Саймон Бекетт – Записано на кістках. Друге розслідування (страница 38)

Я дивився на порожній, продутий вітром краєвид навколо нас. Низькі темні хмари, що нависли над островом, ніби ще більше закривали все від зовнішнього світу.

— То що нам тепер робити? — запитав я.

Здавалося, навіть Броуді розгубився.

— Працюємо далі, будемо пробувати зв’язатися. Рано чи пізно відновлять або радіо, або стаціонарну телефонію.

— Але до того часу?

Дощ стікав смугами по його обличчю, поки він дивився на фургон. Рот стиснувся в жорстку лінію.

— До того часу ми самі.

17

Я зголосився залишитися на ділянці, поки Броуді та Фрейзер поїдуть до селища, щоб знайти кілки та молоток. Нам потрібно було заклеїти фургон, а того, що залишилося, не вистачило навіть, щоб закріпити стрічку. Переміщати тіло Дункана було неможливо, навіть якби ми знайшли куди. З останками Дженіс Дональдсон у нас не було вибору, але тепер і такого варіанта ми не мали. Фактично ми мусили залишити фургон і його жахливий вміст просто неба. Але цього разу я вирішив зберегти місце злочину таким, яким ми його знайшли, за винятком того, що розтрощив у нападі горя Фрейзер.

Ніхто з нас не сумнівався, що це було саме воно — місце злочину. Хтось навмисне підпалив фургон, так само як і медпункт. От тільки Дункану не вдалося втекти.

Перед тим як Броуді із Фрейзером пішли, ми стояли вкупі на дорозі, намагаючись затулитися від шторму, а сержант знову пробував викликати по радіо велику землю. Погода погіршувалася. Дощ сипав, мов свинцевий дріб, крапав з обгорілого капюшона мого пальта блискучими пасмами, а над головою мчали важкі хмари, і їхньому рухові вторували брижі скуйовдженої вітром трави.

Але ні вітер, ні дощ не спромоглися знищити сморід паленого чи змити факт невблаганної смерті молодого поліціянта. Свідчення смерті нависали над усім, наче пелена, виморожуючи і без того холодне повітря.

— Думаєте, це було зроблено до чи після підпалу клубу? — запитав я.

Броуді глянув на почорнілий корпус фургона.

— Раніше, мабуть. Логічніше спочатку підпалити це, а потім медпункт. Немає сенсу розпалювати пожежу, яка б сповістила все селище, доки не впораєшся із котеджем.

Безглуздість всього, що відбувалося, викликала гнів і шок.

— Який сенс? Ми вже перевезли останки до медпункту. Навіщо залишати їх на кілька тижнів, а потім раптом нищити? Дурня.

Броуді зітхнув, витираючи дощ з обличчя.

— А це й не повинно мати сенсу. Хто б це не був, він панікує. Він знає, що припустився помилки, залишивши тіло тут, і тепер намагається її виправити. Він сповнений рішучості знищити все, що могло б прив’язати його до цього місця. Навіть якщо це означає нове вбивство. — Він помовчав, сумно поглянув на мене: — Ви впевнені, що готові?

Ми вже обговорювали це. Броуді мав повернутися до селища, оскільки знав, де знайти матеріали, необхідні для ізоляції місця злочину. Хтось мав залишитися тут, а Фрейзер був у непридатному стані.

— Зі мною все буде добре, — сказав я.

— Тільки не ризикуйте, — попередив Броуді. — Якщо хтось з’явиться, хто завгодно взагалі, будьте до чорта обережні.

Йому не потрібно було мені нагадувати. Але я не думав, що потраплю в небезпеку. У вбивці не було причин повертатися сюди зараз, уже не було.

Крім того, я мав дещо зробити.

Я спостерігав, як «рендж-ровер» з’їхав із колії на дорогу. Під божевільну морзянку, яку дощ вибивав на моєму пальті, я повернувся до згорілого фургона. Злива вже прибила попіл, тож вітер лише час від часу зривав у повітря шматки дрібних, мов мухи, вуглинок. На тлі всипаних скелями схилів Бін-Туїріду сіро-чорна купа здавалася частиною безплідного ландшафту.

Там, де вогонь охопив рослинність, фургон оточувало кільце спаленої трави. Тремтячи від морозного вітру, я тримався на краю кола, намагаючись уявити фургон таким, яким він був, створюючи картину того, як відбувалася трансформація до його теперішнього стану.

Після цього я зосередився на тілі Дункана.

Це було нелегко. Останки, з якими я маю справу, зазвичай належать незнайомцям. Я знаю їх лише в смерті, а не в житті. Та це було інше, і мені було важко узгодити свою пам’ять про молодого констебля з тим, що опинилося переді мною.

Те, що залишилося від Дункана Маккіні, лежало серед спалених решток автофургона. Вогонь перетворив його на обгорілу плоть і кістки, почорнілу ляльку, яка вже не була схожа на людину. Я подумав про останній раз, коли бачився з ним, про те, як його щось бенте­жило, коли він віз мене з медпункту в селище. Шкода, що я тоді не доклав більших зусиль, не змусив його розповісти, що в нього на думці. Не доклав. Я дав йому поїхати й провести останні кілька годин свого життя тут, на самоті.

