Саймон Бекетт – Записано на кістках. Друге розслідування (страница 5)

— А гостей з великої землі чи з інших островів не буває?

— Небагато, але хтось приїздить. Всілякі диваки — натуралісти, археологи. На островах понатикано різних руїн — кам’яна доба, бронзова, Бог зна, яка ще. Начебто тут були поховальні піраміди з каменів, знаєте, «керни» на них кажуть, ще старовинна сторожова вежа на горі. А ще тут ведеться багато робіт з оновлення, тож є й будівельники, і наймані робітники. Кладуть нове дорожнє покриття, будинки зводять, таке все. Але не зараз, погода змінилася.

— Хто ще знає про труп?

— Ніхто, наскільки мені відомо. Я тільки Воллесу сказав.

Це пояснювало зацікавлені погляди місцевих, коли вони побачили приїзд поліції. Для такого маленького острова це величезні новини. Я сумнівався, що причина нашого приїзду довго буде таємницею, але принаймні зараз ми не мали перейматися через любителів половити витрішки.

— Він сказав, що тіло дуже обгоріло.

Броуді похмуро посміхнувся.

— О так, дуже обгоріло, точно. Але краще ви самі подивитеся.

Він сказав це впевнено, наче завершив розмову, закрив тему.

— Воллес казав, що ви з ним працювали.

— Я працював у штаб-квартирі в Інвернессі. Ви це знали?

— Я там тільки проїздом був. Руна для вас, напевно, дуже велика зміна оточення.

— То так. І на краще. Тут добре жити. Тихо. Є час і місце для роздумів.

— Ви самі звідси?

— Боже, ні. Я «з тих, що понаїхали», — сказав він, — хотів забратися десь подалі від всього, коли рано ви­йшов на пенсію. А далі вже й нікуди.

Тут не посперечаєшся. Ми виїхали із селища біля гавані, і тепер важко було помітити якісь ознаки життя. Єдиним житлом, що ми зустріли дорогою, був примітний старий будинок, віддалений від дороги. Окрім нього, нам трапилися хіба що розвалені халупи та вівці. У сутінках, які ставали дедалі густішими, Руна здавалася прекрасною, але безлюдною.

Самотньо тут, мабуть, помирати.

Нас труснуло, коли Броуді звернув із дороги та потрюхикав зарослою ґрунтівкою. Поперед нами вогні фар вихопили з темряви потрісканий старий котедж. Воллес казав, що тіло знайшли в «крофті», але мало що нагадувало про те, що це колись була ферма. Броуді загальмував перед хатиною та вимкнув двигун.

— Сиди тут, Бесс, — наказав він бордер-колі.

Ми вибралися з машини, коли позаду нас ґрунтовкою під’їхав «рендж-ровер». Котедж, присадкувата одно­поверхова будівля, поступово повертався в природу. Над ним невиразно вимальовувався стрімчак, який я бачив раніше: тепер це була тільки чорна постать у пітьмі, що наповзала.

— Бін-Туїрід, — сказав Броуді. — Він тут горою вважається. Кажуть, якщо видерешся на вершину ясного дня, то можна побачити Шотландію.

— Правда?

— Нема дурних перевіряти.

Він дістав з бардачка «маґлайт»[4]. Ми зачекали біля машини, поки до нас приєдналися Фрейзер з Дунканом. Я дістав із кейса, який залишив у «рендж-ровері», свій ліхтар, і ми попрямували до котеджу. В темряві підстрибували й перетиналися промені ліхтариків. Котедж виявився невеличкою кам’яною халупою, зі вкритими мохом і лишайниками стінами. Двері були такі низькі, що мені довелося нахилитися, щоб увійти.

Я зупинився й посвітив собі ліхтариком. Вочевидь, це місце давно вже було закинуте, — непотрібні залишки забутого життя. З дірки в даху крапала вода, низька стеля обдертої кімнати додавала клаустрофобії. Ми стояли в колишній кухні. Тут ще була стара плита, запилюжена чавунна пательня стояла на одній із холодних конфорок, розхитаний дерев’яний стіл — на викладеній кам’яними плитами підлозі. На підлозі ж купчилися кілька банок і пляшок — не таке вже й закинуте це місце. Приміщення просякнув затхлий сморід застарілої вологи, але на цьому все. Як на смерть у вогні, тут було надзвичайно мало слідів вогню.

— Сюди, — сказав Броуді й посвітив ліхтариком на інші двері.

Наблизившись, я відчув перший слабкий кіптявий запах горіння. Але очікував чогось набагато сильнішого. Іржаві завіси поламаних дверей запротестували, коли ми спробували відчинити їх. Я обережно, дивлячись під ноги, пройшов до наступної кімнати.

Відчуття навіть гнітючіше, ніж у кухні. Сморід вогню тепер не можна було не впізнати. Ліхтарик висвітив старий потрісканий тиньк на голих стінах; в одній зіяв камінний отвір. Але смерділо не від нього. Джерело лежало посеред кімнати, і коли промінь мого ліхтарика торкнувся його, горло мені перехопило.

Від того, що колись було живою людиною, залишилося дуже мало. Не дивно, що Броуді мав такий вигляд, коли я запитав, чи сильно обгоріло тіло. Воно таки сильно обгоріло. Навіть біле полум’я крематорію не здатне цілковито спопелити тіло людини, але цьому вогню це вдалося.

