Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 85)
— Ворог дістався північного крила, сили оборони вже в облозі, — констатувала Мор.
Я мовчки кивнула. Мор витягла свій тонкий кривий меч. Криця Серафимів блищала яскраво, як очі Амрен.
Я вивільнила з піхов на спині свій іллірійський клинок, який на тлі живого срібного полум’я в її руках здавався геть старим і дуже темним.
— Тримаємося поруч, у полі зору. — Мор формулювала чітко й коротко. — В коридори і на сходи не заходимо, доки не перевіримо.
Я знову кивнула, не знаючи, що казати. Серце закалатало, долоні спітніли. Вода… Шкода, що ми не взяли із собою води. У роті було сухо, як у пустелі.
— Якщо не зможеш змусити себе вбити, — додала вона без краплі осуду, — просто прикривай мені спину.
— Я можу… вбивати! — гарикнула я.
У Веларісі під час атаки я неодноразово в цьому переконалася.
Мор оцінила, як я тримаю меч, як розгортаю плечі.
— Не зупиняйся, не зволікай. Ідімо вперед, доки я не накажу відступати. Поранених залишаємо цілителям.
Я раптом зрозуміла, що мої друзі, хай їм не раз і доводилося ставати на герць із ворогом, героями на полі бою не почувалися. Вони всі були на війні, всі вижили, і всі не вбачали в битвах нічого гідного слави. Не дозволяли пам’яті прикрасити й загладити спогади протягом століть. Але готові були знову пірнути в пекло заради порятунку Прифії.
— Ідімо, — сказала я.
Кожна згаяна нами мить могла коштувати комусь життя в тому прекрасному палаці над бухтою.
Мор кивнула і розсіяла нас до палацу.
Вона, напевне, часто бувала тут протягом минулих століть, бо достоту знала, куди нас перекинути.
Середні поверхи палацу Тарквена були своєрідним загальнодоступним прошарком між нижчими ярусами, відведеними для слуг і нижчих фейрі, і сяйливими палатами Вищих Фе нагорі. Коли я бачила цей величезний поверх востаннє, світло тут було ясне й біле, відбивалося від прикрашених мушлями стін, танцювало на струмочках, урізаних у підлогу. І море за високими вікнами було бірюзове, з відтінком живого сапфіра.
А тепер це море вдавилося чужою армадою і кров’ю, а в безхмарному небі вишикувалися шереги іллірійських воїнів, що раз-по-раз пірнали вниз. Важкі металеві щити виблискували, коли той чи той спускався вниз, а потім повертався до лав, щоразу вкритий кров’ю. Якщо повертався…
Але моє місце було тут. У цій будівлі.
Ми дослухалися, роздивлялися свій поверх.
З боку сходів, що вели нагору, долинали притлумлені голоси і важке гупання.
— Барикадуються на вищих поверхах, — похмуро завважила Мор.
Залишають нижчих фейрі відрізаними тут, унизу. Без допомоги.
— Сволота, — видихнула я.
Бо в нижчих фейрі не було сильної магії й вони не вміли битися нею так, як Вищі.
— Сюди, — сказала Мор, кивнувши в бік сходів на нижчі поверхи. — Вони трьома поверхами нижче. Піднімаються сюди. Не менше ніж п’ятдесят воїнів.
Команда бойового корабля.
Розділ 36
Перше і друге вбивство були найважчі. Я не стала витрачати фізичні сили на групу з п’яти солдатів Гайберну — Вищих Фе, а не схожих на Аттора істот, що пробивалися до кімнати, де забарикадувалися перелякані слуги.
Ні, хай навіть моє тіло зволікало, не наважуючись нести смерть, магія не знала сумнівів.
У двох найближчих до мене солдатів були слабкі щити. Я прорвала їх сліпучою стіною вогню. І той вогонь знайшов собі шлях усередину, забив їхні горлянки й випалив усе зсередини. Поглинув шкіру, кістки й жили, відділяючи голови від тіл.
Мор убила найближчого до себе — знесла йому голову звичним змахом меча. Голова не встигла впасти, як до неї приєдналася друга — того, хто саме наближався до нас.
П’ятий і останній солдат покинув спроби виламати потрощені двері. Зблиснув на нас сповненим ненависті поглядом.
— Нуж-бо, давай! — вигукнув він, і я почула в його словах той самий акцент, що був у Воронів.
Він звів широкий меч, з якого скрапувала на підлогу кров. Хтось з іншого боку дверей перелякано схлипнув.
