Саймон Бекетт – Записано на кістках. Друге розслідування (страница 23)

Меґґі порахувала на пальцях.

— Ви чужинець, англієць, сидите тут у барі з крутим ноутом. Вибачте на слові, але ви тут все не так як треба зробили.

Я розсміявся. Надто близько до моїх власних думок, майже в яблучко.

— А я собі сидів і думав, що займаюся своїми справами.

Вона всміхнулася.

— Так, всі ж бо знають, що Шон трохи нервує, коли хильне зайвого. Але ви не можете його повністю звинувачувати. Раніше він був хорошим рибалкою, поки банк не почав вимагати повернути кредит за його човен. Тепер він скотився до випадкових заробітків і намагається полагодити якесь старе корито, що десь відкопав. — Вона зітхнула. — Не думайте про нього погано, це все, що я кажу.

Я міг би зазначити, що сутичку почав не я, але махнув рукою. Меґґі глянула на годинник.

— Мабуть, мені вже час. Бабуся хвилюватиметься. Я заскочила лише для того, щоб показатися народу, і, мабуть, найкраще, якщо я зникну, поки не з’явився сержант Фрейзер.

Вона, очевидно, хотіла, щоб я запитав. Усе одно мені було цікаво, відколи вони обмінялися репліками на поромі.

— Так що між вами? Я так розумію, не колишній хлопець?

— Вдам, що не почула, — скривилася вона. — Скажімо, між нами є певна історія. Пару років тому нашого доброго сержанта було відсторонено від служби за напад у стані сп’яніння на підозрювану жінку. Звинувачення зняли, йому пощастило не уникнути пониження на посаді. «Ґезетт» дізналася й опублікувала цю історію. — Вона знизала плечима, але не так невимушено, як намагалася показати. — Це була моя перша велика стаття для газети. Отже, як ви можете собі уявити, я не посідаю перше місце у Фрейзеровому списку адресатів різдвяних листівок.

Коли вона йшла до Ґатрі та Кінроса, усмішка репортерки була сумною й гордою водночас. Коли вона попрощалася, я вийшов із бару й пішов до своєї кімнати. Я не їв відтоді, як Ґрейс приготувала мені омлет, але був більше втомлений, ніж голодний. А ще відчував приховане полегшення, що Броуді ще не нема. Воллес мав право не повідомляти відставному інспектору про вбивство, але після всієї його допомоги мені було б незручно приховувати від нього таку інформацію.

Підіймаючись нагору, я відчув, як сильно втомився.

Ця поїздка була катастрофою від початку й до кінця, але я втішав себе, що ось-ось усе повернеться на правильний шлях. Завтра о цій порі тут уже буде оперативна слідча команда, буде урухомлено повноцінний механізм розслідування вбивства, хай із запізненням. Незабаром я поїду додому й зможу лишити все позаду.

Але я мав знати, що не варто приймати нічого як належне. Бо тієї ночі буря налетіла на Руну.

11

Шторм дістався острова відразу після опівночі.

Пізніше я дізнався, що це два фронти зіткнулися біля узбережжя Ісландії та пронеслися з Арктики Північною Атлантикою, розгортаючи свою битву. Їхній напад став одним із найгірших, що зазнали Західні острови за понад п’ятдесят років. Вони породили штормовий вітер, який, перш ніж ударити по великій землі Британії, зривав дахи з будинків та затоплював дороги.

Я був у своєму номері, коли здійнялася буря. Попри втому, ніяк не міг заснути. Дженні не дзвонила, і досі не відповідали телефони ні в її квартирі, ні мобільний. Це було не схоже на неї. У мені зароджувалася нестерпна тривога: щось могло статися. Сон відлетів геть: надворі гув вітер, сердито брязкаючи у вікно, плече боліло, дарма що я прийняв протизапальні засоби. Щоразу, коли підступала дрімота, мені марилося, що знову падаю в яр, і тоді я знову прокидався.

Нарешті я замислився, чи не варто вже встати й спробувати попрацювати, коли біля ліжка задзвонив телефон. Я схопив слухавку.

— Алло? — вирвалося в мене.

— Це я.

Мене відпустила напруга, про яку я навіть не здогадувався: то був голос Дженні.

— Привіт. — Я увімкнув світло біля ліжка. — Цілий день тебе набираю.

— Знаю. Отримала твої повідомлення. — Голос був пригнічений. — Ми зі Сюзі та з іншими з роботи… гуляли… Я вимкнула мобільний.

— Чому?

— Не хотіла з тобою говорити.

Я чекав, не знаючи, що сказати. Порив вітру охопив будинок, його стогін дедалі гучнішав. Лампа біля ліжка спалахнула, наче у відповідь.

