Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 134)
Джуріан проігнорував його, груди його здіймалися.
— Подалі від тебе, — на одному подихові відповіла Мор. — Я відвела її до Принца Дрейкона. Вони з’єдналися, як суджені, і одружилися того ж дня, коли ти вбив Кліфію. І вона ніколи більше не згадувала про тебе.
Гнів спотворив смагляве обличчя Джуріана. Він герой для людей… Який десь на півдорозі перетворився на монстра, гіршого за тих, із якими він боровся.
Різ відійшов назад, щоб узяти мене за руку. Я зрозуміла його жест: з нас досить видовищ. Я знову доторкнулася до верху Котла, вимагаючи підкоритися моїй волі. Я викликала вітер і темряву.
Але не було ні вітру, ні темряви.
Мор застигла, вхопившись за руки Кассіана та Азріеля. Джуріан посміхнувся.
— Нові хитрощі? — з навмисною недбалістю запитав Різенд, стискаючи мою руку.
— Мене послали відволікти вас, поки він накладає заклинання. — Посмішка Джуріана змінилася вовчим оскалом. — І замок ви покинете, тільки якщо він вам дозволить. Або ж вийдете роздертими на шматки.
Кров похолола у мене в жилах. Кассіан і Азріель стали в бойові стійки, але Різ лише підвів голову. Я відчула його темну силу, яка чимдалі зростала, ніби він хотів розмазати Джуріана просто зараз.
Але нічого не сталося. Не виникло навіть легкого подиху вітру, пронизаного ніччю.
— Отож-бо, — сказав Джуріан. — Невже ти забув? Напевно, забув. Добре, що я там був присутній, не засинав ні на хвилину. Я нагадаю тобі, Різенде: вона вкрала
Усередині мене, наче провернули ключ у замку, щось клацнуло, і сила просто… завмерла. Розплавлений потік раптом зупинився. Завмер десь між душею і розумом. Його зупинила чужа перешкода, така міцна і щільна, що крізь неї не могло просочитися ні краплини.
Я потягнулася до нашого зв’язку з Різом.
І знову вдарилася в жорстку стіну. Не адамантову, як зазвичай, а з чужого каменю, який було неможливо пробити.
— Він подбав про те, щоб Книга повернулася до нього. А то ж вона навіть накладати заклинання не вміла. Ваше щастя, що їй мізків для цього забракло. Проте дещо вона змогла… Вам годі навіть уявити, як воно протягом п’ятисот років не спати, не їсти, не пити, не дихати, не відчувати; як воно весь час бути змушеним дивитися на все, що вона коїла. Від багатовікового полону Джуріан збожеволів. Амаранта понівечила не лише тіло — вона мучила його душу, поки він не збожеволів. Очі Джуріана хижо зблиснули, ніби все це сталося зовсім недавно.
— Напевно, це було не так уже й погано, — сказав Різ.
Я знала, що він напружує всю свою волю, щоб зруйнувати заклинання, які нас пов’язували.
— А тепер ти служиш її господареві.
Джуріан зблиснув сяйливо-білими зубами.
— Твої страждання будуть довгими й добре відчутними, — пообіцяв він Різу.
— Приємно чути, — відповів Різ, поглядаючи в бік сходів.
Це був мовчазний наказ:
Але хтось з’явився нагорі сходів. Я впізнала його. Чорне волосся до плечей, рум’янець, одяг більш практичний, ніж святковий. На мій подив, він був середнього зросту, але м’язистий, як юнак.
Що ж до обличчя… За людським виміром йому було років сорок… Обличчя навіть привабливе. Та все псували бездонні чорні очі, сповнені ненависті.
Король Гайберну сказав:
— Пастка була така проста. Правду кажучи, я трохи розчарований, що ти не побачив її.
Напевно, і слова короля були частиною пастки. Він навмисно відволік на себе нашу увагу, а в цей час Джуріан вистрілив Азріелю в груди ясеневою стрілою.
Мор закричала.
У нас не було вибору, окрім як піти разом із королем.
