Сергей Абрамов – Двоє під однією парасолькою (страница 16)

— Треба поговорити, старий.

— У чому справа — питання! — Підготовленість у Валерки — нуль, як заведено писати про всілякі експерименти. — Надовго? А то в мене в три п’ятнадцять тренування.

— Та ні, ненадовго. На великій перерві за теплицею!

— Домовились!

Поки йшли до теплиці, мовчали. Ігор не хотів вести теревені, а Пащенко, певне, розуміючи стан друга, не ліз поперед батька в пекло.

Сіли за теплицею на складені шкільним завгоспом дошки — двадцять хвилин свободи попереду.

— Що сталося, Ігорю?

Не став приховувати, все виклав. І про Настю, і про хлопців, і про свої незрозумілі страхи. Глянув на годинника, виявилося, що на все це десяти хвилин вистачило. А думав — моторошна історія, за годину її не викладеш…

І Пащенко до неї відповідно поставився.

— Не бачу особливих проблем, старий. Звичайні піжони, мамусині синки. Батечко в закордонці побував, привіз любимому отрокові ножика, а той тепер себе кумом королю почуває.— Повторив ще раз: — Не бачу проблем. Хочеш, я з тобою ввечері піду? Я вільний. На двох вони не полізуть.

Цільна людина Пащенко. Ні в чому проблем не вбачає. А коли і вбачає, то розв’язує їх залюбки. І правильно робить! Легко йому живеться. А Ігор щоразу в сумнівах плутається, не в силі розплутати. І всі вони не розв’язані, всі вони світового значення! Але тут приходить друг Валера і каже: плюнь, все — мура, живи прямо, не мучся.

Адже має він рацію, певне…

А Пащенко розвивав тему далі:

— По-перше, треба про цих дженджиків Насті сказати. Вона їх, безумовно, знає, хай має на увазі, коли вже розплодила собі таких кавалерів. І тебе цінуватиме більше: не злякався, мовляв, труднощів заради дами… Ти кажеш, вона на Кутузовці проживає? І Алик там… — Це його колега стрибун, друг-соперник. Все прагне познайомитися, та якось не виходить. В нього приятелів — цілий проспект.

— Навіщо мені його приятелі?

— Про всяк випадок. Зберемо товариство і налякаємо цих покидьків — до Окружної дороги поповзуть.

Це був вихід. Наполохати. Сила на силу. Закон Ньютона: на всяку дію існує протидія, хай вибачить вчитель фізики таке довільне трактування фізичної класики. Показати “цим покидькам”, як висловився Валера, ньютонівську правоту.

А самому обабіч стояти? Двоє б’ються — третій не заважай, старе дворове правило? Таким собі полководцем на гірці…

— Дякую, Валерко, навчив уму-розуму. Як варіант — приймаємо. На майбутнє. А поки що подивимося за розвитком подій.

— Сам підеш?

— Вгадав.

— А відлупцюють?

— Це точно, що відлупцюють?

— Звичайно. Запросто. Може, все-таки я з тобою?

Чудовий хлопець Валера, справжній друг!

— Дякую, Валеро, та сьогодні я піду сам.

— Ну гаразд, — засміявся. — Ввечері подзвони.

— Я, певне, пізно прийду.

— До дванадцятої, ти ж знаєш, я спати не лягаю. А пізніше ти не прийдеш, бо батьки хвилюватимуться.

Що правда, те правда. На тому й порішили, тим паче, що перерва закінчилася, дзвінок навіть сюди, у кінець подвір’я, долинув. Треба поспішати: математик не терпів запізнень…

І все-таки поки наважився подзвонити Насті, хвилин п’ятнадцять довкола телефону ходив. Виправдовував себе: мовляв, необхідно придумати конкретну пропозицію — як вечір провести. А насправді вагався з рішенням, бо ж дзвінок до Насті і був рішенням, після якого відступати пізно.

Як у воду з кручі: схопив трубку, набрав номер.

— Насте? Мене Ігорем звати…

І всі страхи, всі безглузді сумніви та побоювання здалися дрібними і вигаданими, коли почув трохи примхливе:

— Нарешті! Я вже й чекати втомилася…

— Настенько, я хочу тебе бачити! — Незчувся, як на “ти” її назвав.

І вона так само відповіла:

— Хочеш — приїжджай.

Наче маленький хробачок всередині прокинувся: заточило.

— Ти мені обіцяла — в кіно…

Страуси, осінні птахи…

— Давай, якщо хочеш. Куди?

— В “Росію”. А потім у кафе посидимо.

— Я буду біля Пушкіна через годину. Запланована програма розпочата як слід. Чим закінчиться?

Поки дивилися фільм, а потім сиділи в “Московському”, Ігор весь час намагався порівняти Настю з Лідою. Не тому, що Ліда йому сподобалася — нічого подібного, такої навіть і думки не було, — він перевіряв те миттєве враження, яке виникло в нього, коли Ліда вперше ввійшла до кімнати. Тоді він подумав, що вона дивовижно схожа на Настю. Потім зневірився в цьому. Тепер, сидячи за невеличким столиком кафе, просто у вічі дивився на Настю, як недавно Пеліканів хлопчак гонець — на нього самого, на Ігоря.

Настя навіть запитала, на якусь мить відірвавшись од морозива:

— Що ти у мені побачив?

Мало не бовкнув механічно: нічого не побачив. Та здогадався вчасно, що дослівний зміст пролунає образливо. Висварив себе за неуважність, сказав грубувато:

— Чи сама не знаєш…

— Чесно — не знаю.

Язик став важким, незграбним. Від морозива, чи що? Своєрідна анестезія…

— Дуже ти гарна…

— Ось і збрехав! — чомусь зраділа Настя. — Я себе знаю і не спокушуся на це.

А може, вона хотіла, щоб її переконували?

— Ні, гарна, дуже гарна! — вперто наполягав Ігор. — Не вір дзеркалу.

Двозначне вийшло речення. Значить, краще не вірити дзеркалу, але можна й повірити: щось воно відтворює… Настя, на щастя, двозначності не помітила чи не хотіла її помічати.

— Звичайно, тобі вірити приємніше…

І все ж таки у неї є щось спільне з Лідою. Навіть не щось — багато. Очі, їхній вираз, особливо коли вона посміхається, і сама посмішка, і ямочки на щоках. І волосся — обидві біляві…

Та хіба дивна оця схожість? Адже він побачив Ліду такою, якою хотів. І хотів її побачити схожою па Настю, бо про іншу дівчину не мріяв. А те, що Ліда здалася згодом іншою, — так це природно. Настя — тут, Ліда — там. Ліда— людина з чужої пам’яті, хоча і перепущена крізь Ігорів світогляд, крізь його фантазію.

Та й взагалі: хіба було б що-небудь там, у горезвісній чужій пам’яті, якби не Ігорева фантазія?..

А поки що фантазувати не варто: пів на десяту на годиннику, Настя наперед попередила, що о десятій повинна повернутися додому, обіцяла мамі. Отже, не буде прогулянки в Олександрівському саду… Ну нічого, це ж не востаннє.

— Сьогодні ти не поспішаєш?

З підколюванням запитала. Виявляється, не забула Настя першого прощання-проводжання.

— Я тепер ніколи не поспішатиму. Обіцяю тобі. Обіцянка обіцянкою, а час підганяє. В першу чергу

Настю. І все ж до Калінінського проспекту, до Арбатської площі вирішили дійти пішки — тут неподалік! — а біля пошти на проспекті сісти на тролейбус.