Сергей Абрамов – Двоє під однією парасолькою (страница 11)

Ігор почувався боягузом і покидьком, але нічого не міг з собою зробити. Слова самі випирали з нього.

— Ми розмовляли. Що тут такого?

— Такого? Не знаю. Вважаю — нічого. Ти пам’ятаєш телефон, Ігорю?

— Пам’ятаю.

— Ти розумний хлопець, я це відчуваю, а я рідко помиляюся. Ти все зрозумієш і вчиниш як треба. Забудь її телефон, гаразд?

— Як забути? — Ти все чудово зрозумів, а все-таки запитуєш, — шмаркач, боягуз!

— Фі-гу-раль-но… Не дзвони їй більше. Не з’являйся. Не допомагай. У неї є інші помічники, вони впораються. Тобі все зрозуміло, Ігорю?

— Так.

— Тоді можеш іти. Прощавай. Радий був поговорити з тобою. Вихід на проспект — ліворуч через арку.

Ноги знову стали ватяними і погано слухались. Ігор ішов, неприродно прямий, не обертаючись, але позаду було тихо. Ніхто не біг за ним, не свистів, навіть не сміявся. Такі ввічливі хлопці, втіха дворової громадськості. А ніж — то дрібниці, ним лише олівці застругувати.

А якщо дрібниці, чого ж злякався? Чи страх у тебе в крові, лякаєшся у будь-якому випадку? Ну, не бандити ж вони, ну, дали б по пиці. Боляче, але не смертельно. Не болючіше, аніж, скажімо, в зубного лікаря. Тільки потерпіти, і все скінчиться.

Але можна й не терпіти. Можна і самому руками попрацювати — адже сила є. Коли не страшно, ти цю силу легко використовуєш. Коли не страшно…

А зараз страшно? Страшно, Ігорочку, лицарю бідолашний, аж дрижаки хапають…

Адже нічого не трапилося. Погомоніли й розійшлися. А те, що він на запитання відповідав, — так що тут поганого? Невинні запитання, невинні відповіді.

Вийшов на проспект: світло, людей повнісінько, автомобілі, тролейбуси, міліціонер в шпаківні сидить. Знайшов монетку, відчинив двері телефону-автомата, набрав номер.

— Мамо? Я в товариша затримався. За півгодини буду.

У товариша.

Їхав у метро, думаючи, як завтра зі стариком Ледньовим підуть у місто, знайдуть Губернаторську вулицю, номер чотирнадцять — що їх там чекає? Думав про те, що, намагаючись обдурити самого себе, притупити відчуття якоїсь бридкості, чи що, — немов доторкнувся до чогось слизького, неприємного.

А завтра Настя чекатиме на його дзвінок.

Чесно кажучи, Ігор втомився жити двома життями. Втомився від роздвоєності, від того, що ніде не вмів повністю відключитися, бути лише одним Ігорем Бороді-ним, не думати про долю і справи другого. Здавалося б, що простіше? Припини вникати в чужу пам’ять, в чужий час, забудь про двостовбурну березу в сокольницькій глуші. Але ні. Вабило його туди.

Йшов дорогою в місто, слухав, як позаду, ледве за ним встигаючи, дріботить старик Ледньов, продовжуючи вести на ходу чергову довгу шляхову оповідь “про різне”. Це він так попереджає: “А зараз поговоримо про різне”. І говорить сам, без угаву говорить, співрозмовник йому не потрібен, як, до речі, і слухач. Є попереду на кілька кроків спина Ігоря — її і досить. Як стінки для тренування тенісиста.

— А я, Ігорочку, в молодості таким сміливцем був! У Воронежі, пам’ятаю, у дворянському зібранні, я з однією красунею, дочкою… Ні-ні, без імені. Так от, ішли ми з нею в мазурці, в першій парі, а танцював я, Ігорочку, як молодий бог, і кажу їй: “Ви чарівні! Дозвольте зустріч…” Чи щось подібне… Та ти ж знаєш, Ігорочку, що в таких випадках шепочуть на вухо… Ех, вушко, вушко! А після мазурки до мене підходить якийсь корнет вусань, негідник, і при всіх — уявляєш, Ігорочку, при всіх! — кидає мені: “Ви дурне і миршаве пихате барильце!” Чи щось подібне… А я, треба сказати, і справді був череватенький, любив попоїсти, грішний… Та ще пихатий! Це, Ігорочку, була чистісінька брехня — ти ж мене знаєш! Я не стерпів і сказав йому: “Ви хам, корнет! Будемо стрілитися”. І уявляєш, Ігорю, всі почали мене відраджувати: він, мовляв, п’яний, він закоханий, він не знає, що робить… Не знає, кажу, так взнає. І о сьомій ранку, тільки-но сонце позолотило верхів’я дерев, ми вийшли на галявину, там була така галявина, де всі стрілялися, і…

Ігор навіть обернувся, хотів зазирнути Ледньову в очі, проте даремно обертався. Професор здіймав куряву позаду, на нього не дивився, втупився собі під ноги і вів далі:

— Я, Ігорочку, стрілець чудовий. Корнет стріляв перший — промашка! Стріляю я, він зойкає, всі біжать до нього, а я кидаю пістолет і кажу: “Не хвилюйтеся, панове, він живий і неушкоджений. Я перебив йому аксельбант”. І справді: його аксельбант — навпіл…

Тут Ігор не стерпів:

— Він що, ад’ютант був, цей ваш корнет?

— Який ад’ютант? Чому ад’ютант? — захвилювався старик, не звиклий, щоб хтось ліз з запитаннями в його розповіді “про різне”. — А втім, не пам’ятаю, проте аксельбанти… Хіба в цьому річ, Ігорочку?..

