Саймон Бекетт – Записано на кістках. Друге розслідування (страница 4)

Мою увагу знову привернув острів, до якого ми наближалися. За Стек-Россом скелі оточували невеличку гавань. Світло вже починало згасати, але я зміг роздивитися розсип будинків, розташованих на березі бухти, маленьке віддалене поселення, загублене в дикому безлюдному просторі океану.

Різкий свист позаду мене перекрив навіть завивання вітру та торохтіння мотора. Я обернувся на Кінроса, який люто махав мені:

— Всередину!

Двічі повторювати не довелося. Море розбушувалося, хвилі котилися між стрімкими скелями, що оточували гавань. Корабель тепер гойдало не вгору-вниз; рух, що вивертав шлунок, навіював думки про коркотяг: хвилі кидалися одна на одну, перекочувалися через палубу, заливаючи її солоними бризками.

Я повернувся до задухи салону, тримаючись за поруччя. Пором, здригаючись від ударів хвиль, маневрував гаванню, а ми з Дунканом і геть зблідлим Фрейзером чекали на палубі. Крізь вікно салону видно було, як хвилі розбиваються об бетонний причал, викидаючи хмари білої піни. Пришвартуватися вдалося тільки з третьої спроби; від потужних зусиль двигуна втримати кораблик на місці той вібрував усім корпусом.

Ми вийшли із салону, із зусиллям крокуючи хиткою палубою. Сховатися від вітру не було як, але нас освіжило холодне повітря із чистим солоним присмаком. Над головою з криком кружляли мартини, а на пристані снували люди, закріплюючи мотузки та гумові відбійники. Попри скелі, гавань була повністю відкрита для моря, і лише єдиний хвилеріз притлумлював силу хвиль. Кілька рибальських човнів уже стояли на якорі, посмикуючись біля своїх причалів, наче собаки, що натягують повідець.

Низькі будинки й котеджі, немов колонія раків, вчепилися у крутий схил пагорба, що спускався до гавані. Позаду них розкинувся безлісий зелений краєвид, похмурий та відкритий пронизливим вітрам. Вдалині над горизонтом нависала скеля, вершина якої губилася в тумані низьких хмар.

Молода жінка, яка назвалася Меґґі Кесіді, поспішно зійшла з порома, щойно опустили трап. Я трохи здивувався, що вона не попрощалася, але не надто переймався з цього приводу. За спиною в мене запустився двигун «рендж-ровера», і я розвернувся, щоб сісти на заднє сидіння. Я помітив, що Фрейзер пустив молодого констебля за кермо. Пором усе ще підкидало на хвилях, і Девід обережно звів машину хитким трапом.

На пристані нас чекав чоловік із грубуватим суворим обличчям. На вигляд близько п’ятдесяти, високий, міцної статури. У його зовнішності невловимо вгадувалося, що він — поліціянт. Мені не потрібно було пояснювати, що це був кримінальний інспектор у відставці, який знайшов тіло.

Фрейзер опустив вікно:

— Ендрю Броуді?

Чоловік коротко кивнув. Він дивився на нас трьох, що сиділи в машині, вітер куйовдив йому сиве волосся. Місцеві, які допомагали пришвартувати корабель, зацікавлено поглядали на них з-за його спини.

— Це всі, хто приїхав? — Він вочевидь був незадо­волений.

Фрейзер напружено кивнув:

— То так. На цей момент.

— А оперативна слідча команда? Коли вона буде?

— Ми ще не знаємо, чи вони будуть узагалі, — відрізав Фрейзер, — ще не вирішено.

Броуді стиснув губи. Тон інспектора йому не сподобався. Навіть у відставці колишні кримінальні інспектори не люблять, коли їх зрізають звичайні сержанти поліції.

— А відділ карного розшуку? Вони ж бо в будь-якому випадку мають приїхати.

— Старший інспектор має прибути зі Сторновея після того, як доктор Гантер огляне труп. Він — кримінальний експерт.

До цього моменту Броуді на мене уваги не звертав. Тепер подивився з певною долею цікавості. Гострі розумні очі, — я відчув, що він оцінює мене та складає судження.

— Вже мало світла, — сказав він, кинувши оком на небо, яке починало темніти. — Тут тільки п’ятнадцять хвилин їхати, але буде темно, поки доберемося. Може, поїдете у моєму авто, докторе Гантер? Введу вас у курс справи.

Фрейзер обурився:

— Переконаний, що доктор і раніше бачив обгорілі трупи.

Броуді на хвилину витріщався на нього, так, наче нагадував собі, що він більше не має звання. Тоді обернувся до мене, глянув пильно.

— Не такі.

Його машина була припаркована на молові, новенький на вигляд «вольво-салун». Усередині все було бездоганно. Пахло освіжувачем повітря та, слабше, цигарками. Стара бордер-колі сиділа на підстилці на задньому сидінні, — чорна морда посивіла від віку. Вона радісно підвелася, коли Броуді забрався в машину.

— Сидіти, Бесс, — ласкаво сказав господар. Собака одразу ж всілася. Броуді нахмурився, роздивляючись елементи керування обігрівачем на приладовій панелі. — Вибачте, я зараз. Все ще не можу запам’ятати, де що розташовано.