— Я хвилювалася, коли ти не зателефонував того вечора, — після паузи сказала Дженні. — Не могла додзвонитися тобі на мобільний, навіть не знала, де ти зупинився. А коли сьогодні отримала твоє повідомлення, це було так… Не знаю, я просто злилася. Тому я вимкнула телефон і пішла гуляти. Але я ось повернулася, й захотілося з тобою поговорити.

— Вибач, я не хотів…

— Не хочу, щоб ти вибачався! Я хочу, щоб ти був тут, а не на якомусь клятому острові! І я забагато випила, і в цьому ти теж винний.

У її голосі була відчутна слабка усмішка. Мені було приємно її чути, але душа марудилася.

— Радий, що ти зателефонувала, — сказав я.

— Я теж. Але я все одно на тебе злюся. Я за тобою скучила, і не знаю, коли ти повернешся.

Тепер пролунала нотка страху. Дженні оговталася після такого, що могло б знищити когось слабшого. Вона вийшла сильнішою зі своїх випробувань, але ті залишили по собі осад тривоги, і той час від часу спливав на поверхню. Вона дуже добре знала, наскільки тонка межа відокремлює повсякденне життя від хаосу. І як легко її перетнути.

— Я теж дуже скучив за тобою, — сказав я.

Тиша на тому кінці телефонної лінії здавалася порожнечею, тільки перешіптувалися статичні розряди.

— Ти не відповідаєш за всіх, Девіде, — сказала нарешті Дженні. — Ти не можеш брати на себе проблеми кожного.

Я не був упевнений, що мені почулося: замирення з тим, що є, чи жаль.

— Я і не намагаюся.

— Справді? Схоже, іноді саме так ти і робиш. Принаймні з чужими. — Вона зітхнула. — Гадаю, коли ти повернешся, нам слід поговорити.

— Про що? — я запитав і відчув, як щось холодне торкається серця.

Тріск статики перервав її відповідь. Шум згас, але не повністю.

— …чуєш мене? — долетіли її слова.

— Ось тільки щойно. Дженні? Ти ще тут?

Відповіді не було. Я намагався їй передзвонити, але й гудка не було.

Лінія була мертва.

Ніби у відповідь, лампа біля ліжка раптом спалахнула. За кілька секунд світло вирівнялося, але потьмя­нішало. Очевидно, від шторму постраждали не лише телефонні лінії.

З важким серцем я поклав слухавку. Надворі тріумфально ревів вітер, беззупинно кидаючи дощ у шибку. Я підійшов до вікна, визирнув.

Шторм розірвав хмарний покрив, і повний місяць заливав сцену примарним блідим сяйвом. Вуличний ліхтар тремтів від вітру.

Під ним стояла дівчина.

Здавалося, вона завмерла там, де її зненацька застала бурхлива стихія. Коли я з’явився у вікні, вона підняла голову. Секунду чи дві ми дивилися одне на одного. Я її не впізнав. Ніби підліток, одягнена лише в тонке пальто, яке не захищає від негоди. Під верхнім одягом виднілося щось на кшталт блідої нічної сорочки. Я бачив, як хльостає вітер біле полотно, як прилипло до лоба мокре волосся. Вона кліпала, дивлячись на мене.

А тоді кинулася в тінь за вуличним ліхтарем, рушила до селища й зникла.

Якщо я й сподівався, що шторм мине до ранку, всі мої надії згасли, щойно я прокинувся. Вітер вивалював вікно, дощ тарабанив у шибку, ніби розчарований тим, що не може її розбити.

Незавершена розмова з Дженні важким каменем лягла на душу, але телефон так і стояв німий, скільки я його не перевіряв. Поки не відновлять стаціонарну телефонію, єдиним засобом контакту із зовнішнім світом залишаються цифрові рації поліції. Принаймні електрика все ще працювала, хоча те, як уривчасто мерехтіли лампи, наводило на думку, що це ненадовго.

— Боюсь, це одна з приємностей життя на острові, — іронічно зауважила Елен, коли я вийшов до сніданку.

Анна за кухонним столом сиділа над мискою пластівців, портативний газовий камін наповнював прибудову їдким теплом.

— Телефонний зв’язок завжди зникає під час справжнього шторму. І електрика теж, якщо вітер дуже сильний.

— Довго так триває?

— День-два, іноді довше. — Вона всміхнулася, побачивши мій вираз обличчя. — Не хвилюйтеся, ми до цього звикли. У всіх на острові є нафта чи газ у балонах, а в готелі — власний резервний генератор. Ми не будемо голодувати чи мерзнути.

— Що з вашою рукою? — вигукнула Анна, дивлячись на мою пов’язку.

— Впав.

Вона трішки подумала.

— Треба дивитися, куди йдете, — впевнено зауважила дівчинка й зосередилася на пластівцях.

— Анно, — докорила Елен, але я розсміявся.