Саймон Бекетт – Записано на кістках. Друге розслідування (страница 65)
Фрейзер опинився позаду нас.
— О боже, — тільки й пробурмотів він.
Повітря смерділо нудотним коктейлем алкоголю й крові. Відчувався ще інший запах, але саме коли мої приголомшені відчуття почали розпізнавати його, раптовий звук розірвав тишу.
Дитячий крик.
Він долинав із кухні та ще лунав, коли Стракан рвонув туди. Ми з Броуді не відставали від нього, коли він увірвався крізь двійчасті двері кухні, але сцена всередині зупинила нас усіх.
Руйнування, які ми побачили в барі, було нічим порівняно до цього. Розбитий посуд хрускотів під ногами, розсипана їжа валялася на підлозі брудними кучугурами. Кухонний стіл було перевернуто, стільці розбиті, високий сосновий буфет повалено на підлогу. Навіть старовинну плиту було відірвано від стіни, наче хтось намагався її перекинути.
Але ніщо із цього тоді не мало для нас значення.
Елен тулилася в кутку, налякана й закривавлена, але жива. Вона тримала важку каструлю, стискаючи її обома руками до побілілих кісточок, готова відбити чи замахнутися.
Між нею та дверима стояла Ґрейс.
Вона міцно обхопила Анну, затиснувши рот дівчинки однією рукою. Другою приставила їй до горла кухонного ножа.
— Відійдіть, не наближайтеся до неї! — скрикнула Елен.
Ми завмерли. Одяг Ґрейс був забризканий брудом, — вона йшла до селища пішки. Її чорне волосся було дико розпатлане і розвіяне вітром, обличчя опухле та залите слізьми. Попри її жахливий вигляд, вона все одно була красива. Але тепер її божевілля стало надто очевидним.
І ще дещо. Запах, який ми відчули у коридорі та в барі, я миттєво впізнав тут, — такий густий, що забивало горло.
Газ.
Я знову подивився на перекинуту плиту, глянув на Броуді. Він ледь помітно кивнув.
— Балони позаду, — пробурмотів він Фрейзеру, не зводячи очей з Ґрейс. — Має бути клапан. Ідіть і вимкніть це.
Фрейзер повільно відступив і зник у коридорі. За ним зачинилися двері.
— Вона чекала, коли ми повернулися від Роуз Кесіді, — схлипнула Елен. — Брюс увійшов із нами, і коли спробував поговорити з нею, вона… вона…
— Я знаю, — спокійно сказав Стракан. Він зробив крок ближче. — Поклади ніж, Ґрейс.
Сестра дивилася на його закривавлене обличчя. Натягнута, мов тятива лука, готова розірватися.
— Майкле… Що з тобою трапилось?
— Це не має значення. Просто відпусти дівчинку.
Дарма він згадав про Анну. Обличчя Ґрейс стало потворним.
— Ти про свою доньку?
Рівновага Стракана похитнулася. Але він швидко відновився.
— Вона нічого тобі не зробила, Ґрейс. Тобі завжди подобалася Анна. Я знаю, що ти не хочеш завдати їй болю.
— То це правда? — Ґрейс плакала. — Так і є? Скажи мені, що вони брехали! Будь ласка, Майкле!
«Зробіть це, — подумав я. — Скажіть їй, що вона хоче». Але Стракан надто довго вагався. Обличчя Ґрейс скривилося.
— Ні! — простогнала вона.
— Ґрейс!
— Заткнися! — заволала вона, сухожилля на її шиї випнулися, як шнури. — Ти трахав цю суку, ти вибрав її замість мене?
— Я можу пояснити, Ґрейс, — сказав Стракан, але він уже втрачав контроль. Втрачав контроль над нею.
— Брехун! Весь цей час ти брехав! Я могла б пробачити тобі інших, але це… Як ти міг?
Ніби нікого більше не існувало, крім неї та її брата. Запах газу посилювався. Що в біса робить Фрейзер? Броуді почав наближатися до Ґрейс.
— Відклади ніж, Ґрейс. Ніхто не збирається…
— Не наближайся до мене! — закричала вона.
Броуді відступив. Важко дихаючи, Ґрейс зиркнула на нас, її обличчя було спотворене.
Тишу раптом порушив металевий брязкіт. Елен впустила каструлю, і та пострибала підлогою. Звук був надзвичайно гучний. Жінка повільно підійшла до Ґрейс.
— Елен, не треба! — наказав Стракан, але в його голосі було більше страху, ніж влади.
Вона проігнорувала його. Вся її увага була прикута до його сестри.
— Тобі потрібна я, чи не так? Гаразд, я тут. Роби зі мною, що хочеш, але, будь ласка, не чіпай мою дочку.
— Заради бога, Елен, — сказав Броуді, але міг би й не говорити.
Елен розвела руками, запрошуючи.
— Ну ж бо! На що ти чекаєш?
Ґрейс повернулася до неї обличчям, кутик рота смикався, як зламаний годинниковий механізм.
Стракан відчайдушно втрутився:
— Поглянь на мене, Ґрейс. Забудь про неї, вона не важлива.
— Не втручайся, — попередила Елен.
Але Стракан зробив один крок вперед, потім інший. Він простягнув руки, ніби намагався заспокоїти дикого звіра.
— Ти єдине, що має значення для мене, Ґрейс. Ти це знаєш. Відпусти Анну. Відпусти її, й тоді ми втечемо із цього місця. Поїдемо кудись іще, почнемо знову. Тільки я і ти.
Ґрейс дивилася на нього з таким відвертим бажанням, що бачити це було непристойно.
— Відклади ніж, — тихо сказав він їй.
Частина напруги ніби випарувалася з неї. Запах газу, що досі витікав, ставав дедалі важчим, мить зависла, готова зрушити в будь-який бік. І тут Анна вибрала цю мить, щоб вивільнитися з-під руки Ґрейс.
— Мамо, вона робить мені боляче…
Ґрейс знову затиснула долонею рот Анни. Божевілля палало білим жаром в її очах.
— Тобі не слід було брехати, Майкле, — сказала вона й відкинула Аннину голову.
— Ні! — вигукнув Стракан, кидаючись на неї, коли ніж летів униз.
Ми з Броуді рвонули вперед, Стракан схопив свою сестру, але Елен була спритніша за нас. Вона вихопила Анну від Ґрейс, і та заволала криком чистої люті. Залишивши Броуді допомагати Стракану, я підбіг туди, де Елен стискала в обіймах свою доньку.
— Дайте мені її оглянути, Елен!
Вона не відпускала. Пригорнула до себе Анну, і, закривавлені, вони істерично ридали. Але я бачив, що кров була з порізів Елен, маленька дівчинка не постраждала.
«Дякую, Боже». Я з полегшенням опустився на підлогу, позаду мене пролунав голос Броуді:
— Девіде.
Він звучав дивно. Він схопив Ґрейс, затиснув її руки за спину, але вона більше не боролася. Їхні очі не відривалися від Стракана. Він стояв поруч, дивлячись на себе з легким здивуванням.
З його живота стирчало руків’я ножа.
— Майкле… — прошепотіла Ґрейс.