Саймон Бекетт – Записано на кістках. Друге розслідування (страница 69)

— Я хотів, щоб хтось інший знайшов тіло. Але чекав цілий місяць, а труп просто лежав там, і я не зміг більше терпіти. Господи, коли я знову зайшов і побачив його… — Він мовчки похитав головою. — Я не хлюпнув багато бензину, лише стільки, щоб скидалося на невдалу спробу підпалити тіло. Я хотів, щоб його можна було ідентифікувати, щоб це було явне вбивство, у цьому й полягала вся суть. Але все, що я міг тоді зробити, це повідомити про знахідку й сподіватися, що оперативна слідча група зробить свою роботу як належить.

Але замість слідчої групи він отримав п’яного сержанта та зеленого констебля. І мене. Мені стало фізично погано від ступеня його зради. Він використовував усіх нас, граючи на нашій довірі, постійно спрямовуючи нас на Стракана. Не дивно, що він так опирався ідеям про Кемерона чи Кінроса як підозрюваних. До горла підкотила гіркота.

— А що ж Дункан? — спитав я, надто розлючений, щоб дбати про те, щоб не спровокувати його. — Ким він був, побічним збитком?

Броуді прийняв звинувачення, не здригнувшись.

— Я припустився помилки. Коли котедж завалився, усі докази, які я підклав, було знищено. Я почав хвилюватися, що цього недостатньо, щоб звинуватити Стракана, навіть якщо тіло вже було ідентифіковано. Я перевіряв Дункана, знав, що він розумний хлопець. Тож вирішив його використати. — Він похитав головою, роздратований сам на себе. — Дурень. Треба було думати, а не ускладнювати все. Я нічого не сказав, тільки що в мене є підозри щодо Стракана і що хтось має розібратися в його минулому. Я думав, що можу потрохи підкидати йому інформацію, нехай думає, що сам здогадався. І тоді я наробив біди. Я сказав Дункану, що Стракан відвідував повій у Сторновеї.

Броуді придивився до розжареного кінчика цигарки.

— Він одразу запитав, звідки я знаю. Я сказав, що це лише плітки, але знав, що така відмовка критики не витримує. Розумієте, ніхто більше на Руні не мав про це жодного уявлення. До того ж воно вигулькнуло відразу після того, як ви оголосили, що жертва, мабуть, якась повія з великого міста. Я бачив, що Дункан уже почав замислюватися, звідки я дізнався. Я не міг ризикувати.

Ні, зрозумів я, не міг. Отже, ось чому Дункан тоді був такий замислений, коли я востаннє бачив його живим. Можливо, його підозри вже тоді пускали коріння. Броуді не міг цього допустити. Не міг нікому дозволити запідозрити, що він переслідував Стракана, що мав мотив його знищити.

Навіть якщо це означало мовчати про вбивство власної дочки.

Він зітхнув із жалем.

— Це дрібниці, які збивають з пантелику. Як той клятий «маґлайт». Я взяв із собою лом, коли йшов до фургона, але Дункан, мабуть, побачив мій ліхтар, як я був надворі. Я міг напасти на нього, коли він вийшов перевірити, але дочекався, поки він повернеться всередину. Відкладав, мабуть. Він залишив «маґлайт» на столі, коли впустив мене, тож я взяв ліхтар і вдарив. — Він знизав плечима. — Тоді це здавалося правильним.

Огида, яку я відчув, лише розпалювала мій гнів.

— Пожежі просто відводили очі, чи не так? Підпал клубу та фургона не мав на меті знищити докази. Ви просто хотіли, щоб ми думали, що це так, щоб смерть Дункана сюди вписувалася. І можна було заодно звинуватити Стракана, підкинувши зламану кришку від каністри з бензином…

Я замовк, дивлячись на нього, ще одна втрачена деталь стала на місце.

— Ось чому в машині Ґрейс закінчився бензин. Ви викачали його, щоб розпалювати пожежі.

— Я мав його звідкись взяти. Якби купив, це навело б на слід. — Броуді дивився на обрій, потім повернувся до мене. — До речі, я не здогадувався, що ви все ще були в медпункті, коли я підпалив будівлю. Там не горіло світло, бо ж не було електроенергії, от я й подумав, що там порожньо.

— Чи мало це значення?

Він струснув попіл із цигарки.

— Напевно, ні.

— Боже милий, ви ніколи не думали, що могли поми­литися? Що відбувається щось інше? А як з тим, коли радіо на яхті розбили й на Ґрейс напали? Ви не замислювалися, чому Стракан робив це все, якщо він нікого не вбивав?

— Тут, може, й не вбивав, — сказав він, і в його голосі вперше прозвучала різкість. — Я припускав, що він панікує. Думав, він хоче покинути острів до того, як поліція почне всіх допитувати. Він би не хотів, щоб вони надто пильно вивчали його минуле.

— Але проблема була не в його минулому, так? Проблема була в його сестрі. Не той Стракан!

Він зітхнув, знову дивлячись на обрій.

— То так.

У цьому була жахлива іронія. Через спроби Броуді підставити її брата Ґрейс, як і всі інші, вважала, що на Руні з’явився вбивця. Вона навіть повірила, що ледь сама не стала жертвою. Тож скористалася ситуа­цією, убивши Меґґі та спаливши її тіло, щоб здавалося, що вбивця Дункана та Дженіс Дональдсон забрав ще одне життя.

Повне коло.

— Чи воно того варте? — тихо запитав я. — Дункан та решта. Чи було це варте всіх цих життів?

Гострі риси Броуді на тлі холодного блакитного неба під ранковим вітром були мов кам’яні. Не можна було розібрати, що він відчуває.

