Саймон Бекетт – Записано на кістках. Друге розслідування (страница 67)

Я встав.

— Що в біса ви робите? — запитав Броуді.

Я струснув його.

— Я збираюся… — почав я, і тут готель вибухнув.

Спалах і вибухова хвиля мало не збили мене з ніг. Я пригнувся, накривши голову, на землю посипалися шматки шиферу й цегли. Коли удари почали стихати, я ризикнув озирнутися на пагорб.

Пил і дим клубочилися навколо готелю, як марлева пелена. Його дах знесло, і всередині розбитих вікон уже виднілося яскраво-жовте мерехтіння. Воно швидко поширювалося, вогонь охоплював простір.

Люди вибігали з прилеглих будинків, готель палав. Інтенсивність жару відчувалася навіть з того місця, де я стояв.

Я сердито обернувся до Броуді.

— Я міг би його зупинити!

— Ні, не могли б, — втомлено сказав він. — І навіть якби змогли, він був мертвий, щойно витягнув ніж.

Я відвів погляд, знаючи, що так воно й було. Тепер готель перетворився на справжнє пекло, його дерев’яна підлога та стіни горіли. Як і все, що було всередині.

— А Ґрейс? — запитав я.

Броуді із затьмареним обличчям дивився на полум’я.

— А що Ґрейс?

28

Через два дні над Руною розвиднилося чисте та ясне небо. Наближався полудень, коли ми з Броуді залишили його машину на дорозі над гаванню й піднялися на вершину скелі, звідки відкривався краєвид на Стек-Росс. Морські птахи ширяли навколо високої чорної вежі стрімчака, а хвилі розбивалися об підніжжя скелі, викидаючи високо в повітря повільні крила бризок. Я вдихав свіже солоне повітря, насолоджуючись ніжним теплом сонця на обличчі.

Я збирався додому.

Поліція прибула на Руну напередодні вранці. Ніби остаточно наситившись хаосом, який він супроводжував, шторм вщух сам собою через кілька годин після того, як згорів готель.

Ще до настання ночі, поки руїни готелю диміли й тліли, телефонні лінії знову запрацювали. Ми нарешті змогли зв’язатися з Воллесом і великою землею. Попри те, що гавань була ще надто бурхливою для руху кораблів, небо сáме почало світлішати, коли над скелями затріщав гелікоптер берегової охорони зі слідчою групою, першою з тих, що мали висадитися на Руну протягом наступних двадцяти чотирьох годин.

Позаяк острів опинився в епіцентрі шаленої діяльності поліції, я нарешті зміг зателефонувати Дженні. Це була важка розмова, але я запевнив її, що зі мною все добре, і пообіцяв, що буду вдома приблизно через день. Хоча острів кишів поліцією й оперативними слідчими групами, я не міг поїхати відразу. Звісно, довелося витерпіти неминучі допити та звіти, але я все одно відчував, що деякі справи не завершено. Знадобляться дні або, можливо, навіть тижні, щоб видобути тіла Стракана, Ґрейс і Кемерона з руїн готелю, — це якщо припустити, що щось доступне для ідентифікації пережило знищення. А ще були останки Меґґі та Дункана, і я хотів бути під рукою, коли їх оглядали слідчі.

Було б неправильно поїхати, не довівши справу до кінця.

А тепер от довів. Тіло Меґґі доставили на велику землю напередодні ввечері, а останки Дункана витягли з автофургона вранці. Як і його «маґлайт», готовий до лабораторного аналізу. Його форма пасувала до рани в черепі констебля, крім того, слідчі знайшли на його корпусі запечені залишки, подібні до слідів крові та м’якої тканини. Треба було перевірити, щоб переконатися, але я був як ніколи впевнений, що Ґрейс скористалася його ж ліхтарем, щоб убити молодого констебля.

Я зробив усе, що міг. Для мене більше не було причин залишатися на Руні. Мені довелося попрощатися: обмінятися незграбним рукостисканням з Фрейзером, забігти до Елен і Анни. Вони поки що жили в будинку сусідів і напрочуд добре почувалися після того, що пережили.

— Готель — то лише цегла й розчин. А Майкл… — В очах Елен промайнула тінь, вона дивилася, як поруч грається Анна. — Мені шкода, що готель зруйновано. Але я більше вдячна за те, що врятовано, ніж сумую за тим, що втрачено.

Інший гелікоптер берегової охорони мав прибути протягом години, і коли він розвантажить свій десант слідчих, то доставить мене до Сторновея. Звідти я полечу до Глазго, а потім до Лондона й нарешті завершу подорож, розпочату тиждень тому.

Коли настане час.

