Сергей Абрамов – Двоє під однією парасолькою (страница 54)

І тут задзвонив телефон.

Хтось із сповіщених номер перевіряє, подумав Дан, підняв трубку, мовив солідно:

— Слухаю вас уважно.

— Добре, що уважно. А я вже вирішила, що ви від мене ховаєтеся: у студії вас немає…

— Олю! — закричав Дан. — Оленько, люба, у студії кіно знімають, манеж зайнятий, я чекав-чекав, надіявся, а потім незручно стало — пішов, робити там нічого. — Він, дуже зрадівши, навіть не помітив, що “виказує” себе: чекав, надіявся — слова ж які! Де його горезвісна стриманість? Спохопився, знизив тон: — Як ви дізналися про мій телефон?

— Так само, як дізналася, що вам його поставлять.

— До речі, як?

— Набридло повторювати, ви ж усе одно не вірите.

— Вірю, — сказав Дан, але це “вірю” було звичайною даниною ввічливості, тій умовній грі, яку розпочала Оля. — Але все ж таки як?

— От лишенько, нудна ви людина. Вам реальне пояснення потрібне? Будь ласка, набрала нуль дев’ять, запитала номер, адже вашу адресу я знаю.

— Стривайте, як нуль дев’ять? Там мене у списки тільки через місяць внесуть, а то й пізніше. Я знаю, був випадок перевірити.

— Якщо ви такий всезнайко, то не задавайте зайвих запитань. Головне — я додзвонилася. Адже так?

— Так, — підтвердив Дан, ретельно переконуючи себе, що підтверджує він “головне” теж заради ввічливості, переконуючи, але все ж не дуже вірячи своїм переконанням. Якщо чесно, він теж вважав, що це головне. — Ви сьогодні вільні?

— Звичайно.

— Підемо в гості?

— Підемо, обов’язково підемо. Але до кого?

— До моїх приятелів. Пам’ятаєте, коли ми вперше познайомилися, я від них повертався?

— До Валерія Васильовича і його дружини Інни?

— Дивовижно, яка пам’ять!

— Я пам’ятаю і знаю все, що стосується вас.

Дан не став коментувати самовпевнену заяву, запитав тільки:

— Коли і де мені вас зустріти?

— Як завжди: о пів на сьому на зупинці біля Самотьоки.

Поговорили, попрощалися, Дан умостився з книгою на тахті, погортав пожовклі сторінки (З “ятями”, — як презирливо казав Коля, який не вмів читати дореволюційні видання, спотикався на кожній незнайомій — “мертвій” — літері), та не сприймалася “сива старовина”, монастирські і храмові історії — Оля заважала.

Вона пам’ятає і знає все, що стосується Дана. Звідки, як? На перший погляд, пуста фраза, але за короткий час знайомства Дан майже повірив, що пустих фраз Оля не промовляє. Хоча зараз, про нуль дев’ять — явно для проформи. Сказано, щоб Дан-реаліст заспокоївся, не приставав з дурницями. Але як вона дізналася про номер? Подзвонила на АТС? Чи, може, вона працює у Міністерстві зв’язку? Добре пояснення! Тоді вона ще повинна працювати на півставки у Москниготорзі, займатися букіністичною літературою. Інакше не поясниш її провидіння з книгою. Побачила вона його колекцію, припустила, що може його цікавити, подзвонила туди-сюди, переправила “Сиву старовину” у Будинок книги. Так, але дідусь? Дідусь, який здавав червоний том, у схему не вкладався. А чому не вкладався? Він її тато. Чи дядько. Чи товариш по службі. Вона попросила — він відніс книжечку в книгарню. А те, що книжечка виявилася тією самою, за якою Дан ганявся, — випадковість.

Друг Коля якось анекдот розповів. Сперечалися священик і атеїст. Атеїст каже: “Чудес не буває”. А священик йому: “Зійдеш ти, припустимо, на дзвонарню, стрибнеш униз і цілим залишишся. Хіба не диво?” Атеїст йому: “Не диво — випадковість”. Батюшка гарячкує: “А ти ще раз зійди, знову стрибнеш — і знову цілий”. — “Знову не диво — збіг”. Священик до останнього аргументу вдається: “Ти втретє із дзвонарні стрибнеш — і ні синця”. Диво?” — “Ну, громадянине піп, — атеїст йому у відповідь, — це вже точно не диво. Це звичка”.

У Дані також атеїст з священиком сперечалися, ніхто один одного переконати не міг, хоча Дан схилявся до того, що період випадковості закінчився, почалися збіжності, має рацію атеїст. Як би все у підсумку у звичку не переросло.

Треба буде тещу Марфу Петрівну про те розпитати: що чутно про чаклунство на білому світі — чи не перевелося? І скаже ж, що не перевелося, бо в бога вірить, до церкви ходить, службу вистоює. Дан якось їв у них паски освячені — чи не тим батюшкою, що з атеїстом сперечався? — нормальні паски, смачні, розсипчасті, нічим від звичайних, неосвячених, не відрізняються.

Не запитав ні про що Марфу Петрівну — не довелося. Побачила вона, що Дан не сам до них прийшов, заклопоталася, забігала, наготувала усякої всячини — стіл ломився. Суєта була анітрохи не менша, ніж тоді, як улюбленець Коленька з’являвся, а може, і ще й дужче метушилася: Дан жодного разу з своєю дівчиною до них не заходив — отже подія світової значущості, розгадана таємниця Бермудського трикутника, втім, може, не до кінця розгадана, а так — завіску відсунули, краєць таємниці і визирнув.