Коли ми вибралися з гавані, фари «рендж-ровера» підказали нам, що Фрейзер з Дунканом їдуть слідом. У цю пору року на півночі дні довго не тривають, і сутінки вже поступалися темряві. Засвітилися вуличні ліхтарі, освітлюючи вузьку головну дорогу, яка навряд чи заслуговувала на таке гордовите ім’я. Вона вела з узбережжя через селище: жменьку маленьких крамниць, оточених сумішшю старих котеджів та нових бунгало, які поки що мали досить стандартний вигляд.

Навіть із тієї невеличкої частини острова, що я зміг побачити, було очевидно, що Руна не аж такий закинутий глухий кут, як я очікував. Поблизу дороги виднілися руїни старої церкви, яка навіть не мала даху. Але більшість дверей та вікон у будинках, які ми минали, були новенькими, так, наче їх нещодавно замінили. Була невеличка, але сучасна школа, а трохи далі — дерев’яний клуб, розширений новою прибудовою із вивіскою «Руна. Пункт медичної допомоги».

Навіть дорога мала нове покриття. Вона була досить вузька, тільки з однією смугою руху, з півколами об’їздів через кожні сто метрів чи близько того, але чорне блискуче гудронове покриття присоромило б і головні дороги на великій землі. Проходячи крізь селище, дорога потроху здіймалася вгору, а коли ми проїздили два останні будинки, вирівнялася. На вершині пагорба, що височів над ними, силуетом на тлі темного неба, стирчав менгір — древній високий і кривий камінь, що здіймався з трави, немов погрозливий чи осуд­ливий палець.

— Це Бодах-Руна, — сказав Броуді, помітивши, куди я дивлюся, — Старий дядько з Руни. Є легенда, що він вийшов із дому й виглядає сина, який має повернутися з моря. Але син не повернеться, і старий стоїть тут так довго, що перетворився на камінь.

— За такої погоди я б у це повірив.

Він усміхнувся, але усмішка швидко згасла. Він-бо хотів, щоб я поїхав із ним, але тепер чомусь ніяковів, наче не був певний, із чого починати. Я вийняв мобільний, щоб перевірити повідомлення.

— Тут сигналу немає, — попередив Броуді. — Якщо хочете зателефонувати, то треба скористатися стаціонарним телефоном чи поліційним радіо. А як сильний вітер, то навіть вони не завжди працюють.

Я відклав телефон. Була слабка надія, що Дженні напише мені повідомлення, хоча не дуже-то я в це вірив. Зателефоную їй зі стаціонарного телефона пізніше й спробую якось залагодити те, що між нами сталося.

— Отже, що ви за «кримінальний експерт»? — запитав Броуді.

— Кримінальний антрополог.

Я подивився на нього, намагаючись зрозуміти, чи мушу пояснювати. Навіть офіцери поліції часом не зовсім розуміли, у чому полягає моя робота. Але Броуді, схоже, був задоволений.

— Добре. Принаймні буде хоч одна людина, яка знатиме, що робити. Воллес вам багато розповів?

— Тільки те, що це смерть у вогні і що тут щось негаразд. Він не сказав, що саме, тільки зазначив, що щось підозріле.

Щелепа Броуді несхвально скривилася.

— Та невже?

— Чому ви так кажете?

— Нічого я не кажу, — відповів Броуді. — Самі зрозумієте, коли побачите. Я просто чекав, що Воллес пришле повну команду, от і все.

У мені заворушилися погані передчуття. Коли смерть сталася за підозрілих обставин, розслідування має йти за чітким протоколом. Зазвичай на місце злочину мене викликали, коли слідча група вже обстежила всю локацію. Сподіваюся, що Воллес не ухвалив хибного рішення через свою зайнятість аварією на залізниці.

Але я також пам’ятав, що він сказав про Броуді. «Нормальний був чолов’яга». Відставні поліціянти часто почуваються незатишно, коли опиняються за бортом. Броуді не перший з тих, хто перебільшує, щоб знову відчути себе в гущі подій. Я не дуже вірив пліткам Фрейзера про його емоційний зрив, але мусив замислитися, чи такі самі сумніви не вплинули на рішення Воллеса.

— Він просто хотів, щоб я поглянув на труп, — пояснив я. — Якщо я побачу щось таке, що дасть змогу припустити, що це не був нещасний випадок, то одразу перетелефоную та залишуся тут до прибуття оперативної слідчої команди.

— Мабуть, що так і доведеться зробити, — відповів неохоче Броуді.

Але він досі був незадоволений. Чого б він там не наговорив Воллесу, суперінтендант вочевидь не сприйняв його слова за чисту монету, а для колишнього кримінального інспектора це було образливо.

Я запитав:

— Як ви знайшли тіло?

— Собака винюхала, коли ми гуляли з нею цього ранку. Це закинутий крофтерський котедж, крофт — це маленька ферма така, — додав він, щоб я зрозумів. — Діти туди, бува, залазять, але ж не взимку. І — поки ви не спитали — ні, я нічого не чіпав. Може, я й на пенсії, але діло знаю.

Я не сумнівався.

— Є якісь думки про те, хто міг це зробити?

— Жодної. Наскільки мені відомо, на острові ніхто не повідомляв про зниклих людей. А тут менш як дві сотні живе, тобто якщо хтось зникне, то не помітити буде важко.