І все ж я не відчував такого піднесення, як очікував. Усупереч тому, що я з нетерпінням чекав на зустріч із Дженні, я почувався на диво безпорадним, коли ми з Броуді підходили до скелі, де мав приземлитися гелікоптер. Броуді теж мовчав, поринув у свої думки. Хоча я ночував у його кімнаті для гостей, ми мало бачилися після того, як прибула поліція з великої землі. Колишній інспектор, відтепер він був цивільною особою, і його ввічливо відсторонили від слідства.

Мені стало його жаль. Після всього, що сталося, йому, мабуть, було важко залишатися на узбіччі.

Дійшовши до вершини скелі, ми відпочили. Кам’яний моноліт Бодах-Руна стояв дещо осторонь, Старий дядько з Руни самотньо виглядав своє втрачене дитя. Улоговини, де ми знайшли машину Меґґі, не було видно, а сам «міні» уже звідти забрали. Мартини й баклани кружляли й кричали під яскравим зимовим сонцем.

Вітер усе ще дув, але не так сильно, і хмари, які тут здавалися постійним покривом, зникли, їх заступили високі білі пасма купчастих хмаринок, що безтурботно пливли синім небом.

Принаймні з певного погляду день мав бути прекрасним.

— Це один із моїх улюблених краєвидів, — сказав Броуді, дивлячись на стрімчак, що здіймався з хвиль, наче гігантська труба. Вітер тріпав його сиве волосся, віддзеркалюючи рух хвиль за двісті футів унизу. Він потягнувся, щоб погладити собаку по голові. — Давно Бесс не мала нагоди розім’яти тут ноги.

Я потер плече через пальто. Воно ще боліло, але я майже звик до цього. Щойно повернуся в Лондон, зможу відразу зробити рентген і як слід роздивитися всі ушкодження.

— Як гадаєте, що буде зараз? З Руною? — запитав я.

Острів ще перебував у стані шоку. Протягом кількох днів він утратив чотирьох членів своєї спільноти, на чолі з головним благодійником; трагедія особливо важко сприймалася через жахливий спосіб смерті жертв. Шторм також додав біди: у гавані затонув рибальський човен, а яхта Стракана зірвалася з якоря. Уламки чудового човна знайшли кілька днів по тому, але це була найменша втрата острова. Від інших оговтатися було складніше.

Броуді скривив рота.

— Один Бог відає. Може, протримається певний час. Але рибна ферма, нові робочі місця, інвестиції — усе це пішло за вітром. Без них не вижити.

— Думаєте, тут буде нова Сент-Кілда?

— Можливо, але не в найближчі кілька років. Проте, зрештою… — Його рот скривився в усмішці. — Будемо сподіватися, що вони не втоплять своїх собак, коли підуть звідси.

— Ви залишитеся?

Броуді знизав плечима.

— Побачимо. Не те щоб у мене була причина їхати кудись ще.

Бордер-колі присіла біля його ніг, опустила голову на лапи й пильно дивилася на нього.

Усміхаючись, він дістав із кишені старий тенісний м’яч і кинув його собаці. Та риссю побігла за ним на старих жорстких лапах і принесла м’яча, вихляючи хвостом.

— Якби ж то ми змогли поговорити з Ґрейс, дізнатися, чому вона зробила те, що зробила, — сказав я, коли Броуді знову кинув м’яч.

— Ревнощі, як сказав Стракан. І ненависть, я так гадаю. Ви здивуєтеся, наскільки це може бути потужна сила.

— Це ще не все пояснює. Наприклад, чому вона вдарила Дженіс Дональдсон і Дункана, але застосувала ніж до Меґґі та Кемерона. І до інших, про кого нам розповідав Стракан.

— Гадаю, це питання засобів та можливостей. Я не думаю, що вона насправді щось планувала, — просто діяла, коли в неї виникало бажання. «Маґлайт» Дункана, мабуть, їй просто під руку втрапив, і з Дональдсон, я припускаю, теж щось подібне сталося. Але тепер ми ніколи не дізнаємось.

Колі знову поклала м’яч йому під ноги. Броуді підняв його й кинув, а потім сумно всміхнувся мені.

— Не завжди є відповіді на все, як би старанно ми не шукали. Іноді потрібно навчитися просто відпускати речі.

— Я теж так думаю.

Він дістав цигарки, запалив одну, із задоволенням затягнувся. Я дивився, як він прибрав пачку.

— Я не знав, що ви шульга, — сказав я.

— Перепрошую?

— Ви щойно кинули м’яч лівою рукою.

— Так? Я не помітив.

Серце в мене закалатало.

— Кілька днів тому на кухні ви користувалися правою рукою. Я ще сказав вам і Фрейзеру, що той, хто вбив Дункана, був шульгою.

— Так? Не розумію, про що ви.

— Тож мені було цікаво, чому тоді ви користувалися правою рукою, а зараз лівою.

Він обернувся, поглянув на мене, запитливо й трохи роздратовано.

— До чого ви хилите, Девіде?

У роті пересохло.

— Ґрейс була правшею.

Броуді зважив почуте.