Їли, пили, Оля чаклункою не прикидалася, поводилася досить реалістично, з Антоном розмовляла, з жартів Валерія Васильовича сміялася, з Інною про ганчір’я поговорила, а коли прощалися, тещу Марфу Петрівну у щічку цмокнула: спасибі, мовляв, ви — справжня чаклунка, таке усе смачне було. Виходить, не боїться конкуренції, терпить поряд з собою інших чаклунок, навіть заохочує їх легкими поцілунками. Чи настільки впевнена у своїх силах, що не вірить у конкурентів — за таких не вважає?

І знову був дощ, чекання тролейбуса, тільки тепер вони стояли під однією парасолькою, під чорною парасолькою Дана, тісно притулившись одне до одного, бо інакше — на трохи більшій віддалі — зостатися сухим неможливо, ллє не тільки з неба, а й з парасольки.

Дивна річ: хоробра людина Дан, нахабний залицяльник, який ні за що не пропустив би щасливого моменту “дощового зближення”, стояв струнко, як школяр, що вперше проводжає дівчину. Щось зупиняло його від рішучих дій, змушувало знічуватися, двадцять п’ятим чуттям відчував, що не час тепер руки розпускати. Коля сказав би: не обломиться. А може, і “обломилось” би, але не міг Дан подолати незвичну скутість: що з ним сталося? Та що там руки: він з Олею досі на “ти” не перейшов, на брудершафт не випив, хоча сьогодні така можливість була. Ось Валерій Васильович через десять хвилин казав Ользі “ти” і вона йому відповідала тим же, а вже про Інну годі й казати.

Тісно їм було під однією парасолькою, тісно, дивно і солодко. Наче не було ні дощу, ні мокрого Садового кільця, ні машин, ні людей — двоє у цілому світі: дуже чужі і дуже близькі одне одному люди.

А на Самотьоці вона його все-таки висадила. Сказала:

— Ніяких проводжань. Інакше посваримося.

Самому під парасолькою — він її цього разу у тролейбусі не залишив — було набагато вільніше. Але як нудно. Мокро жити на світі квітневої вогкої пори.

Але ж розмова в них у тролейбусі виявилася загадковою, щоб не сказати більше. Вона запитала про його студійні успіхи, а він, не любитель плакатися, людина стримана, яка вміла і любила свої невдачі та болі переживати на самоті, не терпіла співчуття, він, сильний чоловік, несподівано почав скаржитися. Ні, навіть не скаржитися, просто кинув із сумом:

— Кепські справи. Не йде робота.

— Що не йде?

— Та ви цього не збагнете, треба довго пояснювати.

— А все ж?

— Жонглерів коли-небудь бачили?

— Вас бачу, — усміхнулась.

І він усміхнувся.

— Я маю на увазі — у манежі.

— Звичайно. Я бувала в цирку.

— Бували. Бездара я, Олю, мене навіть режисер мій за майстра не тримає, через обов’язок зі мною вовтузиться.

— А може, це вам здається?

— Якби ж то!

— Здається, здається. Ви, Дан, на мене не ображайтеся, але мені здається, ви дуже ледача людина.

— Точне спостереження.

— Не зрозуміли ви мене. Не працювати ви лінуєтесь, а повірити в себе. Звичка вас тримає: я ледачий, я бездара, куди мені до друга Колі. А якщо так, то навіщо старатися.

— Я стараюсь.

— Погано стараєтеся. За інерцією. Слухайте мене. Завтра ви прийдете на репетицію — тільки вірте мені, вірте, як лікареві чи сповідникові, інакше нічого не вийде! — прийдете на репетицію і все у вас вийде так, як вам хочеться, як ви можете, ви один можете, і ніхто інший, і так буде завжди, доки вірите ви, доки знаєте, що у вас є сили, є талант, є бажання, доки я з вами.

На одному подиху промовила як заклинання. Дан не сміявся, погано йому було, погано, як ніколи. Наче вивернули його, а назад не завернули чи не розвернули — дідько його знає, який тут префікс вжити!

— Доки ви зі мною…

— А я буду з вами, допоки потрібна вам.

І сам того не хотів, а сказав, вихопилося мимохіть звідкілясь із підсвідомості:

— Ви мені дуже потрібні, Олю.

— Я знаю, — просто відповіла вона. — Тому — я поряд.

Може, через те, що нудно було, він і не став наполягати: мовляв, проведу додому, бо як же інакше, адже надворі ніч, хуліганів довкола… Вийшов із тролейбуса і пішов додому.

А коли дістався своєї квартири, черевики були до краю у воді, штани до колін мокрі, коли вліз під гарячий душ, згадав: по-перше, не домовився про наступний дзвінок — ну та це вже нічого, тепер у нього є телефон, подзвонить Оля, а ось по-друге… “По-друге” здавалося набагато дивнішим: від кого вона про Колю дізналася? Він їй нічого про нього не казав, тим паче про його талант, про славу, про те, що почувається поряд з ним хлопчиком-початківцем, і не гнітить його це почуття, анітрохи не гнітить, але ніколи, ні на мить не забуває вій про це.

А Коля все-таки подзвонив уночі, рівно о другій годині пролунав дзвінок, Дан подивився на годинник, але трубки не зняв: спати хотілося, виспатися до завтрашньої репетиції, та й розмовляти з другом жодного бажання не було — не той настрій.