Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 82)
— Я поїду, — повторив він, підводячись. — Відшукаю цю шосту королеву.
Мор розтулила і стулила рота.
— А чому ти думаєш, що зможеш її знайти? — спитав Різ.
Не грубо, а так, як запитував би командир у воїна. Оцінюючи вміння Люсьєна, зіставляючи його вміння з потенційними ризиками і вигодами.
— Це око, — Люсьєн вказав на металевий протез, — може бачити те, чого інші… не можуть. Закляття, видіння… Можливо, воно допоможе мені знайти її. І зняти прокляття.
Він подивився на Елейн, яка не відривала погляду від своїх колін.
— Тут я нікому не потрібен. Я битимуся за вас, якщо буде треба, але… — Люсьєн похмуро усміхнувся мені. — У Дворі Осені мені немає місця. І готовий закластися, мене не хочуть бачити вдо… у Дворі Весни.
Він майже сказав «удома».
— Але я не можу сидіти тут склавши руки. Не робити
— Тобі доведеться йти територіями людей, — попередив Різ. — А я не можу дати тобі охорону і супроводження для твоєї безпеки…
Люсьєн гордо скинув голову:
— Мені не потрібна охорона. Самотою я подорожуватиму швидше. Я знайду її. І якщо в неї є армія або ж принаймні історія її полону подіє на її народ і він зрозуміє, де їхні друзі й де вороги… я знайду спосіб допомогти їм зробити вибір.
Мої друзі перезирнулися.
— Це буде… дуже небезпечно, — сказала Мор.
Люсьєн криво усміхнувся.
— Чудово. Інакше було б дуже нудно.
На усмішку відповів тільки Кассіан:
— Я дам тобі іллірійську зброю.
Тепер Елейн з тривогою дивилася на Люсьєна. Раз-по-раз моргаючи. Але вона ані словом не прохопилася стосовно того, що може бачити… чи відчути. Не подала жодного знаку.
Різ відштовхнувся від одвірка.
— Я розсіюся з тобою так близько, як тільки можливо буде підібратися до місця, з якого тобі доведеться розпочати полювання.
Люсьєн останніми днями багато часу відводив вивченню карт. Так, ніби виконував веління невидимої долі, що спрямовувала його в потрібному напрямку.
— Дякую тобі, — додав мій суджений.
Люсьєн знизав плечима. І саме цей жест змусив мене нарешті спитати:
— Ти впевнений у своєму рішенні?
Він лише скоса поглянув на Елейн, яка водила пальцем по вишитих завитках на диванній подушці, знову геть відсторонена.
— Так, упевнений. Дозволь мені допомогти в тому, на що я здатен.
Навіть у Нести був стривожений вигляд. Не через Люсьєна, звісно, але якщо його поранять чи він загине… Як це може вплинути на Елейн? Обірваний зв’язок суджених… Я не хотіла навіть думати про те, як би таке вплинуло на мене.
— Коли ти хочеш вирушити? — спитала я в Люсьєна.
— Завтра.
Я не чула його таким пожвавленим і рішучим уже дуже давно.
— Решту сьогоднішнього дня готуватимусь і завтра вранці, після сніданку, вирушу. Якщо ти не проти, — додав він для Різа.
Суджений тільки відмахнувся.
— Заради того, на що ти відважився, Люсьєне, подужаю встати раніше.
І знову запанувала мовчанка. Якщо він зуміє знайти цю зниклу королеву й повернутися з людською армією чи бодай відтрутити людські сили від Гайберну… Якщо я зможу умовити Косторіза битися на нашому боці й без того жахливого свічада… Чи стане нам цього для перемоги?
Схоже на те, що вирішальною для сподівання на перемогу буде зустріч із Вищими Лордами.
Різ кивнув Азріелю, який сприйняв це як наказ зникнути. Власне, як наказ перевірити, як там Амрен.
— З’ясуйте, чи були атаки на Кейра і його легіон, — наказав мій суджений Мор і Кассіану, які кивнули і теж покинули нас. Залишившись наодинці з Люсьєном, Різом і сестрами, я нарешті зустрілася поглядом із Нестою.
І вперше моя сестра сама підвелася й підійшла до нас. Ми всі троє мовчки і майже демонстративно рушили нагору, залишаючи Люсьєна й Елейн наодинці. Важко було втриматись і не зупинитись над сходами, щоб послухати їхню розмову. Якщо вони взагалі озвуться одне до одного.
Але я змусила себе взяти Різа за руку, здригнулася від кірки сухої крові, яка так і залишилась на його шкірі, і повела в нашу ванну. З іншого боку коридору клацнув замок на дверях спальні Нести.
Різ мовчки спостерігав, як я вмикаю воду, як беру мочалку з комода біля стіни. Я сіла на край ванни, перевірила зап’ястком температуру води й поплескала рукою по порцеляновому краєчку поряд із собою.
— Сідай.
Він слухняно сів, опустивши голову.
Я взяла його за руку, підставила під говірливий струмочок води. Умочила мочалку й почала відтирати засохлу кров, яка вже відшаровувалася лусочками. Вода плескала на бездоганно чисті рукави його камзолу.
— Чому було не захистити руки?
— Я хотів відчути це. Як їхні життя закінчуються під моїми пальцями.
Холодні, байдужі слова.
Я чистила йому нігті, вимиваючи кров згори і знизу.
— Чому саме цього разу? — Чому цей напад відрізнявся від засідки Аттора, атаки Гайберну в лісі, атаки на Веларіс… від усього. Я бачила Різа лютим і раніше, але ще ніколи він не був такий… відсторонений. Наче вся його мораль і доброта були лише поверхнею, таким собі майданчиком високо над крижаним проваллям, у яке він шугонув.
Я підставила його руку долонею під воду, добираючись до місцинок між пальцями.
— Який мені зиск, — сказав він, — від усієї цієї сили, якщо я не можу захистити у власному місті найбільш вразливих? Якщо вся ця сила не може розпізнати ворожий напад?
— Навіть Азріель не знав про…
— Король скористався давнім закляттям і
Різ похитав головою, і я відпустила його відмиту долоню, беручись за другу. Вода знову почервоніла від крові.
— Якщо я не можу захистити їх там… Як тоді…
У нього затремтів голос, і я вільною рукою змусила Різа підвести голову. Крижана лють у його очах перетворилася на щось розбите, болюче.
— Жриці досить уже настраждались. А сьогодні я їх не захистив. І бібліотека… Вони більше не почуватимуться там у безпеці. В єдиному місці, що належало тільки їм і де вони знали, що їх захищають… Гайберн сьогодні відібрав це в них.
І в Різа. Він теж ходив у бібліотеку, коли мав потребу у зціленні… І безпеці.
— Можливо, це моя кара за те, що відібрав Веларіс у Мор, давши Кейрові доступ сюди.
— Подібні думки не додають рішучого настрою, це може недобре скінчитися.
Я домила другу його руку, сполоснула мочалку і стала протирати йому шию, скроні… Теплими заспокійливими рухами. Не заради чистоти, а щоб розслабити його.
— Я не серджуся з приводу твоєї угоди. — Різ заплющив очі, коли я провела мочалкою по його бровах. — Якщо тебе… непокоїть саме це.
— Не дуже воно мене непокоїть.
Він розплющив очі, ніби у відповідь на мою усмішку в голосі, і тепер намагався здогадатися про її причину. Я з плюскотом кинула мочалку у ванну і вимкнула воду.
Різ не зводив з мене очей, коли я обняла його обличчя мокрими долонями.