Сергей Абрамов – Двоє під однією парасолькою (страница 55)

Прожектори погасли, кіношники пішли проявляти плівку, невеличкий репетиційний зал, незвиклий до масованої інтервенції “варягів”, майже обезлюднів, знову став затишно домашнім. Як там у класика: “Гул затих. Я вышел на подмостки”. Тіль сказав:

— Саме час попрацювати як треба.

— А як треба, Тіль? — Настрій у Дана відмінний, робочий, але біс протиріччя голови не опускає.

У Тіля в руках записник у розкішній шкіряній обкладинці, з золотою монограмою, і олівчик золотий, схоже, подаровані йому вдячними шанувальниками ще до відміни кріпацтва: рідкісна робота, філігранна, тепер таких не роблять, потреба відпала, тепер пишуть кульковими тридцятикопійковими ручками в худих записниках з сірими картонними палітурками.

— Я почну фіксувати всі твої завали, Данчику. Я фіксуватиму їх галочками. За кожні десять галочок ти мені даєш гривеник. Коли номер буде готовий, на ці гривеники я куплю тобі автомобіль “Жигулі” останньої моделі.

— Думаєш, вистачить на автомобіль?

— Вистачить, Данчику, цілком вистачить, ще і на запчастини залишиться.

— А я кажу, що не вистачить, старий циркачу, — обізлився Дан. — Купиш мені автомобіль із своїх кровних.

— Я купив би, дарлінг, але на тобі багато не заробиш. Мені ж за номер однаково платять: чи то я його місяць готую, чи десять років. Прогорю я з тобою, Данчику, останні штани на хліб зміняю… — Сама покірливість, голосок єлейний, оченята додолу опущені.

— Не лякайся, Тіль, калоші залишаться.

Узявши три булави, сів на “залізного коня”, поїхав розкидуватися, гріти м’язи.

Ох темп, швидкість, лиха справа, свистять булави перед обличчям, а ти їх не бачиш, ти тільки їхні сліди реактивні угледіти встигаєш, і звук за ними тягнеться, як за літаком, а вони влипають тобі в долоні і знову злітають — із двох рук, із правої — каскадом, ану по колу, уздовж бар’єра, по манежу проїдемо: бережися, Тіль, задавлю! — і па центр, а там — вистрибом на моноциклі — один-два-три, один-два-три! — пішли булави з-за спини — один-два-три! — а тепер з-під ноги — один-два-три! — веселіше, веселіше, публіка реве, оплески — немов обвал у горах.

— Стоп! — це Тіль крикнув.

Що таке? Що сталося?

— У чому справа, маестро? — піймав булави, тільки тепер відчув важкість у грудях, задихав часто-часто.

— Віддихайся, Дай.

Ти диви: Дан, а не Данчик, найвищий ступінь поваги.

— Я не втомився, Тіль.

— Бачу. А все ж трохи віддихайся. Готово? Бери четверту.

Чотири булави — це для нас дурниця, насіння, пустимо його із двох рук, а тепер поїдемо, поїдемо, швидше, швидше, покрутимо булави, одну — під склепіння, унизу — трьома, трьома, трьома — бах! — четверта прилетіла — ану чотирма. Як?

— Кураж у тебе звідкись з’явився, Дан.

— Він у мене завжди був.

Кидати не припиняємо, темп-темп, сторонні розмови нам не заважають, навпаки — підтримку надають.

— Де ж ти його ховав?

— У камері схову, Тіль, на Казанському вокзалі.

— Чому ж не користувався?

— Беріг, Тіль, на чорний день складав.

Моноцикл між ногами затиснути, пострибаємо трошки— один-два-три-чотири! — невисоко кидати, невисоко, темп не губити, нехай публіка рахує — один-два-три-чотири!

— Сьогодні — чорний?

— Світлий, Тіль, світліше годі й шукати. Просто я шифр від сейфа забув, дістати кураж не міг, а вчора згадав.

— Отже, у нас, виявляється, пам’ять погана, бідні ми, бідні.

— Багаті, Тіль, хочеш, поділюся?

— Чим, Дан?

— Радістю. Гарним настроєм.

— Закохався, чи що?

— Хто знає, Тіль, поживемо — побачимо.

— Чи не та шантретка з телефону?

— Багато знатимеш — швидко постарієш.

— Я і так уже старий, Дан.

— Невже помирати зібрався? Не вірю.

— Ще чого!

— Отож-то…

У бік четверту, зараз ми трьома фокус покажемо, закрутимо кожну у горизонтальній площині, як гвинт у вертольота, як бумеранг, який друг Коля в Австралії шпурляв. Підуть у долоні? Пішли, пішли, увага — увага. І знову вгору, вище, всі три — вище, до колосників, ловимо їх — один-два-три! — ко-омплімент публіці.

