Сара Джио – Бунгало (страница 18)

Я підійшла на кілька кроків ближче до чагарів і почекала. Знову цей звук. Шелест і приглушені голоси. Підкравшись іще ближче, я заховалася за стовбуром величезної пальми і примружилась. У тінях буйних тропічних рослин стояли два силуети — чоловічий і жіночий. Я встигла вирізнити військову нашивку на рукаві та голу жіночу ногу, й одразу відсахнулася. Потім на здибочках позадкувала на пляж і стрімголов помчала на базу, постійно озираючись, чи нема погоні.

Я влетіла в кімнату й засмутилася, тому що Кітті там не було.

Розділ 6

— Я не вірю, що ми тут уже два місяці, — із захватом мовила Мері. Її щоки порожевіли, і було так приємно спостерігати, як жвавішало обличчя. Вона більше не могла лежати й домоглася від медсестри Гільдебренд дозволу виходити на ранкові зміни. Хоч іноді руки Мері тремтіли, вона набиралася сил і того ранку зголосилася допомогти мені зі щепленням.

— Розумію тебе. Часом здається, що ми тільки вчора прилетіли. — Я замовкла, перелічуючи ампули, якими ми після сніданку вакцинуватимемо солдатів. — А стільки всього сталося за цей час. Здається, я вже не та дівчина, яка ступала летовищем першого дня.

—І я, — кивнула Мері. — Усе попереднє життя здається нереальним.

Я зітхнула.

—Я вже майже забула голос Джерарда. Жах.

—Та ні, — заперечила Мері. — Головне, що ти досі його кохаєш.

—Так, авжеж. — І мені стало соромно, що я досі не знайшла часу написати Джерардові листа.

—Я вже майже забула голос Едварда, — додала Мері. — І в цьому точно нічого жахливого нема.

Вона усміхнулась, а я тямуще кивнула. І згадала про лист, який приховала від Мері. Вона вже готова? Мері весело мугикала, виймаючи ампули з коробок і розкладаючи їх у лотки. Лист може все зіпсувати.

—Де Кітті? — спитала Мері. — Здається, я бачила її зранку.

—Вона десь тут. Ми прийшли разом.

—Ні, — пробурмотіла медсестра Гільдебренд. — Вона зле почувалась, і я дозволила їй піти в казарму.

Дивно. Зранку з нею все було гаразд. Я не дозволяла собі таких думок, але Кітті поводилася дивно, ще відколи ми прибули на острів. Говорила, що йде в одне місце, проте з’являлася в іншому, обіцяла зустрітися в їдальні, але не приходила. Майже не заводила мову про полковника Донаг’ю, а я не зізнавалася, що бачила їх у каное. Здається, їхня історія скінчилася, і тепер Кітті проводила забагато часу з Ленсом. Учора вони гуляли майже до півночі. Повернувшись у темну кімнату, Кітті спіткнулася об ліжко, і я крізь дрімоту глипнула на годинник.

—Напевно, підхопила цей вірус, — сказала Мері. — Жахлива кишкова інфекція.

Проте я не вірила, що Кітті підхопила кишкову інфекцію. Ні, щось відбувається. На чергуваннях у санчастині не було часу на задушевні розмови. Із сусідніх островів, де тривали запеклі бої, привозили чимдалі більше поранених. По двоє, по троє, але випадки страшні. Ножові рани. Вогнепальні пошкодження черевної порожнини. А вчора — майже відрубана нога, яку довелося негайно ампутувати. Посеред моторошних картин ми днями дбали про поранених, а коли зміна закінчувалася, наче миші, розбігалися в улюблені схованки. Але де схованка Кітті?

Я подумала про інших. Стелла тепер засиджувалася в кімнаті відпочинку, тому що захопилася шафлбордом[6], точніше Віллом, який грав у шафлборд. Ліз, ясна річ, покірно ходила за нею. Мері, виснажена після змін, ішла до кімнати читати листи від друзів і писати відповіді. А я крадькома вибиралася в бунгало. Іноді заставала там Вестрі, подеколи ні, але завжди сподівалася його побачити.

—Пошту привезли! — гукнула сестра біля входу.

Мері залишилася готувати вакцини, а я помчала до дерев’яного ящика з пакунками й листами. Пошту доставляли рідко. І зараз набралася ціла гора. Коли я підсунула ящик до столу, конверти посипалися на землю. Сотні листів, наче субмарини, непомітно заходили в особисті світи.

Стеллі прийшло п’ять, Ліз — три, Кітті — два, обидва від матері. Коли я нарешті натрапила на конверт, адресований мені, і впізнала почерк, серце стиснулося. Джерард.

Я тихцем розірвала його, готуючись заховати, щойно увійде Стелла чи ще хтось.

Кохана!

У нас жовтіє листя, і я так сумую за тобою. Чому ти знову поїхала?