Не в цьому. Старикові солодко брехати — ні, навіть не брехати — розповідати про випадки з власного життя. І уявляє себе стрункішим, сильнішим, яскравішим, молодшим. Зрозуміле бажання. У кого воно не виникало? Нехай розповідає, Ігор нічого не втратить. Проте сильний старик: “стрілець відмінний”, серцеїд воронезький… А певне, він пістолета й у вічі не бачив. Корпів над архівними паперами, чхав від пороху, знаходив, скажімо, дані про те, що жив у дійсності Григорій Отреп’єв, невигадана ця постать. Пригадую, про це він також розповідав, повідомив: знайшов справжній документ. Але тільки загубився, мабуть, той документ, бо сучасні Ігореві історики про нього й не чули…

Ось й передмістя. Будиночки акуратні, з палісадниками, а в них золоті кулі, айстри, де-не-де мальви… Чисте, наче і не зачеплене війною містечко. Містечко в табакерці. А тим часом гуляють у ньому, як сказав Пелікан, срібні орли полковника Смирного.

Наближалася вже друга година дня, перехожих на вулицях небагато. А ті, хто є, зовсім не зважають на дивну пару — Ігоря і Ледньова. Хіба мало хто до міста приходить! Ось і старичок з внуком прийшов, може, родичі в них тут, а може, самі мешкають.

— Де зупинимось, Ігорочку? — запитав Ледньов. — Григорій Львович, мабуть, дав з цього приводу вказівки?

Ось тобі й маєш! Як він, тихий старичок, здогадався? Пелікан йому сказав? Навряд. Пелікан попередив: вигадай пояснення для професора. Ігор вигадав, згодом висловить.

Не знайшов нічого кращого, як запитати щиро:

— Звідки ви знаєте?

І, мабуть, це було кращим: навіщо гратися в піжмурки?

— Старий я, Ігорочку, багато бачив і від того розумний. Григорій Львович, Пелікан наш дорогоцінний, нічого даром не робить. Ми йому для чогось потрібні, Ігорочку, тобі це не здається?

— Звичайно…

— Саме так. Але людина він симпатична, та й цікаво мені: нащо ми йому? А тобі цікаво, Ігорочку, адже цікаво?

— Цікаво, — Ігор не стримував посмішки: ну й аналітик старик, одне слово — професор.

— Так навіщо цікавості супротивитися? Задовільнімо її. Веди, Ігорочку, куди Пелікан наказав.

Після деяких розпитувань знайшли Губернаторську вулицю. Досить далеченька від центру, вона здалася все-таки міською, нудною, майже без зелені. Нерівна бруківка, кілька похилених ліхтарів, а один то й взагалі впав, лежав упоперек дороги, і ніхто й не намагався його прибрати.

Старик Ледньов осудливо запримітив:

— Що робить безладдя! Жодних властей, навіть двірників… Руйнуй імперію!..

— Та грець із нею, з імперією, — вставив Ігор, тим паче, що у його легенду входило вільнодумство. Втім, він почав уже забувати про легенду, заважала вона йому. — Цей стовп вам очі муляє?

— Непорядок, — коротко сказав Ледньов і взявся виправдовуватися. — Я ж не про імперію дбаю, а про владу. Гадаєш, якщо більшовики прийшли б до влади, то не підібрали б стовпа? Підібрали б. Бо будь-яка влада — це порядок.

Будинок номер чотирнадцять виявився як раз неподалік від ліхтаря, що так дратував професора. Звичайнісінький одноповерховий, низенький, купецький грибок на чотири віконця. Глухий паркан, брама, хвіртка на внутрішньому засуві.

Ігор постукав у хвіртку, загорлав:

— Ей, господарі! Є хто-небудь?..

Десь за парканом неприємно зарипіли двері, жіночий голос злякано запитав:

— Хто там?

— Відчиніть! — гукнув Ігор. — Ми від Гриші.

— А ось так казати не треба було, — стурбовано зауважив Ледньов. — Навіщо сусідам знати, що ми від Гриші?

Ігор нічого старикові не відповів, але подумав, що той має рацію. Конспірація ще нікому не завадила.

Загуркотів залізний засув, хвіртка прочинилася, і в щілину визирнуло жіноче обличчя. Старе чи молоде — Ігор не розібрав, запримітив, що в хустці, і все.

— Скільки вас? — запитала жінка.

— Двоє.

— А Гриша де?

— Справи в нього… Він дав вашу адресу, попросив, щоб ви дали притулок нам на кілька днів.

— Баламут він, — сердито сказала жінка, але хвіртку відчинила. — Проходьте, — пропустила їх на подвір’я, ретельно засунула заржавілий засув, обійшла довкола Ледньова та Ігоря, які тупцювали на стежині біля воріт. — Ходіть за мною.

Пішла попереду, вкрита величезною картатою хусткою, тепер її пледом називають.

Подвір’я невелике, занедбане, поросле низенькою вигорілою за літо травою. Акуратно складений стос дров біля паркана, козли перед ним, сарай на величезному — коморному — замку. У глибині подвір’я — відома споруда, яка свідчить, що цивілізація у це місто не скоро ще добереться.

Жінка звично витерла ноги об плетений з якоїсь рослини матрац біля ганку, штовхнула двері. Ледньов та Ігор увійшли слідом за нею і раптом опинилися у чистому і чепурному передпокої: з високим, під стелю, дзеркалом у дерев’яній рамі на полірованому столику-піддзеркальнику, з гасовою люстрою під стелею, справжньою люстрою, хоча й дешевою. Підлогу вкрито доріжкою — чистою, як і передпокій.