На підлозі лежала сміттєподібна купа жирного попелу й золи. Вогонь поглинув кістки так само жадібно, як шкіру й плоть. Залишилися тільки більші кістки, що стирчали з попелу, мов мертве гілля з кучугури. Навіть вони були кальциновані: вуглець з них вигорів, кістки стали сірими та крихкими. Немов тріснута шкаралупа яйця, виділявся череп — його щелепа відсахнулася вбік.

Але окрім тіла, у кімнаті не було ніяких ушкоджень. Вогонь, який спопелив людину, який перетворив її кістки на пемзу, якимось дивом не торкнувся нічого поблизу. Кам’яні плити підлоги трішки почорніли, але за кілька футів від трупа лежав неторканий матрац, пошарпаний і брудний. Старе листя та гілки, що вкривали підлогу, — навіть їх помилував вогонь.

Але не це було найгіршим. Мені мову відібрало, коли я побачив дві незгорілі ступні та єдину кисть руки, які стирчали з попелу. Кості, які виходили з них, вигоріли до чорних паличок. Але самих кінцівок вогонь зовсім не торкнувся.

Броуді підійшов та став поруч.

— Ну що, докторе Гантер? Все ще думаєте, що нічого тут підозрілого немає?

3

За стінами старого котеджу бився й вив шквалис­тий вітер — моторошний музичний супровід для макабричної сцени, що відкрилася перед нами. Я почув, як біля відчинених дверей втягнув у себе повітря Дункан, коли вони з Фрейзером побачили те, що лежить на підлозі.

Але я тепер уже відходив від шоку, починаючи оцінювати те, що бачу.

— Чи можна хоч трішки додати сюди світла? — за­питав я.

— У нас в машині — переносний прожектор. — Фрейзер відірвав очі від купи кісток і попелу. Він не дуже переконливо намагався вдати, що видовище його не вразило. — Піди-но принеси, Дункане. Дункане!

Молодий констебль втупився очима в те, що лишилося від тіла. Кров зійшла з лиця.

— Ви в нормі? — запитав я. Переймався, втім, не тільки за хлопця, бо під час багатьох виявлень трупів молодих офіцерів вивертало на самі останки. А від цього нікому легше не стає.

Він кивнув. Обличчя поступово знову набувало кольору.

— То так. Вибачте.

Він поспішив вийти. Броуді роздивлявся останки.

— Я сказав Воллесу, що тут щось дивне, але не думав, що він мені повірить. Мабуть, вирішив, що після кількох років на пенсії в мене дах поїхав.

«Можливо, він не помиляється», — подумав я, пригадавши сумніви, які сам плекав кілька хвилин перед тим. Але звинувачувати Воллеса за його скептицизм не міг. Те, на що я зараз дивився, своєю химерністю могло розбити вщент будь-яку очевидну логіку. Якби я сам цього не побачив, подумав би, що в рапорті перебільшення.

Тіло — те, що від нього лишилося, — лежало обличчям донизу. Не підходячи ближче, я посвітив ліхтариком на необпечені кінцівки. Ступні від самої щиколотки не­ушкоджені. Кросівки додавали видовищу моторошності. Я провів променем ліхтарика вище, освітивши руку. Правиця могла належати як невисокому чоловікові, так і великій жінці. Каблучок не було, нігті не вкриті лаком, обкусані. Променева та ліктьова кістки стирчали з оголеної тканини зап’ястка. Кістка обгоріла до темно-бурштинового кольору близько до плоті й після цього швидко почорніла та розтріскалася від теплових переломів. Якраз перед ліктьовим з’єднанням обидві прогоріли наскрізь.

Ступні — так само. Обгорілі остови великогомілкової та малогомілкової кісток стирчали з обох стоп, наче полум’я з’їло все, що було до цього місця, а потім різко зупинилося на півшляху до гомілки.

Проте окрім цих слідів, на вцілілих кінцівках лишилося мало наслідків вогню, який знищив решту тіла. Основних ушкоджень завдали гризуни чи інші дрібні тварини, які обгризали м’які тканини та необпалену кістку. У м’яких тканинах, що залишилися, вже почався нормальний процес розкладання — під потемнілою шкірою був помітний мармуровий ефект. Практично не видно активності комах, яка часто є ключовим показником тривалості процесу розкладання.

Але я саме цього й очікував, з огляду на холодні зимо­ві умови. Мухам потрібні тепло й світло. Я обвів кімнату ліхтариком. Камін містив сліди вогню, інше, менше багаття, колись розпалювали на кам’яних плитах підлоги. Обпалені ділянки були за добрих шість футів[5] від місця, де лежало тіло, але це нічого не означало. Якщо тільки людина не лежить непритомна, ніхто не залишається нерухомим, якщо раптом спалахне.

Я повернув промінь ліхтарика до стелі. Безпосе­редньо над тілом потрісканий тиньк почорнів, але не обгорів. Його вкривав маслянистий коричневий наліт. Аналогічний жировий осад був і на підлозі на­вколо останків.

— Що то за брунатна штука? — запитав Фрейзер.

— Жир. Виділяється з тіла, коли те горить.

Сержант скривився.

— Схоже трохи на те, коли фритюр спалахує, еге ж?