Сара Маас – Дім Землі та Крові (страница 76)
Брайс піджала пальці у туфлях. Зовсім трошки. А потім вирівнялася.
— Гаразд. Розповідай, на що я дивлюся.
— На гарний знак, — Гант вказав на зображення, відтворене чорною фарбою на теракотовій поверхні амфори, яка, вигорівши, стала помаранчевою: кристалос із відкритою пащею і воїн у шоломі, який пронизує голову демона мечем.
Брайс нахилилася до екрана.
— І чому це гарний знак?
— Тому, що кристалоса можна вбити у старий традиційний спосіб. Наскільки я зрозумів, тут не використовується ні магія, ні особливий артефакт. Лише груба фізична сила.
У Брайс скрутило нутрощі.
— Ця амфора може бути художньою інтерпретацією. Та істота вбила Даніку й Зграю Дияволів і добряче надерла зад Михею. І ти хочеш мені сказати, що якийсь древній воїн убив кристалоса, лише проштрикнувши його голову мечем?
Хоча Лехаба досі дивилася свій серіал, Брайс знала, що вогняна спрайта уважно їх слухає.
— Можливо, тієї ночі на користь кристалоса зіграв елемент несподіванки, — припустив Гант.
Брайс марно намагалася заблокувати спогади, які виринули в її голові: червоні купи плоті, забризкані кров’ю стіни, те, як усередині неї усе зламалося, коли вона стояла і дивилася на те, що лишилося від її друзів.
— Або, можливо, це все бридні художника, який почув пісню біля вогнища, прикрашену побрехеньками, і зробив власну інтерпретацію, — вона почала постукувати ногою під столом, ніби це якось могло заспокоїти її пришвидшене серцебиття.
Гант піймав її погляд, його чорні очі були суворі, проте щирі.
— Гаразд.
Вона чекала, що він тиснутиме на неї і стоятиме на своєму, але Гант лише розвернув ноутбук до себе і примружено вдивися в екран.
— Дивно. Тут написано, що амфора походить із Партосу, — він схилив голову набік. — Я думав, що Партос це міф. Людська казочка.
— Тому що до появи астері люди були мов ті мавпи з палицями?
— Тільки не кажи, що ти віриш у цю конспірологічну маячню про древню бібліотеку в центрі тодішньої людської цивілізації, — Брайс промовчала, і Гант виклично спитав: — Якщо щось подібне
Брайс смикнула свій амулет на ланцюжку і кивнула у бік зображення на екрані.
— Цю амфору зробила якась німфа, — сказав Гант, — а не якась міфічна просвітлена людина.
— Можливо, на той час Партос був не повністю стертий з лиця землі.
Гант з-під лоба глянув на Брайс.
— Серйозно, Квінлан? — Коли вона знову промовчала, він кивнув у бік її цифрового планшета. — А як у тебе справи з переміщеннями Даніки?
Перш ніж вона встигла відповісти, задзижчав телефон Ганта, але Брайс, отямлюючись від зображення кристалоса на амфорі, яке нагадувало їй про те, що сталося з Данікою, про те, що від неї лишилося, сказала:
— Я досі виключаю речі, які, ймовірно, не були пов’язані, утім… Справді, єдиним винятком серед усього є той факт, що Даніка була на чергуванні у Храмі Богині Місяця. Іноді вона чергувала у цьому районі, але конкретно у самому храмі — ніколи. І чомусь, за кілька днів до загибелі, її поставили саме туди? До того ж дані свідчать про те, що вона перебувала
Гант відклав телефон.
— Можливо, Філіп Бріґґс просвітить нас щодо цього ввечері.
Вона різко звела голову.
— Сьогодні?
Після цих слів Лехаба геть забула про свій серіал.
— Щойно отримав повідомлення від Вікторії. Його перевели з Адрестії. За годину він чекатиме нас у камері під Коміціумом, — Гант обвів очима усі наявні дані. — Буде нелегко.
— Знаю.
Він відкинувся на стільці.
— Бріґґс не підбиратиме слів про Даніку. Ти впевнена, що зможеш вислухати його отруйні промови?
— Впевнена.
— Точно? Тому що щойно ця ваза вибила тебе з колії, а розмова віч-на-віч із цим типом навряд чи буде легшою.
На неї почали тиснути стіни.