Я відкинув жаль. Такі думки не допоможуть ні мені, ні йому. Дощ крапав з капюшона, я дивився на труп, примушуючи розум звільнитися від думок про те, хто переді мною. Поступово я почав сприймати завдання без фільтра емоцій. «Хочеш спіймати того, хто це зробив? Забудь Дункана. Відстав людину. Дивись на загадку».

Тіло лежало обличчям вниз. Одяг згорів, так само — більша частина шкіри та м’яких тканин, оголивши обпалені внутрішні органи, захищені коконом тулуба. Руки зігнуті в ліктях, підтягнуті вгору — так скоротилися сухожилля. Ноги так само викривлені, стегна й нижня частина тіла злегка відкинулися вбік, бо підтягу­валися під час пожежі. Під тілом виднілися залишки стільниці. Ноги — ближче до дверей, голова трохи повернута праворуч — туди, де раніше був маленький диванчик. Від нього не залишилося нічого, крім зігнутої рами та кількох почорнілих пружин. Серед них ще щось виднілося. Нахилившись, я впізнав сталевий циліндр дунканового «маґлайта», вкритий пухирями фарби, потьмянілий від вогню.

Моя камера була знищена в медпункті разом із рештою обладнання, тож довелося замалювати положення тіла в блокноті, взятому в «рендж-ровері». Звісно, не ідеально, пов’язка ускладнювала малювання, окрім того, довелося захищати блокнот від дощу. Але я зробив усе, що міг.

Закінчивши, я почав детальніше вивчати тіло. Обережно, щоб нічого не порушити, нахилився якнайближче, поки не побачив те, що шукав.

Відкритий пролом у черепі завбільшки із чоловічий кулак.

Мої думки порушив звук машини, що наближалася трасою. Я озирнувся, здивований, що Броуді з Фрейзером так швидко повернулися. Але то був не «рендж-­ровер» поліції, а сірий «сааб» Стракана.

Попередження Броуді неприємно спливло в пам’яті.

«Якщо хтось з’явиться, хто завгодно взагалі, будьте до чорта обережні». Я піднявся на ноги, відсунув блокнот і пішов назустріч. Стракан виліз, дивлячись повз мене на фургон, надто вражений, щоб підняти капюшон пальта.

— Боже! Це теж згоріло?

— Вас тут не має бути.

Але Стракан не слухав. Він побачив, що лежить в уламках, і його очі розширилися.

— Боже мій!

Він витріщився, кров відлинула з обличчя.

А тоді раптом відвернувся, склався навпіл, і його вирвало. Він повільно випростався, шукаючи в кишені щось, щоб витерти рот.

— З вами все гаразд? — запитав я.

Він кивнув, побілілий.

— Вибачте, — пробурмотів він. — Хто… хто це? Молодий поліціянт?

— Броуді з Фрейзером повернуться з хвилини на хвилину, — сказав я у відповідь. — Не слід вам показуватися їм тут на очі.

— До біса їх обох! Це мій дім! Я витратив останні п’ять років, щоб поставити це місце на ноги, і тепер… — Він замовк, провівши рукою по скуйовдженому дощем волоссю. — Цього не може бути. Я думав, що клуб — то нещасний випадок, але це…

Я нічого не сказав. Стракан уже оговтувався від шоку. Закинув обличчя до затягнутого хмарами неба, не звертаючи уваги на вітер і дощ.

— Поліція не зможе виїхати сюди за такої погоди. І ви не зможете це замовчати. Натовп наляканих і розлючених людей вимагатиме відповіді. Ви мусите дозволити мені допомогти. Вони послухаються мене більше, ніж вашого сержанта. Або Ендрю Броуді. — Він рішуче дивився на мене. — Я не дозволю нікому знищити все, що ми тут зробили.

Спокусливо. З гіркого досвіду я знав, наскільки небезпечними можуть бути настрої у маленькій громаді. Колись я сам відчув їх на собі, і то було в спільноті, до якої я належав.

Тут, відрізаний від усіх контактів із зовнішнім світом, я навіть думати не хотів про те, що може статися. Питання в тому, наскільки ми можемо дозволити собі комусь довіряти? Навіть Стракану? І все ж він міг допомогти в один спосіб.

— Можемо ми скористатися радіо на вашій яхті?

Він здивувався:

— На моїй яхті? Так, звісно. Також є супутниковий зв’язок, якщо він вам потрібен. А що, радіостанції поліції не працюють?

Я не хотів казати йому, що ми взагалі не маємо жодного способу зв’язатися з великою землею, але мені довелося навести якусь причину для запиту.

— Одну ми втратили під час пожежі. Просто корисно знати, що є альтернатива, якщо Фрейзера немає поруч.

Здавалося, Стракан прийняв моє пояснення. Знову пригнічений, він витріщився на фургон.

— Як його звали?

— Дункан Маккіні.

— Бідний хлопець, — тихо сказав він. Обернувся до мене. — Запам’ятайте, що я сказав. Все, що вам потрібно, будь-що.

Він повернувся до своєї машини й рушив назад. Коли «сааб» наблизився до дороги, я побачив характерні обриси «рендж-ровера» поліції, що прямував йому назустріч. Обидві машини сповільнилися, об’їжджаючи одна одну на вузькій дорозі, наче дві собаки, що насторожено кружляють перед бійкою. Нарешті розминулися, й «сааб» прискорився з плавним гарчанням.