Сергей Абрамов – Двоє під однією парасолькою (страница 15)
Старик Ледньов, як і раніше, сидів на дивані-саркофазі. Книжка випала з рук, лежала на підлозі, а він, притулившись скронею до диванної тумби, яка одночасно була і шафою, мирно хропів. Навіть більше того, похрюкував. Знайома картина.
— Він знає? — запитав про Ледньова Ігор.
— Про контррозвідку? — Софія Демидівна старанно вимовляла малозвичне, але звучне слово. — Навряд. Він так і проспав усе на світі. Вони запитали, хто це такий, а я сказала, що давній знайомий, додому повертається, до Москви. І що професор, сказала.
— Повірили?
— Вони його торбинку — під вішалкою стояла, добре, що не прибрала, а хотіла ж, — витрусили, а там документи. Все як слід. Ледньов Павло Миколайович, професор історії. Диплом його професорський, паспорт, ще папірець якийсь від Академії наук…
— Від царської? — машинально запитав Ігор.
— Іншої немає. Та цим офіцерам і краще, щоб від царської, а не від більшовицької.
Старик Ледньов перестав похрюкувати-похрапувати, розплющив за старою звичкою одне око і сказав зовсім тверезим, анітрохи не сонним голосом:
— Не від Академії наук, а від історичного товариства. Хоча для цих хамів все одно…
Софія Демидівна руками сплеснула, зойкнула. Навіть Ігор з цікавістю на професора подивився: ну й хитрий старий. Лише Ліда нічого не розуміла, проте уважно слухала.
— Ви що ж, не спали? — ображено запитала Софія Демидівна.
— Спав чи не спав, то питання інше, — сказав Ледньов і сів рівно, руки на колінах склавши. — Я, можливо, чуйно сплю. Як кажуть: до справи, якщо знадобиться. Але минулося. І я не став напрошуватися, — промовляв він усе це тоном короля, якому незаслужено дорікали за перевитрату державних коштів: і наче провина його очевидна, а з другого боку — король, то які ж можуть бути претензії…
Софія Демидівна, нічого не кажучи, повернулась і вийшла з кімнати. Ліда побігла за нею. Старик Ледньов занепокоєно глянув услід.
— Невже образилася?
— Образилася, — мстиво сказав Ігор. — І справедливо. А якщо б вони її допитувати вирішили?
Це було не що інше, як полемічний випад, нісенітниця, проте старик Ледньов сприйняв це всерйоз.
— Вони так ввічливо запитували. І потім вона і насправді нічого про Григорія Львовича не знає, так і пояснила. Він у неї давно був, рік тому, якщо не більше. А я його вчора бачив. Не міг же я про це говорити…
— Чому не могли? — Ігор розізлився на старика і добивав його безжалісно: — Сказали б: учора розпрощалися. Запропонували б почекати: ось-ось сам з’явиться.
Старик Ледньов різко підвівся, толстовку обсмикнув, губи стиснув, аж борода підкинулася.
— Професор Ледньов, вельмишановний добродію, ніколи зрадником не був, даремно ви так вважаєте, — він навіть на “ви” перейшов у своїй образі. — Ви мене образили, а я, мені здається, цього не заробив.
Ігор охолов так само швидко, як і скипів. Та й справді, нащо він на старого накинувся? Нічого поганого той не зробив. Так, злякався трохи. І на краще: якби його почали допитувати, почав би нісенітницю верзти, потроху помалу до правди й добралися б. У білій контррозвідці хлопчики здібні, холоднокровні. По-перше, вони й не таких розколювали, а по-друге, — шкода старика, ще, не дай боже, помер би. З ним би не панькалися, — врізали б поміж очей мідним кулаком — чи багато треба?
— Вибачте, Павле Миколайовичу.
І справді: мало йому треба — усміхнувся, ручкою махнув.
— Пусте, Ігорочку… Як ти думаєш, якщо я вибачуся перед Софією Демидівною, вона вибачить?
— Думаю, що так, — сказав Ігор.
— Так я спробую вибачитися… — покашляв, обережно постукав кісточками пальців в двері кімнати господині.
Відповіді не було, змовницьки подивився на Ігоря, прочинив двері і бочком-бочком проник туди.
Вони там самі розберуться. Софія Демидівна образилася за те, що Ледньов її з офіцерами сам на сам залишив і, виявилось, навмисне залишив. її право. А інтелігент професор усього-на-всього то пограв у страуса: сунув голову в пісок і нічого бачити не хотів. Так йому спокійніше. А міг прокинутися, вихопити у когось з офіцерів нагана, кілька аксельбантів прострелити…
Погане інше: Пелікана чекають. І чекають саме тут, у родичів. Хоча, може статися, і ще десь чекають. Цікаво, чи не залишили вони шпига на вулиці?
Вибіг з будинку, підбіг до брами. Міцно стоїть, ні шпаринки в паркані, дошку до дошки пригнано, без зазору. А ось є дірочка. Від сучка, що випав, певне… Притулився до неї оком. Ні дідька не видно! Той самий повалений стовп з ліхтарем у полі зору… І все.
Гаразд, чого ж боятися?
Відчинив хвіртку, з незалежним виглядом вийшов на вулицю, подивився довкола. Ось старенька з ціпком крокує. Ось хлопчак якийсь куряву здіймає, біжить кудись. Куди він так розігнався?