— Де ти цього навчився?

— Чого, Тіль?

— Крутити їх по горизонталі.

— Коля так робить.

— Ко-оля…

— А що Коля, що Коля? Пуп землі? Постараємося — не гірше будемо.

— Нахаба ти, геноссе. Добре, якби постарався.

— Не хвилюйся, Тіль, усі лаври будуть наші.

Дан сів на манеж поряд із стільчиком Тіля, глибоко дихав, відновлював “диханку”. Тіль запитав:

— Не пересидиш? Кураж пропаде.

— Він у мене тепер ніколи не пропаде.

— Слухай, Данчику, скажи чесно старому Тілю: що сталося?

Що йому сказати? Чесно? Чесно — він не повірить. Чесно — сам Дан не знав, що з ним сталося, чому вій сьогодні кидає не гірше Колі. Зрештою, так не буває: учора — посередність, сьогодні — талант.

— Я з чаклункою познайомився, Тіль. Вона мене в майстра перетворила.

— Душу їй продав, безсоромнику?

Душу продав? Ні, Тіль, поки що не продав, тільки відкрив трошки, та якщо вона попросить — так віддати можна, задарма. Задарма? Та вона тобі за твою душу стільки авансів видала — не розплатишся! Чи варта твоя душа її подарунків? А чому її? Знову в містику кинуло? При чому тут Оля? Ну, сказала вона, що піде у Дана його номер, легко піде, як хочеться, а він і повірив їй, серйозно повірив, і все вийшло — як же інакше? Інакше так— не їй повірив, а собі, вірніше — у себе, і в тому, звичайно, є чимала заслуга Олі, хто проти цього суперечить, спасибі їй велике.

— То як же щодо душі, Данчику?

— Щодо душі? При мені вона, Тіль, непродажна вона. Дивись, як я п’ять кидатиму.

Зібрав п’ять булав, осідлав моноцикл — увага. Спочатку повільно, зібрано, акуратно викреслюючи рисунок польоту, його траєкторію, щоб кожна булава проходила її найвищу точку, на мить неначе зависала в ній, затримувала момент свого крутіння і знову йшла униз, в долоню. А тепер трохи збільшити темп, не змінювати траєкторії, не чіпати рисунка. Як завжди, у цьому місці Дан і починав сипати — не витримував темпу, руки за ним не встигали. Та тепер булави приходили точно в долоні, руки самі працювали, як кажуть, в автоматичному режимі, і Дан ризикував кидати швидше, стежив за булавами, бачив їх усі одразу, а руки, як і раніше, жили своїм життям, підкидали, ловили, і Дан не дивився на них, як хокеїст, що не звертає увагу на шайбу — все поле зором охоплює, а шайба сама піде куди треба.

У студії світло ставлять добре, рівно, не те, що в деяких нових — велетенських — цирках. Там булаву вгору підкинеш, вона й пропаде, вийде із зони світла, із зони видимості, а ти чекай, тремтячи, коли вона знову з нічого з’явиться, і на те, щоб зловити її, часу у тебе майже не залишається. Важко, хоча потім звикаєш, на одній інтуїції тягнеш. А на невеликий зал прожекторів вистачає, вони весь простір польоту однаково добре освітлюють, напружувати зір не обов’язково.

Дан ще трохи збільшив темп — усе йшло прекрасно, і він ризикнув поїхати по манежу, не зменшуючи темпу жонглювання, до того знахабнів, що перестав дивитися на булави, встромив погляд на уявну публіку, усміхався їй. Щоправда, усмішка в нього була дещо напружена, дерев’яна. Коля, скажімо, взагалі, не усміхається, але натомість від публіки очей не відриває. Каже: “Я гарненьке личко в першому ряду відшукаю — для нього покидаю, воно й задоволене, знічується, коли я його поглядом їм. А потім мені записочку через уніформіста надсилає: так, мовляв, і так, хочу з вами зустрітися”. — “А ти що?” — запитував його Дан. “А я ці записки Люсьці віддаю: нехай знає, як її чоловіка жінки цінують”.

Щодо усмішки — вона сама по собі відшліфується з часом, не в ній щастя. А те, що Дан жодної булави не сипонув і швидкості не втратив, кидав куражливо, — явний успіх. До п’яти булав у темпі, та ще не на килимі — на моноциклі— це вже ознака класності. Далі — простіше: шість-сім булав жоден жонглер не кидає, разів зо три всю серію викине, покаже, що і це йому посильно, і все. Час д0 кілець переходити, пробувати, а булави не залишати, щоденно тренуватися.