Ясенева стріла була вкрита кров’ю, яка, як стверджував король Гайберну, текла, коли він того хотів. Якби ми боролися, якби не пішли з ним нагору, отрута проникла б у серце Азріеля… І ця наша заблокована магія, неможливість розсіятися…
Якби я могла якось підступитися до Азріеля й дати йому ковтнути своєї крові… Але на це піде дуже багато часу, це потребуватиме забагато рухів.
Кассіан і Різ тягли Азріеля, підтримуючи його удвох. Його кров бризкала на підлогу позаду нас, коли ми піднімалися нагору звивистими сходами королівського замку.
Я намагалася не наступати на кров. Ми з Мор ішли за чоловіками. Останнім піднімався Джуріан. Мор намагалася вгамувати тремтіння, але її трусило щоразу, коли вона дивилася на кінець стріли, що стирчала між крилами Азріеля.
Ніхто з нас не наважився напасти на короля Гайберну, коли він пішов уперед, показуючи шлях. Він узяв Котел із собою й розсіяв його, лише клацнувши пальцями і криво глянувши на мене.
Ми знали, що король не блефує. Був потрібен лише один його рух, щоб Азріель помер.
Вийшли охоронці. І придворні. Вищі Фе та істоти, які підходили не знаю звідки й посміхалися так, немов збиралися нами поласувати. Їхні очі були мертві. Порожні.
Тут не було меблів, не було картин. Ніби цей замок був скелетом якоїсь могутньої істоти.
Двері до тронної зали були відчинені, і я затрималася. Тронна зала —
Король піднявся на поміст, вирізаний із суцільного темного смарагда. Його трон був зібраний з кісток… Я відчула, як кров відхлинула від обличчя. Людські кістки. Коричневі і гладкі від часу.
Ми зупинилися перед ним, і Джуріан кинув зловісний погляд за наші спини. Двері тронної зали зачинилися.
Король сказав, ні до кого конкретно не звертаючись:
— Тепер, коли я виконав свою частину угоди, сподіваюся, ви виконаєте свою.
У тіні в бічних дверях з’явилося дві постаті.
Я похитала головою, ніби це завадило б вийти Люсьєну й Темліну на світло.
Розділ 64
Різенд завмер, заціпенів. Кассіан загарчав. Між ними Азріель, що майже висів на їхніх плечах, спробував підвести голову, але не зміг.
Але я пильно дивилася на Темліна — на його обличчя, яке я любила й ненавиділа так сильно — він зупинився метрів за п’ять від нас.
Він надягнув свій нагрудний ремінь з ножами. Іллірійськими мисливськими ножами, яких, живучи у Дворі Весни, я не бачила.
Його золотаве волосся стало коротшим, а обличчя було більш виснажене, ніж тоді, коли я бачила його востаннє. Зелені очі розширилися, коли він оглянув мене з ніг до голови, коли побачив на мені бойову шкуру, іллірійський меч і ножі, побачив, що я стою всередині групи своїх друзів — моєї сім’ї.
Він співпрацював із королем Гайберну.
— Ні, — видихнула я.
Проте Темлін насмілився наблизитися ще на крок, дивлячись на мене так, ніби я примара. Люсьєн, ворухнувши металевим оком, зупинив його поглядом, поклавши йому руку на плече.
— Ні, — сказала я знову, цього разу голосніше.
— Так ось що було ціною, — сказав Різенд м’яко збоку від мене.
Я дряпала і шматувала нашу ментальну стіну. Напружила кулак, що тримав мою магію.
Темлін проігнорував Різенда, нарешті подивившись на короля:
— Слово честі.
Король посміхнувся.
Я ступила крок до Темліна:
—
Король Гайберну сказав зі свого трону:
— Ми уклали угоду. Я віддаю йому тебе, а він дозволяє моїм збройним силам увійти до Прифії через його території. А після — використовувати їх як базу для розміщення, щоб ми усунули цю сміховинну Стіну.
Я похитала головою. Люсьєн проігнорував мій благальний погляд, який я кинула в його бік.
— Ти божевільний, — прошипів Кассіан.