Солдат кинувся на нас. Меч Мор зблиснув на сонці…
Але я встигла першою, і змійка прозорої води вдарила йому в обличчя, пірнула у розтулений рот, у горло, в ніс, перетинаючи повітря.
Ошелешений несподіванкою солдат упав на підлогу, дряпаючи собі шию в марній спробі позбавитися задушливої води, намагаючись її проковтнути.
Ми покинули його, навіть не обернувшись. Хрип і булькання скоро змовкли.
Мор скосила на мене очі:
— Нагадуй мені, щоб я тебе, бува, коли не розлютила.
Я оцінила цю спробу пожартувати… але мені було не до сміху. Існувало лише повітря в легенях, потік магії в жилах і неймовірна чіткість зору, від якого ніщо не могло сховатися.
Ми знайшли ще вісім ворогів у хаосі вбивств і знущань — вони перетворили спальні у крилі слуг на власну Гайбернову залу насолод. Я не придивлялася до того, що саме вони там коїли, тільки завважила це, щоб знати, як краще і як саме їх убивати.
Ті, хто просто вбивав, загинули першими.
Решта… З ними ми з Мор затрималися. Ненадовго, але помирали вони значно повільніше.
Двох ми залишили живими — пораненими, роззброєними, але живими, щоб уцілілі фейрі змогли помститися. Я віддала вцілілим два іллірійські кинджали.
Солдати Гайберну закричали раніше, ніж ми зачистили поверх.
Коридор наступного був геть залитий кров’ю. Тут точився справжній бій. З десяток воїнів у срібно-синіх обладунках Двору Тарквена билися там із навалою сірих гайбернійців, утримуючи коридор.
Захисників майже відтіснили до виходу, коли ми з Мор там з’явилися. Їх було менше, і сили Гайберну стіною наступали на них. Вони просто чавили ногами тіла вбитих воїнів Двору Літа.
Солдати Тарквена відступали з боєм. Найближчий побачив нас і розтулив рота, щоб наказати тікати. Але помітив обладунок, кров на нас і наших мечах.
— Не бійтеся, — сказала Мор, коли я підвела руку…
І впала темрява.
Солдати з обох боків закричали, позадкували, почувся брязкіт обладунків. Але я змінила свої очі для нічного зору. Як робила це в іллірійському лісі, коли вперше вбивала солдатів Гайберну.
Мор, здається, народилася зі здатністю бачити в цілковитій темряві.
Ми розсіювалися в темному серпанку короткими спалахами.
Я бачила жах на обличчях тих, кого убивала. А вони мене не бачили. І щоразу, коли ми з’являлися перед солдатами — сполоханими, розгубленими у суцільній темряві, — падали голови. Одна за одною. Розсіяння, удар. Розсіяння, гупання.
І так, поки від ворогів не залишилася купа тіл у калюжах крові.
Я вигнала темряву з коридору й побачила, що солдати Двору Літа тяжко дихають, витріщаючись на нас. На те, що ми зробили тут за якусь хвилину.
Я не стала роздивлятися бійню. Мор також.
— Куди далі? — тільки і спитала я.
Палац ми зачистили до найнижчих поверхів. А потім вийшли на вулички міста, на пологий схил до бухти, що кипіла від солдатів Гайберну.
Вранішнє сонце було вже високо, давило спекою на обладунки, вкривало шкіру липким потом. Я більше не розуміла, від чого мокрі мої долоні — від крові чи від поту.
Ми вбивали дедалі більше, але відчуття від цього вже притупилися. Іноді сходилися у справжній битві, іноді вдавалися до магії, а подеколи й самі зазнавали ударів, діставали дрібні поранення.
А сонце підбивалося дедалі вище, і бій у гавані не вщухав. Іллірійці атакували флот Гайберну з неба, армада Тарквена тиснула на ворога з тилу.
Повільно, але впевнено ми зачищали вулиці Адріати від ворогів. Я вже нічого не відчувала, крім того, як під сонцем засихає в мене на шкірі кров, і мідного присмаку крові у роті й у ніздрях.
Одну за одною ми зачищали вулиці міста, і ця вузенька вуличка була одна з багатьох. Мор пішла упевнитися, чи нема, бува, серед поранених солдатів Гайберну живих… Я прихилилась плечем до забризканої кров’ю стіни під розбитим вікном кравецької лавки, спостерігаючи за спалахами яскраво-ртутного меча Мор.