Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 86)

За нашими спинами і навколо нас не вщухали крики, благання і стогін. Тривожним набатом звучали міські дзвони.

Вода… Мені потрібна була вода. Не так попити, як прополоскати рот від крові.

Не моєї, а тих, кого ми зарубали. Кров заливала мені очі, ніс, рот, на мені не було чистої місцинки.

Мор дійшла до останнього вбитого, і перелякані Вищі Фе та фейрі нарешті почали вистромляти голови з дверей і вікон по обидва боки вулички. Серед них не було ні Ейсіл, ні її племінників, ні когось віддалено схожого. Ні серед живих, ні серед убитих. Маленькі радості життя.

Ми не могли зупинятися. Ворогів було ще багато, дуже багато.

Коли Мор розвернулася йі пішла до мене, розпліскуючи чоботами кров, я подумки потягнулася до зв’язку. До Різа — до рідного, надійного, знайомого.

Відгукнулися лише темрява і вітер.

Вузенька вуличка, кров, тіла і сонце поблякли довкола мене, коли я стала вдивлятися на міст між нами. «Різе».

Порожнеча.

Я послала себе в цю темряву списом магії й думки, сліпо прошиваючи нічні тіні. Іноді наш зв’язок відчувався живою стрічкою світла, але тепер переді мною стояв укритий кригою обсидіановий міст.

По інший бік якого був… його розум. Стіни, щити Різа, перетворилися на справжню фортецю.

Я поклала долоню на чорний адамант. Серце шалено калатало у грудях. З чим він зустрівся, що він там бачить, що змусило його зробити щити такими непроникними?

Я навіть не відчувала його по той бік.

Були лише камінь, пітьма і вітер.

«Різе».

Мор майже наблизилася до мене, коли я відчула відповідь.

Тріщина прошила щит так швидко, що мені вистачило часу лише пірнути в неї, перш ніж за мною знову зімкнулася стіна, закриваючи мене разом з ним.

Вуличка, місто, сонце — усе зникло.

Залишився тільки Різ, його розум. І битва.

Дивитися крізь очі Різенда, як колись у Підгір’ї… Я відчувала спеку, піт і кров, які котилися його обличчям, стікали шиєю під чорну іллірійську крицю…

Я відчувала солоний запах моря і крові навколо нього. Неймовірну втому, фізичну й магічну виснаженість водночас. Відчувала, як здригається під ногами бойовий корабель Гайберну, на палубу якого Різ опустився з мечами в обох руках.

Шестеро ворогів загинули миттєво, їхні тіла та обладунки розлетілися червоно-сріблястим туманом.

Інші уклякли на мить, зрозумівши, хто перед ними, хто в самому серці їхнього флоту.

Різ неквапливо роздивлявся шоломи на головах, лічив зброю. Не те щоб це мало якесь значення. Бо всі вони скоро стануть багряним туманом чи їжею для морських чудовиськ, які кружляли у воді під армадою. А сам корабель стане друзками на хвилях.

Тоді, коли він упорається. Але шукав він не звичайну солдатню.

Бо там, де від нього мала струменіти сила, стираючи їх із цього світу, лишався тільки притишений гуркіт. Силу щось блокувало.

І цей блок він відстежив аж сюди, до цього корабля, — блок і на власну силу, і на Сифони. Ніби якесь закляття робило магію слизькою, важкою. Неслухняною.

Ось чому битва тривала так довго. Цього чистого і точного удару він хотів завдати ще тоді, коли тільки прибув — це врятувало б стільки життів… Але не зміг.

Тому Різ почав полювати на цю «заглушку». Пробиватися до неї через усю Адріату, відшукувати саме цей корабель. І зараз, на межі виснаження…

Озброєні солдати розступилися перед Різом — і з’явився він.

Я нічого не могла вдіяти. Я застрягла у свідомості Різенда, гостро відчуваючи його втому і заблоковану магію.

А король Гайберну вийшов на палубу і посміхнувся моєму судженому.

Розділ 37

Кров скрапувала з парних мечів Різенда на палубу. Одна крапля… Дві. Три.

Матір небесна. Король…

Король Гайберну був у звичайному своєму вбранні: гранітно-сірому, розшитому нитками кольору кістки. Без зброї. Без жодної краплинки крові на ньому.

Усередині Різового розуму я не могла ні вдихнути, ні відчути шаленого калатання серця. Я не могла нічого — тільки дивитись і мовчати, щоб не відволікти, щоб ні на мить не порушити йому концентрацію…

Різ зустрів погляд темних блискучих очей короля з-під важких брів і… посміхнувся.

— Радий бачити, що ти досі не береш участі у власних битвах.

Король вишкірився у відповідь:

— Бо я чекав на більш цікаву здобич.

Голос у нього був холодніший за найвищий пік іллірійських гір.

Різ не ризикував відводити погляд. А в цей час його магія напружено шукала найменшої можливості, бодай якоїсь, щоб убити короля. Це була пастка — все це була пастка, призначена для Вищого Лорда, який першим знайде джерело блокування магії.

Різ знав, що хтось важливий — король або один з наближених до нього чаклунів — чекатиме на цьому кораблі.

Знав — і все одно полетів. Знав — і не попросив допомогти йому…

Зв’язок ожив. Я почула спокійний і впевнений голос Різа.

«Якби я був розумний, — сказав мені Різ спокійно і виважено, — я знайшов би спосіб захопити його живцем. Наказав би Азріелю зламати його — змусити віддати Котел. А потім показав би наочний приклад того, що чекає на будь-яку мерзоту, яка мудрує над руйнуванням Стіни».

«Не треба, — попросила я його. — Просто вбий його — вбий, і завершимо це, Різе. Закінчимо війну, поки вона не розпочалась по-справжньому».

Пауза. Різ розмірковував.

«Але якщо вбити його тут, швидко і жорстоко… проти мене виступлять його прибічники. І тоді нам доведеться воювати з ними».

Якщо він тільки зможе. Король не брав участі в битві. Він не вичерпував своїх резервів сили. На відміну від Різа, який…

Я відчула, як Різ одночасно зі мною зважує шанси.

«Дозволь комусь із нас прийти тобі на допомогу. Сам ти не впораєшся».

Спроба захопити короля живцем, коли вичерпалися запаси сили…

На мене хлинув потік інформації, доповнюючи все, що Різ бачив і про що дізнався. Результат спроби захопити короля живцем залежав від того, чи в змозі Азріель допомогти йому. Вони з Кассіаном взяли на себе кілька ударів, але нічого такого, що б вибило їх із лав. Нічого, що стривожило б іллірійців, які досі билися під їхнім командуванням. Поки що.

— Схоже на те, що баланс змінюється, — сказав Різ проміж іншим, бо армада навколо них і справді відштовхувала сили Гайберну далі в море.

Тарквена він не бачив. Варіана і Крессиди теж. Але Двір Літа ще бився. Досі відтискав Гайберн назад, геть із бухти.

Час. Різу потрібен був час…

Різ зробив випад, націлившись у розум короля… і не знайшов нічого. Ані сліду, ні шепотіння. Ніби перед ним нічого й не було, окрім недоброї думки й прадавньої злості.

Король цокнув язиком.

— А я ж бо чув, що ти майстер, Різенде. А ти хапаєшся і стрибаєш на мене, наче якийсь шмаркач.

Кутик Різових губ смикнувся вгору.

— Завжди приємно розчарувати короля Гайберну.

— О, навпаки! — Король схрестив сильні руки на грудях. — Ти завжди був чудовим джерелом розваг. Особливо для любоньки Амаранти.

Я відчула думку, що прохопилася в Різа.