Сергей Абрамов – Двоє під однією парасолькою (страница 19)
У будинку всі ще спали, коли Ігор навшпиньки пройшов до вікна фарбованими мовчазними мостинками і навстіж розчинив його. Вікно виходило на вулицю, як і раніше, безлюдну. Пахло сіном, зіпрілою травою і ще — чітко — горілим. Запах горілого тягнувся звідкись здалеку, мов нагадування про недавню пожежу.
Де вона була? В центрі міста? На околиці? На небі жодної хмаринки, жодного димка — рівне, білясте, вигоріле за літо полотно. Але запах такий, наче півміста згоріло…
Ігор тихенько відчинив двері, пройшов повз порожню вітальню, повз передпокій, вибрався на подвір’я. Вісім на годиннику, на гарному годиннику марки “Слава”, якого Ігор ховав у кишені штанів, ховав від усіх — тут, у минулому. Можна собі уявити подив старика Ледньова, якби він побачив цей супермодний годинник з зеленуватим циферблатом під гранчастим склом. Поки не уздрів, Ігор був обережний.
Помився до пояса, пострибав для пристойності, — мовби й зарядку зробив. Добре б поснідати! Мало який день випаде… А до десятої ранку, до зустрічі з невідомим дядьком Матвієм, ще далеко.
На ганок вийшла Софія Демидівна, побачила Ігоря, зойкнула:
— Боже мій! Ану, мерщій до хати, мені вмитися треба.
Вона закуталася в картату хустку-плед, під якою, як визначив Ігор, видно було рожевий, аж до п’ят халат. Судячи з її всміхненого обличчя, особливої незручності вона не відчувала, а охала так, для пристойності.
Однак Ігор підхопив сорочку, що впала на траву, шаркнув ніжкою, здійнявши при цьому невеличку хмаринку пороху, і негайно зник у будинку, повторюючи:
— Пардон, пардон, я сліпий, я нічого не бачу…
Але на ганку затримався, запитав:
— Погодуєте, хазяєчко?
— Буди свого супутника. Снідати будемо.
Будити Ледньова — справа звична. Щоранку Ігор цим займався, наловчився. І нині — із стогоном, з образами і дрібними скривдженнями — проте прокинувся старик. Вмиватися не схотів:
— Мені від води ще більше спати хочеться. Я й так чистий. Ти що, забув: ми ж третього дня у лазні милися…
Бог з ним, нехай не вмивається. Але як його вдома залишити, щоб не ув’язався за Ігорем? Проблема! Пригадується, ще вчора надвечір він виявив бажання поблукати містом. Говорив:
— Все одно Пелікана чекати…
І сказав це при хазяйці. Вона, природно, здивувалася:
— Кого чекати?
— Григорія Львовича, — пояснив Ледньов.
— Якось дивно ви його назвали…
Довелось Ігорю втрутитися:
— Був випадок. Григорій Львович нам одну байку розповідав про пелікана. З того часу ми його так інколи кличемо. Жартома. Він не ображається. — І безжалісно наступив під столом на ногу професора.
Той скривився, але змовчав. Згодом, коли залишилися самі, не забув поцікавитися:
— Що я не так сказав?
— Бачите, — пояснив Ігор, — Софія Демидівна здивувалася. Значить, Пелікан не афішує тут свою кличку.
— Дивно, — не розумів Ледньов. — Тут, з рідними, не афішує, а з нами, сторонніми, будь ласка. Ми, божою милістю, Пелікан Єдиний…
Ігореві це також здалося дивним. Привчений в усьому шукати пояснення, він і тут знайшовся: у домі Софії Пелікан — людина респектабельна, надто лояльна. Ось учора з контррозвідки приходили. Якби Софія, проста душа, сказала їм про пташину кличку, відразу викликала б підозру! А так — Григорій Львович, пристойна людина, відсутня лише. А те, що їм, стороннім, Пеліканом назвався — так на те вони і сторонні: сьогодні тут, завтра — шукай вітра в полі! їм якраз справжнє прізвище й знати не варто.
Все це могло відповідати істині за однієї умови: Пелікан чи колишній, чи нинішній нелегал. У цьому Ігор не мав сумніву.
Снідали вчотирьох. Ліда сиділа навпроти Ігоря і дивилася на нього якщо не закохано, то захоплено. Ігореві було ніяково. Він на Ліду не дивився, втупився в тарілку з вівсяною — нелюбимою! — кашею, скріб її ложкою. Захоплення інфантильної гімназистки він відносив за рахунок прочитаних учора віршів. І не стільки Блока, скільки тих, що вона за Ігореві вважала… Як же: знайомство з піїтом. Такий факт юній баришні-емансипе може легко голівоньку запаморочити.
Поїли. Ігор хазяйці подякував, попросив дозволу залишити стіл:
— Мені до міста треба.
— Я з тобою, — сказав старик Ледньов.
Як Ігор і чекав! Та це ще півбіди. А тут ще й Ліда:
— Можна, і я теж?