— У вас самого була дочка. Ви мені й скажіть.

Я не мав на це відповіді. Моя злість зникала, залишаючи за собою свинцевий смуток. І жахливе усвідомлення власної ситуації. Я щойно зрозумів, наскільки обережний був Броуді: він весь час ховав недопалки назад у пачку. Він не залишив нічого, жодного доказу, що був тут. Навіть якби я мав дві вільні руки, він більший і сильніший за мене. Він уже двічі вбив. Я не знав, чи він зупиниться перед третім разом. Я коротко глянув на край скелі, усього за кілька ярдів від нього. «Усе-таки ти не покинеш сьогодні Руну», — подумав я, заціпенівши.

На обрії з’явилася темна цятка. Надто нерухома, щоб бути птахом, вона висіла в небі. Я зрозумів, що гелікоптер берегової охорони прибув раніше, але хвиля надії зникла. Він був ще надто далеко. Щоб дістатися сюди, потрібно ще хвилин десять-п’ятнадцять.

Задовго.

Броуді теж його побачив. Вітер тріпав його сиве волосся, він спостерігав за цяткою, що наближалася. Цигарка догоріла майже до пальців.

— Колись я був хорошим поліціянтом, — байдуже сказав він. — Поганим чоловіком і батьком, але хорошим поліціянтом. Ви починаєте на боці ангелів і раптом виявляєте, що стали тим, кого ненавидите. Як це так?

Я розпачливо глянув на гелікоптер. Здавалося, він не збільшувався. На такій відстані ніхто на борту не зможе нас побачити. Я спробував витягнути руку з перев’язі під пальтом, знаючи, що це нічого не дасть.

— І що тепер? — запитав я, намагаючись говорити спокійно. Щось схоже на суху усмішку торкнулося його вуст.

— Гарне запитання.

— Із Дженіс Дональдсон стався нещасний випадок. Історію Ребеки візьмуть до уваги.

Броуді востаннє затягнувся цигаркою, а потім обережно загасив її підошвою черевика. Поклав недопалок у пакунок разом із рештою.

— Я не піду до в’язниці. Але, якщо це має значення, мені шкода.

Він повернув обличчя до сонця, на мить заплющив очі, а потім простягнув руку, щоб погладити стару бордер-колі.

— Хороша дівчинка. Стій тут.

Я мимоволі зробив крок назад, коли він випростався. Але він не рушив до мене. Натомість неспішно пішов до краю скелі.

— Броуді… — гукнув я, коли зрозумів його намір. — Броуді, ні!

Мої слова віднесло вітром. Я рушив за ним, але він уже дійшов до краю. Не вагаючись, зробив крок у простір. На якусь мить ніби завис там, піднесений вітром. І зник.

Я зупинився, дивлячись на порожнечу, де він був секунду тому. Тепер там уже нічого не лишилося. Тільки крик мартинів і шум хвиль, що розбивалися внизу.

Епілог

До літа події на Руні почали відступати, стиралися з па­м’яті. Посмертні дослідження тіл не виявили нічого принципово нового. Зрештою, як сказав Стракан, мертві вже мертві, а решта продовжує жити.

Під час обшуку в будинку Броуді знайшли файл, який він зібрав на Стракана. Це була хороша, надійна поліцій­на робота, докладна, приблизно така, як я й очікував. Він просто не копнув достатньо глибоко. Як і всі інші, Броуді ніколи не сумнівався в тому, що Ґрейс може не бути дружиною Стракана. Фатальний недогляд.

Файл містив жахливий поіменний перелік жертв, проте не було жодного способу дізнатися, скільки імен пропустив як Броуді, так і Стракан. Імовірно, доля деяких жертв Ґрейс ніколи не стане відома.

Як і доля Ребеки Броуді.

Тіло її батька витягли з моря рибалки через тиждень після того, як він кинувся зі скелі. Падіння та солона вода виконали свою звичайну роботу над трупом, але сумнівів не було. Принаймні цю сюжетну лінію можна було надійно зав’язати. Мені здавалося, Броуді оцінив би.

Він завжди ненавидів безлад.

Не все мало таке чітке завершення. Підживлений спиртним із бару та нафтою з генератора вогонь підсумував руйнування від вибуху газових балонів і зрівняв готель із землею. Кілька обгорілих шматочків кістки, надто пошкоджені полум’ям, щоб отримати з них хоч якесь ДНК, таки ідентифікували як останки Кемерона, бо їх було знайдено на місці колишнього бару. Але Ґрейс і Майкл Стракан на момент загибелі були разом на кухні. Належність тих кількох фрагментів кальцинованої кістки, які там знайшли, визначити було неможливо.

Навіть у смерті Стракан не зміг відділитися від своєї сестри.

За іронією долі, принаймні зараз, сама Руна все ще процвітала. Їй було далеко до долі Сент-Кілди. Розголос, якого набула справа, спричинив приплив журналістів, археологів і натуралістів, навіть туристів, приваб­лених новою славою. Скільки це триватиме, невідомо, але пором Кінроса раптом став дуже популярним. Були навіть розмови про будівництво ще одного готелю, хоча ним керувала б уже не Елен Макліод. Я знову зустрівся з Елен під час розслідування самогубства Броуді. Вона трималася з тією ж сталевою гідністю, як і завжди, і в її очах разом із тінями світився новий оптимізм. Вони з Анною переїхали до Единбурга, жили в маленькому будиночку, який придбали на страхові виплати за готель. І Стракан, і Броуді попіклувалися про них у своїх заповітах, але Елен поклала все, що вони їй залишили, у фонд розвитку острова.