— Забирайся, — різко сказала вона. — Те, що ми працюємо разом, не означає, що ти маєш право втручатися в мої особисті справи.
Гант лише обвів її очима. І все зрозумів. Але суворо промовив:
— Через двадцять хвилин я планую вирушати до Коміціуму. Чекатиму тебе надворі.
Брайс провела Ганта до виходу, аби впевнитися, що він не торкнеться до книг і ті не причепляться до нього, а тоді, навіть не дочекавшись, доки він вийде на вулицю, захлопнула залізні двері.
Потім вона припала до дверей і, сповзши на килим, обхопила руками коліна.
Їх не стало — усіх їх. Через того демона, зображеного на древній амфорі. Вони загинули, і тепер у її житті більше не буде вовків. Більше ніяких тусовок у їхній квартирі. Ніяких п’яних дурнуватих танців на розі вулиці, ніякої оглушливої музики о третій ранку, поки їхні сусіди не почнуть погрожувати викликати 33-й.
Більше ніяких друзів, які казатимуть
— Не звинувачуй Аті. Гадаю, він хоче бути нашим другом.
— Мені начхати на те, чого хоче Гант Аталар.
— Юніпер зайнята балетом, а Ф’юрі з кінцями пропала. Можливо, настав час для нових друзів, Бібі. Ти знову сумна. Як дві зими тому. Однієї миті наче весела, а іншої вже зажурена. Танцями не займаєшся, ні з ким не спілкуєшся, не…
— Припини, Лехабо.
— Гант приємний. І Принц Рунн приємний. А Даніка ніколи не була до мене приязною. Завжди підколювала чи огризалася. Або взагалі мене ігнорувала.
Спрайта злізла з руки Брайс і зависла перед її обличчям, склавши ручки на кругленькому животику.
— Ти буваєш така холодна, як жнець, Брайс, — сказала Лехаба й зі свистом чкурнула геть, щоб зупинити товстий фоліант у шкіряній палітурці, який повз сходами нагору.
Брайс важко видихнула, намагаючись заткнути діру в грудях.
Двадцять хвилин, сказав Гант. У неї було двадцять хвилин, перш ніж вирушити на допит Бріґґса. Двадцять хвилин, щоби привести себе до ладу. Чи принаймні прикинутися, що все гаразд.
35
Люмінесцентні труби першосвітла гуділи у білосніжному коридорі, обшитому білими панелями, який тягнувся глибоко під Коміціумом. На тлі блискучих білих кахлів Гант здавався чорно-сірою бурею, яка рішуче сунула до запечатаних металевих дверей у кінці довгого коридору.
Брайс, яка йшла за крок від Ганта, лише спостерігала за ним — за тим, як упевнено він рухався, за тим, як охоронці на вході, навіть не перевіривши його документи, жестом пропустили їх усередину.
Вона і не уявляла, що під п’ятьма сяйливими вежами Коміціуму ховається подібне місце. З камерами. І кімнатами для допитів.
Кімната, в якій вона побувала у ніч загибелі Даніки, була за п’ять кварталів звідси. В установі, в якій діяли за протокольним порядком. Але тут… Вона намагалася не думати про те, для чого було призначене це місце. І про те, які закони тут припиняли діяти, щойно переступаєш поріг.
Відсутність будь-яких запахів, окрім відбілювача, свідчила про те, що коридор відмивали досить часто. А водостоки, які траплялися через кожні кілька кроків, означали…
Ні, вона не хотіла знати, що означали ці водостоки.
Вони дійшли до кімнати без вікон, і Гант приклав долоню до круглого металевого замка ліворуч від дверей. Почулося гудіння і шипіння, і Гант, відштовхнувши плечем двері, зазирнув усередину, а тоді кивнув до Брайс.
Лампи першосвітла гуділи, наче шершні. На що піде її власне першосвітло, ця маленька крапля, яку вилучать після Занурення? Щодо Ганта, то його вибуху світла, сповненого енергії, який він, імовірно, вивергнув під час свого Занурення, вистачило би на підживлення цілого міста.
Вона іноді замислювалася про це: чиє першосвітло живить її телефон, стереосистему чи кавоварку.
«Зараз не час думати про всіляку маячню», — дорікнула сама собі Брайс. Вона зайшла за Гантом до камери і побачила у ній блідого чоловіка.