У Сіетлі нічого не змінилось, але без тебе тут самотньо. І через війну самотність переносити іще тяжче. Усі тільки про неї і говорять. Я хвилююся за тебе. Скоро почнеться велика тихоокеанська операція. Молюся, щоб вона обминула твій острів. Військові чини, з якими я розмовляв, вважають, що його не зачепить. Благаю небеса, нехай так і буде.

Війна забирає найкращих. «Кабана-клаб» тепер нагадує місто-привид. Ти його не впізнала б. Усіх придатних до служби чоловіків призивають, багато хто йде добровольцем. І знаєш, попри все, що вчинив батько, щоб уберегти мене від фронту, я думаю зголоситися. Це буде правильно. Наступна хвиля призовників відпливає п’ятнадцятого жовтня. Мабуть, я відкину свої пільги та вирушу з ними. Спершу буде два тижні підготовки в Каліфорнії, а потім ми вирушимо до Європи.

Будь ласка, не хвилюйся за мене. Я часто писатиму та розповідатиму, як мої справи. А ще мріятиму про день, коли ми знову зустрінемося.

Люблю тебе всім серцем і думаю про тебе щохвилини.

Твій Джерард

* * *

Я пригорнула лист до грудей і міцно заплющила очі. Як багато радості дав мені його патріотичний порив, але водночас стільки жаху відчула я, уявляючи Джерарда в небезпеці. Скільки часу минуло, доки лист потрапив у мої руки? А якщо він уже на бойовиську? А якщо його?..

Хтось поклав руку на моє плече, і я згорбилася, воліючи приховати сльози.

—Що трапилося? — тихо запитала Мері.

—Джерард. Він пішов добровольцем.

Мері гладила мене по плечу, а сльози крапали на зім’ятий аркуш, і красивий почерк Джерарда розпливався в темні чорнильні плями.

* * *

—Як думаєш, складно бути дружиною військового? — перед сном запитала Кітті.

Вона сиділа на ліжку в рожевій нічній сорочці, розчісуючи світлі кучері, і, без сумніву, почувалася прекрасно. Я відклала книжку, на якій марно намагалася зосередитися.

—Тільки не кажи, що ти вже думаєш про шлюб з Ленсом.

Кітті не відповіла й далі чесала волосся.

—Гадаю, є свої плюси, — вела своєї подруга. — Можна побачити світ, і це достоту не нудно.

— Кітті, але ви щойно познайомилися.

Вечір став єдиною порою, коли ми могли поговорити. І це якщо Кітті не гуляла з Ленсом.

Подруга поклала на столик гребінець і лягла, накрившись аж по шию. А тоді повернулася до мене.

— Енн, — її тон був дитячий, допитливий, невинний і схвильований. — А ти завжди знала, що Джерард — той єдиний?

У Сіетлі я ні миті не сумнівалася б, але тут запитання заскочило мене зненацька.

—Ну, так, звісно, — залепетала я, пригадавши сьогоднішній лист. І те відчуття болючої відданості. — Я просто знала.

Кітті кивнула.

—Здається, я теж таке відчуваю. — Подруга, випереджаючи будь-які запитання, відвернулася до стіни. — Добраніч.

* * *

Вестрі на місяць відправили на операцію на сусідньому острові, і в день повернення, двадцять сьомого листопада, я тинялася біля чоловічих казарм і начебто збирала букет гібіскусів, потай сподіваючись його побачити. Була середа, переддень Дня подяки, тож усі чутки на базі крутилися навколо двох тем — індички й журавлиного соусу.

—Гей, сестричко! — гукнув солдат з вікна на третьому поверсі. — Чи буде в нас сьогодні бенкет?

—Хіба я кухарка? — саркастично відповіла я.

Крикун, якому, мабуть, і дев’ятнадцяти не було, вишкірився і зник. Мені знадобилося кілька місяців, щоб звикнути до солдатських манер. Тепер я не соромилася відгаркуватися і парирувала непристойні репліки так, щоб рахунок ішов на мою користь. Мати оскаженіла б, якби це почула.

Я рвала квіти двадцять хвилин, але Вестрі не побачила. З важким серцем і повною торбиною гібіскусів рушила до казарми.

—Привезли пошту, — мовила Кітті й кинула конверт на моє ліжко. — Твоя мама пише.

Я поклала конверт у кишеню, а Кітті замилувалася квітами, що визирали з кинутої біля дверей торбини.

— Які прекрасні. Поставмо їх у воду.

Вона витягнула гібіскуси, по одному розправила їх і поставила у свою склянку.

— Вони не стоятимуть, — мовила я. — Нікчемні квіти. До ранку зів’януть.

—Знаю, — відказала Кітті. — Але глянь, які вони красиві просто зараз.

Я кивнула. Якби я вміла насолоджуватися красою тут і зараз, як Кітті. Це справжній дар.

Вона відійшла від столика й замилувалась імпровізованою вазою, повною яскраво-червоного цвіту, що зачахне, коли ми повернемося з вечері.

—Майже забула. — Кітті взяла зі столика конверт. — Мені теж прийшов лист. Від батька.