Гаразд, з професором Ігор ще згоден, але Ліда — це вже занадто. Треба якось викручуватися.
— Що ви, що ви! — удавано перелякався він. — Відчуваєте: запах який? Кажуть, пожежі в місті…
Старик Ледньов, людина божа, хитрої дипломатії не навчена, негайно запитав:
— Хто каже?
— Там… — туманно пояснив Ігор, адже ясно було: ні з ким він не бесідував, зранку ще не встиг.
І старик Ледньов це чудово зрозумів, хмикнув і ручки потер.
— Ну, якщо там… А ми пожеж не лякаємося, чи не так, Лідочко? Ми підемо й подивимося… І взагалі, замолоду я служив у пожежній команді, я все знаю. — Тут він на спинку стільця відкинувся, очі блаженно заплющив. — Які першерони, сірі в яблуках. А каски, каски, начищені, мов дзеркала… І брандмайор попереду… — солодко йому було згадувати те, чого, на думку Ігоря, ніколи в його житті не існувало.
Софія Демидівна нерішуче додала:
— Може, і справді небезпечно, Лідо?
Старик Ледньов отямився від солодких спогадів і запально заперечив:
— Зовсім не страшно, люба Софіє Демидівно. Я Лідочку ані на крок від себе не відпущу, стежитиму краще за цербера. На мене, вельмишановна Софіє Демидівно, можна покластися без жодного остраху.
— Невже? — з сумнівом сказала хазяйка, проте сперечатися не стала.
А старик Ледньов, задоволений перемогою, яку він так просто отримав, кинувся у бій.
— Якщо йти, панове, то не гаючись. В дорогу сурми кличуть.
У місті було неспокійно. По дорозі з’ясували, що вночі якісь злочинці підірвали казарми, розташовані в іншому кінці міста, в районі Святої слободи. Пожежних частин не залишилося, сірих в яблуках першеронів — чи на кому вони тут їздили? — давним-давно мобілізували чи то білі, чи то червоні, як, до речі, і сокирників. Брандмайори самі воювати вирушили — за єдину, неподільну, святу Русь, споганену тими червоними, до яких їхні, брандмайорські, сокирники подалися. Отже, сокирниками і споганену. Кому ж за таких складних умов пожежі гасити? Нікому. Ось казарми і згоріли. Не до кінця, щоправда, але дуже.
Старик Ледньов розбалакався з єдиним двірником, якого Ігор побачив за ці два дні. Двірник був — як і треба бути класичному двірникові — з бородою і мітлою, а ще в яловичих, у гармошку чоботях і брудно-білому фартусі. Але без бляхи. Він охоче вступив у бесіду з професором, до подробиць розповів йому про вибух і пожежу, про те, що “солдатиків повбивало жах як багато!”. І ще додав: офіцерство геть озвіріло, хапають зранку кого попало.
Останнє повідомлення Ігореві зовсім не сподобалося. Кого попало — це значить, що і його, і Ледньова можуть схопити. Ледньов, скажімо, вивернеться: в нього документ справний, професорський, академічний, печатка з двоглавим орлом і коронами. А йому, Ігореві, що робити? Паспорта він з собою не носить, тримає вдома — разом з батьківськими. Та й до чого він тут — “червопошкіряиий”, з серпом і молотом?..
Вулицею Трьохсотліття дому Романових мчали верхові — по одному і малими загонами. Візників біля довгого будинку нині не видно. Заховалися? Поки дійшли до площі з фонтаном, Ігор страху натерпівся. А старикові Ледньову хоча б тобі що. І Ліда йде воркує:
— У нас в класі багатьом дівчатам офіцери подобаються. А мені, уявіть, зовсім ні. Якісь вони грубі, розв’язні, ніякого обходження. Звичайні олов’яні солдатики.
Дуже актуальна тема!
Тут старик Ледньов знову відхилився, вирішив поговорити з опасистою пикатою червонощокою тіткою, на вигляд торговкою, але з порожнім кошиком. Розпродала все, чи що? Знайшла час для торгівлі. Ледньов учепився в неї, як кліщ, почав з’ясовувати подробиці міського життя, торгівлі і наявності товарів на базарі, а Ігор вирішив: або пан, або пропав! Смикнув Ліду за рукав.
— Є справа. Тільки секрет!
Ліда раптово розквітла в буквальному розумінні слова: щоки запашіли, оченята загорілись.
— Який секрет, Ігорю?
— Берегти таємницю вмієте?
Вона дрібно й швидко перехрестилася.
— Христом богом клянусь.
Ігор роззирнувся довкола: чи не підслуховує, бува, хто? — але зробив це більше для Ліди, ніж для себе.
— Ви знаєте, де Кодашівська вулиця? — пошепки запитав він.
— Знаю, — пошепки відповіла Ліда. — Ось та — Світська, а праворуч від неї — Кодашівська. А навіщо вам?
— Треба. Ходімо.