Саймон Бекетт – Записано на кістках. Друге розслідування (страница 39)

Тримаючись спиною до вітру, я чекав, поки під’їде «рендж-ровер». Вилізли Броуді з Фрейзером. Поки Фрейзер відкривав багажник, Броуді підійшов до мене. Провів очима цятку машини Стракана, яка швидко віддалялася.

— Що він тут робив?

— Приїхав запропонувати допомогу.

Старий інспектор випнув підборіддя.

— Без нього обійдемося.

— Залежить.

Я розповів йому про свою ідею скористатися радіо на яхті. Броуді зітхнув.

— Мав би сам про це подумати. Але нам не потрібна яхта Стракана. Будь-який із човнів у гавані має доступ до берегової охорони. Ми можемо скористатися радіо на поромі.

— Яхта ближче, — зауважив я.

Броуді ще більше випнув підборіддя від перспективи просити Стракана про послугу. Але як би йому не була огидна ця ідея, він знав, що вона мала сенс. Він коротко кивнув.

— То так. Правду кажете.

Фрейзер підійшов, стискаючи оберемок іржавих сталевих арматурних штирів, які використовують для бетонних фундаментів.

— Ціла купа залишилася, відколи побудували школу, — пояснив Броуді. — Згодяться, мабуть.

Фрейзер кинув оберемок на траву, його очі були червоними.

— Мені все одно це не подобається. Просто залишити його тут…

— Якщо можете придумати якусь альтернативу, тоді скажіть нам, — відповів Броуді, але не уїдливо.

Сержант кивнув із нещасним виглядом. Він сходив до «рендж-ровера» й повернувся з важким молотком і рулоном стрічки. Він твердо й рішуче крокував попереду нас до залишків автофургона. Але поглянувши на тіло Дункана, яке лежало під впливом стихії, немов жертва на олтарі, сержант захитався.

— О боже…

— Якщо це якась розрада, він болю не відчув, — сказав я йому.

Сержант зиркнув на мене.

— Так? А звідки ви знаєте?

Я глибоко вдихнув.

— Бо він уже був мертвий, коли почалася пожежа.

У сержантових очах згасло сердите світло. Броуді прийшов, став поруч.

— Ви впевнені? — запитав він.

Я глянув на Фрейзера. Це було нелегко для кожного з нас, але йому було найважче.

— Продовжуйте, — грубо наказав він.

Я провів їх по мокрій траві та вказав на череп. Шмаття чорного м’яса, розмочене дощем, досі трималося на кістці. Щоки й губи згоріли, оголивши зуби, вишкір — немов знущання з доброзичливої усмішки констебля.

Я відчув, що хитаюся. «Загадка, а не людина». Вказав на відкриту дірку в Дункановому черепі.

— Бачите там, ліворуч?

Фрейзер глянув, відвів погляд. Голова була трохи повернута, лежала на одній щоці. У такому положенні важко розгледіти весь масштаб пошкоджень, але все одно цього не можна було не помітити. Зубчастий отвір перекривав тім’яну та скроневу кістки з лівого боку черепа, наче вхід у темну печеру.

Броуді прочистив горло, перш ніж заговорити.

— Чи не могло це статися під час пожежі, як із Дженіс Дональдсон?

— Така травма не була спричинена жаром. Дункан постраждав набагато сильніше, ніж Дженіс Дональдсон. Навіть звідси видно, що в порожнину черепа потрапили шматки кісток. Тобто рана утворилася внаслідок зовнішнього удару, а не черепного тиску. А з положення рук видно, що він просто впав долілиць, не намагаю­чись втриматися. Він не знав, що його спіткало.

Запанувала тиша.

— І що його вдарило? Молоток чи що? — запитав Броуді.

— Ні, не молоток. Молоток пробив би круглий отвір у кістці, а тут — неправильний. З того, що я бачу, це схоже на якусь ключку.