Хлопчик добіг до Ігоря і різко загальмував. Ноги босі, груди нарозпашку, сорочка без гудзика, навипуск, на штанці. Але чиста. І сам він біленький, довговолосий, вмитий. Став перед Ігорем і дивиться прямо на нього.
— Проходь, проходь, чебурашко, — сказав йому Ігор. — Не в музеї, дивитися нічого.
Хлопчина на “чебурашку” не зреагував, шморгнув носом, запитав раптово баском:
— Це чотирнадцятий номер?
— Чотирнадцятий, чотирнадцятий. Кого тобі треба?
— Якщо ти Ігор, то тебе.
Це вже цікаво.
— Ну, я Ігор…
— Наказано передати: завтра на десяту ранку приходь на Кадашевську в будинок Ігнатьєва. Запитаєш столяра дядька Матвія, — промовив скоромовкою, штани підтягнув і з ходу ввімкнув четверту передачу, вихором пронісся вулицею — тільки курява здійнялася.
— Ей! Стій! — загукав Ігор. — А хто… — махнув рукою: даремно доганяти.
А хлопчина на бігу обернувся і гукнув здалеку, Ігор ледве почув:
— Сам приходь…
Сидячи на шкільних уроках, гуляючи з Валеркою Пащенком, читаючи чи дивлячись телевізор, Ігор часто думав: а що тепер робить старик Ледньов? Чи Пелікан. І взагалі, що там у них тепер, коли нема Ігоря?
І розумів незаперечно: нічого! Немає там нічого, і самого “там” не існує. “Там” виникає тільки з появою Ігоря, бо він — його персонаж, але він — і його творець. Такий от веселий парадокс…
А тому немає куди поспішати, все у минулому залишиться на своїх місцях, без змін — до прибуття Ігоря. Поки що необхідно поспішати до школи, незважаючи на суботу. Що за життя! У мами на роботі є поняття — “чорна субота”, тобто робоча. Вона виникає у календарі раз на місяць чи в півтора місяця. У школярів кожна субота — “чорна”. Нудьга яка…
П’ять уроків, чотири перерви, з них одна — двадцятихвилинна. На неї й розраховував Ігор. Треба було залишитися сам на сам з Валеркою, засісти десь у відлюдному куточку шкільного подвір’я — є такий куточок — за теплицею, біля паркана — й поговорити про те, що тривожить. Конкретно — про вчорашню зустріч з чемними хлопцями. Про їх попередження. Про пружинний ножик.
Поки перебував у минулому, навіть не згадував про все це. Ну, можливо, і причаїлася думка десь у підсвідомості, а надвір і носа не висовувала. А тепер випурхнула, розрослась непомірно.
Гамлетівське запитання: дзвонити чи не дзвонити? Пі, не може бути тут дилеми: дзвонити, поспішати до телефону, чути Настин голос, домовитися про зустріч…
А де?
Ну, скажімо, біля пам’ятника Пушкіну. І піти є куди — всі центри вітчизняної культури поруч.
А потім?
А що потім? Звісно. Посидіти в кіно, в “Росії”. Чи зайти до “Ласощів”, чи далі — до кафе “Московського”, з’їсти морозива, випити по келиху шампанського — не маленькі вже, можна дозволити собі таку цілком невинну забаву. Потім походити по Москві, завітати до Олександрівського саду, знайти окрему лавочку… Чи зовсім інша програма: до парку Горького, до Нескучного саду…
І все? І провести до маршрутки, кинути монету до каси? І знову вибачитися: мовляв, немає часу, доберешся, подруго, сама? І цілим, неушкоджеиим повернутися додому?
Так, чи що?
Ти ж боїшся її будинку, її подвір’я, Ігорочку? Ти боїшся її проводжати до під’їзду, боїшся залишитися сам на коротенькому вечірньому шляху до арки-тунелю, що веде на багатолюдний Кутузовський проспект…
І сам собі зізнався: так, боюсь. Боюся, дідько забирай, хоча й соромно почуватися боягузом, до болю соромно!
До болю? То чого ж боятися? Самого болю? Ну, відлупцюють тебе п’ятеро, то й що! Пригадуєш, здається, в Зощенка є оповідання про студента і моряка, що закохані в одну дівчину. Моряк регулярно колошматив студента, а той, харкаючи кров’ю, знову приходив на побачення. Навіть більше: кидався на велетня моряка з кулаками, поки той не поступився перед божевільним натиском безстрашного здихлі.
Белетристика…
А що не белетристика? Хлопці ці, королі подвір’я? Типова штампована белетристика. Герої повчальних нарисів з серії “Людина серед людей”. Про непутящих підлітків.
Однак вони існують. І боїшся ти, Ігорочку, не болю, не крові, не ножичка якоїсь золінгенівської сталі, а чогось іншого, чому і назви не придумати.
Знаєш — чого? Себе ти боїшся! Своєї безпорадності, нерішучості, цілковитої відсутності того, чого досхочу було у зощенківського студента. Ти, неслабка фізично людина, — та й підручних засобів довкола багато: палиці, дошки, цегла! — боїшся застосувати свою силу, піти на конфлікт. Живеш за принципом: нас не чіпай, і ми не зачепимо…
Проте з Пащенком порадитися слід. Він подібними комплексами, відомо, не страждає.
Попередив його: