Сергей Абрамов – Двоє під однією парасолькою (страница 13)

— Він такий смішний!

Нічого собі визначення для Пелікана.

— Ви так вважаєте?

— Він весь час жартує. Якось до мене дівчата прийшли з класу, так він нас весь вечір веселив. Я вам скажу по секрету: в нього двоє дівчат навіть закохалися.

Цікаво: вона й насправді така інфантильна чи удає? її ровесниці в Ігоревім класі — та ж Наталка, наприклад, — куди доросліші. Так, до речі, а скільки їй років? Відразу й не запитаєш, незручно, ще образиться…

— Ви в гімназії навчаєтеся?

— До цього часу вчилась. У жіночій гімназії на Лялиному узвозі. А тепер не знаю. Ми туди ходили, а вона зачинена. І невідомо, відчинять її чи ні. Адже війна.

— Війна?

— У нас в місті тихо. Стріляють рідко, лише останнім часом частіше. Але це там, у центрі…

У центрі — то значить, не в нас. Значить, мимо, тож ніякої війни на нашій вулиці немає. Гарно міркує.

— А в якому ви класі?

— У восьмий перейшла.

Бути того не може! Що ж їй — лише п’ятнадцять років? Згадав: у них класи не відповідають сучасним. В гімназії, здається, навчалися вісім років, а до того — підготовче училище. Складна система.

Уявляв, як вони там сидять. Статечно, пристойно. От якби жменю насіння…

— А чи не пройтися нам до центру? Добре, що не сказав “швиргонемся”…

— Я не знаю, треба запитати у тітоньки Соні. Почекайте, я миттю.

Побігла до хати. Все-таки довга сукня стримує, дисциплінує. Наталка у своїх джинсах зараз відмахала б до ганку в чотири стрибки і не гадала б: по-жіночому це чи ні… А може, даремно він про Ліду так думає: інфантильна, мало не дурна? Даремно, даремно. Інше виховання, супроти нього нічого не скажеш. У них у гімназії класні дами лютують. На перервах дівчата парами ходять, їх вчать, що дівчина повинна бути скромною, сором’язливою, політикою не цікавитися — це справа чоловіча, груба, брудна. Ліда ще нічого, молодець. Розмовляє — не маніриться. її класні дами, побачивши ідилічну картину “він і вона на лавочці”, за голови б схопилися: який жах, сама до чоловіка підійшла, сама заговорила? Який сором, який моветон!

Ліда біжить, сяє.

— Тітонька Соня сказала — можна. Тільки недовго.

— Ми недовго.

Пішли, як братик з сестричкою. Іванко з Оленкою. Тільки за руки не трималися. З Губернаторської завернули на Польську — Ігор прочитав табличку на розі. Така ж сумна, як і Губернаторська. Ігор досить чітко уявляв стару Москву: батько збирав московські карти, плани, путівники, листівки, любив, за визначенням мами, “мусолити” їх і Ігоря до цього залучав. Але маленьке провінційне містечко початку століття Ігор бачив уперше. Видовисько, треба визнати, не захоплююче: вулиця брудна, вітер крутить над бруківкою якісь папірці, цигаркову пачку, уривки газет, перше опале листя. Та це й зрозуміло: двірників мало залишилося — “адже війна”, якщо використати Лідин вираз, а до того ще й революція була: скільки потрясінь для простих працівників мітли. Бруківка неширока, ледве два екіпажі можуть розминутися, але міцна, якщо потім асфальтом не заллють, сто років простоїть, жодний кругляк не випаде. Як на Красній площі.

Будинки на Польській вулиці маленькі: більше двох поверхів нема. Архітектура без надмірностей: стіна будинку, стіна паркана, стіна будинку, стіна паркана, в парканах — хвіртки, над хвіртками дерев’яні вінці. Де-не-де різьблені, де ні.

Щоправда, хвилин через п’ять почалися кам’яниці: видно, ближче до центру. Кам’яниці обмазані чимсь — штукатуркою, чи що? — двоповерхові. Ось хтось на даху бельведер примостив. А в іншого — не так: портик з колонами, чисто тобі Великий театр в мініатюрі. Є в місті багатії! А що в центрі буде?

З Польської вийшли на вулицю з пишною назвою — Трьохсотліття дому Романових.

— Наша центральна, — сказала Ліда.

Воно й видно. Крамниць багато. Ігор крутив головою, намагаючись нічого не пропустити. Ліда здивовано запитала:

— Вам подобається?

Є чому здивуватися: москвич, а в захваті від провінційної торгівлі. Ледве викрутився.

— Ми з Павлом Миколайовичем так давно в міста не заходили, що мені все по-новому уявляється.

Вулиця Трьохсотліття дому Романових була значно багатша за Польську, а тим паче за Губернаторську. По-перше, багатолюднішою. Ігор дуже й дуже дивувався, зустрічаючи досі поодиноких перехожих: то майстровий з дерев’яним ящиком на інструмент пройде, то якась дівчина прошмигне, подивиться скоса на Ігоря з Лідою. Навіть хлопчаків-всезнайок не було. Певне, побігли гратися десь у передмістя, на волю — десь неподалік від околиць.

Проте на Трьохсотліття в цей час місто гуляло. Біля похмурого довгого одноповерхового будинку — чи то манежу, чи то вокзалу? — стояли візники. Двохосьові прольотки з відкидним верхом, бородані — майже опереткові! — фурмани: в суконних, невизначеного кольору, брудних — яку це носило назву? — сіряках. Ось якийсь панок в синьому сюртуку вліз до прольотки, ляснув візника по спині. Той присвиснув, і кінь пішов вулицею — не скажеш, що поспішаючи. Ось ще візник проїхав; двоє офіцерів у прольотці. Комусь на тротуарі помахали білими рукавичками, засміялись. А ось пані під парасолькою, обличчя й не видно. Не Бродвєй, звичайно, але життя йде.

Будинки, безумовно, багаті. Здається, вони звуться прибутковими. Дво- і триповерхові, а там навіть і в чотири поверхи будинок бовваніє. Вітрини на весь перший поверх. Вивіска: “Універсальна торгівля А. І. Штольца”. Інакше — універмаг. Зрозуміло: горішні поверхи здаються під квартири, а внизу — магазини.

Ігор жадібно читав вивіски. Подумки, звичайно. “Залізні товари бр. Кустових”, “Булочна О.П.Тарутіна”, “Головні убори. Паризькі моделі. Лише в нас”, “Книжкова торгівля батька і сина Валецьких”. Ось куди б зайти, поритися б у книгах. Скільки там скарбів для бібліофіла… Не можна. Навіть якщо були б і гроші — а їх немає,— і то нічого не придбаєш: не перенести з часу в час…

“Кінотеатр “Одеон”. Нині й щоденно: жагуча драма з життя напівсвіту. За участю Віри Холодної та Івана Мозжухіна”.

— Ви дивилися?

— Що?.. А-а, кіно… Ні, не довелось.

— А я двічі дивилася. Таке захоплююче…

Дозвольте засумніватися. Показати б дівчині Ліді наййримітивніший широкоформатний фільм — який би ефект був?

— Уявляю, що сказала б Ганна Карлівна, якби побачила нас зараз. — Ліда зам’ялася, певне, уявила собі невідому Ганну Карлівну.

— Хто така Ганна Карлівна?

— Наша класна дама, — помовчала, певне борючись з собою, додала: — Індичка пихата… — І швиденько зиркнула на Ігоря: як він реагує? Чи, бува, не шокований?

Ігор скоріше був радий, аніж шокований. Жива нормальна дівчина. Симпатична, весела. До чого ж її вихованням добили, слово просте боїться сказати.

— Та ще й дурна, напевне, — Ігор зловтішно завернув гайку.

Засміялася.

— Ой, правильно! Справді дурна.

Так воно краще. Зовсім ожила вихованка Смольного. Вірніше, з цього… Як його… з Лялиного узвозу. Звучить простіше, аніж Смольний, але ж і містечко не Пітер.

Ігор дивився обабіч і ловив себе на дивній думці. Те, що він бачив у місті — будинки, вивіски, люди на вулиці, візники, — все здавалося знайомим, нічим не відрізнялося від того, що уявляв він, читаючи книжки, де дія відбувалась у подібних містечках. Не відрізнялося побачене і від скрупульозно вивірених декорацій численних фільмів, що їх дивився Ігор. Чужа пам’ять, що підказала місце дії, чітко змикалася з власною, хоча також добре надбаною — з тих самих книжок і фільмів, що означає все-таки — чужою. Ось чому містечко виглядало таким недійсним, картонно-фанерним, немов за фасадами будинків, за магазинним склом не було нічого, окрім будівельного мотлоху, залишеного декораторами. Ось чому і люди, що поспішали по тротуарах, жили не правдиво, а наче манекенним життям, і навіть розмов їхніх, навіть окремих реплік Ігор не чув: слух відключився чи просто не вбачав він, що, власне, ці люди мали промовляти — взагалі люди, натовп, так би мовити.

Проте іншого й бути не могло у тому минулому, куди мандрував Бородін, бо ж технічно подорож ця не мала нічого спільного з класичним, описаним в улюблених Ва-лери Пащенка романах. Подорож у чужу пам’ять — справа особлива, мало вивчена фантастами, неясна, якщо хочете… А своєї пам’яті про міста вісімнадцятого року в Ігоря не було: що вдієш — вік! Тому, напевне, і давнішнє село виглядало неживим. Не розмістив у ньому Ігор мешканців. Не захотів. Не зміг.

Тим паче село, як пишуть у наукових працях, мало місце, і місто його мало, і так уже вимагалося з примхи чужої пам’яті, що в місті відчувалося явне переважання офіцерщини.

Чистенькі, зібрані, штабні, певне, не нюхали порохового диму, дехто із золотими шнурами аксельбантів, які легко пробиваються пістолетною кулею, — розповідь професора цьому підтвердження. Та інші — брудніші, не нафарбовані, не випрасувані. То, мабуть, бойові, які прибули в місто з передової. Не виключено, що то срібні орли. Дехто з них кудись поспішали, інші просто прогулювалися, залицялися до дам, заходили до крамничок та магазинів, похитуючись, виходили з кафе та ресторану Івана Дудка, Що носили гучну назву “Валенсія”. Чому “Валенсія”, а, скажімо, не “Андалузія” — Ігор не знав. Мабуть, і сам Іван Дудко туманно уявляв собі місцезнаходження справжньої Валенсії, вибрав назву лише за звучністю та явною “іноземністю”.

Вулиця Трьохсотліття дому Романових упиралася в чудову площу з фонтаном посередині. Фонтан цей колись був скульптурним шедевром: двоє янголят сурмили в сурми, а третє, вже відсурмивши своє і стискаючи в дитячому кулаці духовий інструмент, ширяло над ними, спираючись для міцності босою ступнею на кучеряву голівоньку одного з крилатих музикантів. Так було, але тепер крильцята янголяткам відбили, носи також, а в одного і над сурмою поглумились. Навіть гірше, чиясь чи то соромлива, чи, навпаки, паскудна рука чорною фарбою намалювала янголяткам підштанки до колін. У чорних підштанках, скалічені, з обламками крил, вони виглядали дуже сиротливо. Тим більше, що фонтан не працював, води не було. Зате на його кам’яному бар’єрі — також оббитому, неакуратному — сиділа справжня кішка, плямиста, худа, з диким поглядом. Кішка меланхолійно терла лапою писок, “намивала” гостей до міста.