«Як “маґлайт”», — подумав я. Сталевий корпус ліхтаря Дункана проглядав крізь попіл біля його тіла. Він був потрібного розміру та форми, а також достатньо важкий, щоб спричинити пошкодження. Але не було сенсу гадати до прибуття слідчої групи. Фрейзер стиснув кулаки, його очі були прикуті до тіла.

— Він був здоровий хлопець. Він би не здався без бою.

Я говорив обережно.

— Можливо, ні, але… судячи з того, як тут усе складається, він стояв спиною, коли його вдарили. Тіло лежить обличчям униз, ногами до дверей. Тож він відвернувся від убивці та впав уперед, коли його вдарили ззаду.

— Чи не могли його вбити надворі, а потім затягти до фургона? — запитав Броуді.

— Я так не думаю. По-перше, стіл під ним: це свідчить про те, що він на нього впав. Я не бачу, щоб тіло підіймали. Дункана вдарили сюди, збоку голови, — сказав я, постукуючи над своїм вухом. — Щоб усе це зійшлося, вбивця мав замахнутися вбік, а не над головою, як роблять зазвичай.

Фрейзер усе ще не зрозумів.

— Чому удар по голові означає, що його вбили всередині фургона?

— Тому що стеля була недостатньо високою для замаху над головою, — відповів Броуді за мене.

— На цьому етапі це лише припущення, але все сходиться, — сказав я. — Вбивця стояв позаду Дункана, між ним і дверима. Це вказує на те, що він шульга, тому що ударна рана розташована з лівого боку черепа.

Навколо нас періщив дощ. Вони дивилися на тіло Дункана, уявляючи собі всю сцену. Я чекав, гадаючи, хто з них скаже це першим. На диво, це був Фрейзер.

— То він впустив убивцю? А потім повернувся спиною?

— Ось так воно виходить.

— Що в біса він думав? Господи, я ж наказав йому бути обережним!

Я чомусь сумнівався в цьому. Але якщо сержант поліції мусив скорегувати свою пам’ять, щоб полегшити почуття провини, яке його накривало, я не збирався його зупиняти. Тут було дещо важливіше. З виразу обличчя Броуді я розумів, що він думає про те саме, а Фрейзер поки що пропустив цей висновок.

Дункан не думав, що йому загрожує небезпека, коли впустив свого вбивцю.

Броуді простяг руку й узяв у Фрейзера стрічку.

— Покінчімо із цим.

18

Поліційна стрічка рвалася й перекручувалася, натягнута між сталевими штирями, які Фрейзер забивав у землю. З однією рукою я мало чим міг допомогти. Броуді тримав штирі, поки Фрейзер вбивав їх молотком, розташовуючи через кожні кілька ярдів, щоб зафіксувати квадратний периметр навколо фургона.

— Може, поміняймося? — проговорив сержант на півдорозі.

— Вибачте, вам доведеться доробити. Артрит, — пояснив Броуді, потираючи спину.

— То так, звісно, — пробурмотів Фрейзер, стукаючи сталевим стрижнем по дернині, наче вихлюпуючи свій гнів і горе.

Мабуть, саме цього Броуді й хотів.

Я стояв неподалік, згорбившись від холоду та дощу, поки вони протягували стрічку між штирями. Бар’єр був лише символічний, і поки вони боролися з вітром, закріплюючи хвилясті кінці стрічки, я шкодував, що ми не можемо зробити більше.

Нарешті справу було зроблено. Ми втрьох стояли й востаннє дивилися на фургон за його крихкою ого­рожею. Потім без жодного слова повернулися до «рендж-­ровера».

Зараз нашим пріоритетом було повідомити велику землю про те, що сталося. Хай навіть Воллес не зможе надіслати підтримку, поки шторм не вщухне, але вбивство поліціянта підніме розслідування на абсолютно новий рівень. І поки допомога не прибула, для нас як ніколи важливо підтримувати зв’язок із зовнішнім світом. «Особливо для Фрейзера», — подумав я, спостерігаючи, як він плентається попереду нас ґрунтівкою, понуривши широкі плечі. Усе в ньому кричало про жалюгідну поразку.

Біля мене раптом зупинився Броуді.