ти — чоловік, я — жінка, ми разом. Що ще?

— Ти не жінка.

Валерія знову засміялася — легко й коротко.

— Жінка, жінка. І ти це знаєш краще за інших… — швидко, мимохідь поцілувала його в щоку, вибігла з машини. Дверцята тримала відчиненими, і бічні нічники ледь висвітлювали її усміхнене обличчя. — Таких жінок поки — одиниці. Ох, як багато ще бабського в жінці, як багато!.. Але незабаром зовсім не буде. І всі стануть такі, як я.

— Не дожити б, — буркнув Олександр Павлович.

— Доживеш, куди дінешся… — грюкнула дверцятами, повернувши темряву до салону, задріботіла каблучками, гукнула невидима: — Завтра — як завжди, гаразд?

Олександр Павлович посидів ще трохи, перетравлюючи почуте, допалив чергову сигарету — щось палити багато став, пачки в день замало — і поїхав додому.

А тепер він перебирав у пам’яті найменші дрібниці розмови, виважував їх на своїх внутрішніх вагах — звичайно, найточніших! — і сам з себе дивувався. Чому? Та тому, що нічого, крім злої образи на Валерію, він не відчуває, примітивної чоловічої образи. Як він, чоловік, що пройшов вогонь та воду, раптом втратив ініціативу, висловлюючись спортивною мовою — “віддав свою гру”. Свою! Адже те, що сказала Валерія, багато разів міг промовити він і не вимовляв лише тому, що не зумів бути відвертим циніком, завжди грав з жінками в таке солідне благородство… І як чітко вона його розкусила: цікаво йому з нею — влучне слово. Та й інші слова — також влучні: добре йому з нею, легко…

За вікном на ясень — чи що то все-таки за дерево? — поліз обдертий рудий кіт. Він ліз швидко, часом озираючись вниз, і Олександр Павлович відірвався на мить од своїх гірких думок і визирнув у вікно: що кота налякало? Під деревом гуляв робітник з ведмедем на ланцюжку. Ведмідь, пам’ятаючи, що він не в манежі, ходив на чотирьох лапах, важко перевалюючись, нюхав землю і не звертав на кота жодної уваги. А кіт, дурник, вирішив, що ведмідь тільки за ним і женеться…

“Хто за ним женеться? Ніхто ні за ким не женеться… А якщо женеться, то не за ким, а за чим. А за чим?..”

Олександр Павлович поволі підвівся і заходив взад-уперед по тісній гардеробній, намагаючись піймати якусь думку, що зникала, ще навіть неусвідомлену, незрозумілу. Але він був упевнений, що вона, ця думка, надзвичайно важлива зараз, що впіймає, якщо він її “оформить”, як кажуть, — то все з ним і з Валерією буде гаразд, все владнається… Він ходив і тупо повторював: хто за ким женеться? Хто за чим женеться? Хто куди женеться? — і враз зупинився, вражений явною простотою рішення.

Так завжди бувало: з нісенітниці, з пустих сторонніх асоціацій раптово народжувався новий трюк, і Олександр Павлович записував рішення до спеціального записника, вираховував, потім ладнав модельну, перевіряв її в справі і, якщо вона працювала, будував сам чи замовляв її майстрам такою, якою вона з’явиться в манежі, в атракціоні, і тоді вже про трюк заговорять спеціалісти, і стануть його обсмоктувати, і прагнути зрозуміти: “Хто за ким женеться?..”

Олександр Павлович сів за стіл перед дзеркалом, поклав записника, посунув на край баночки з гримом, пляшечки різні, скляночки з щіточками, почав креслити щось хитре. Вийняв з шухляди стола японський мініатюрний калькулятор, гриз олівець, підіймав очі вгору — винаходив…

Улюблене це було заняття, навіть найулюбленіше, і виходило воно в Олександра Павловича, завжди добре виходило, якщо натхнення його опанувало, а тепер, схоже, з’явилося натхнення, бо не відривався він від записника, аж поки не зітхнув полегшено, відкинувся на стільці і… мало не впав, ледве втримав рівновагу: знову забув, що в стільця нема спинки, зламана вона, ніяк відремонтувати не збиреться.

І тільки тоді глянув на годинника: вже пів на шосту.

От дідько: обід прогавив! І не лише обід, але й вечерю міг прогавити, а вечеря в Олександра Павловича за вчорашньою домовленістю намічалася разом з Валерією.

Нічого не вдієш: вечерю доведеться перенести.

Він зійшов до прохідної, кинув дві копійки до автомата, набрав номер: за логікою, Валерія ще в інституті.

— Валерію Володимирівну, будь ласка… Валерія Володимирівна, я вас вітаю, добре, що я тебе застав… Лерочка, вибач, але нині я не можу… Ні, нічого не сталося, просто маю ідейку, хочу перевірити її, час дорогий… З чого ти взяла? Зовсім не образився. І якщо ти не проти, завтра і доведу, що не образився… Гаразд, тоді завтра о шостій я до тебе заїду. Наташі вітання. Скажи їй, що двісті сімдесят три фокуси — за мною…

Згодом він все-таки пообідав — тим, що залишилося в цирковому буфеті. І хоча залишилося там небагато і все холодне і несмачне, він не вередував, навіть не думав про їжу, жував механічно, бо пам’ятав істину: людина повинна харчуватися, щоб не померти від виснаження. Вмерти від виснаження йому тепер було зовсім безглуздо. За своє досить довге циркове життя він придумав і зробив чимало забавних і складних пристосувань, всіляких хитрих механізмів, що перетворили його атракціон в незвичне і таємниче видовище, зовсім не подібне на всі ті, ілюзійні дива, що існували в цирковому “конвейєрі”. Про нього казали: голова в Олександра Павловича працює… Голова в Олександра Павловича добре працювала, руки теж не підводили, але те, що він придумав сьогодні, не йшло ні в яке порівняння з усіма попередніми винаходами. Щоправда, придумане не мало і не буде мати до атракціону жодного відношення, зате пряме — до його нерозумної образи на Валерію. Більше того, воно, придумане, і народилося завдяки образі. Вірніше, внаслідок її. І ще — внаслідок зайвої самовпевненості рудого поганого кота…